Роль провідних політиків та громадських діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років

Під час Першої світової війни був обраний уповноваженим  Всеросійського союзу міст на Південно-Західному  фронті (з 1915 р.), очолював відділення допомоги українцям на окупованих російськими  військами територіях Галичини і  Буковини.

У березні 1917 р. Дорошенко після реорганізації ТУП в Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 р. - УПСФ) стає членом цієї організації. З травня 1917 р. входив до складу Центральної Ради. 22 квітня був призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу 2 серпня 1917 р. російських військ з Галичини повернувся в Київ. Наприкінці серпня 1917 р. йому запропонували сформувати новий склад Генерального секретаріату Центральної Ради. Але, враховуючи його розбіжності у поглядах з Михайлом Грушевським, Дорошенко відмовляється від пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 р.

Навесні 1918 р. виїхав в Галичину. Після приходу до влади  Павла Скоропадського повернувся в Київ. 20 травня 1918 р. очолив Міністерство закордонних справ Української Держави.

Під час керівництва  зовнішньополітичним відомством були відкриті дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії  та Фінляндії. У липні - серпні 1918 р. при активному сприянні Дорошенко сталася ратифікація Брестського мирного договору між Україною і Центральними державами (крім Австро-Угорщини). У середині серпня 1918 р. Дорошенко провів ряд заходів щодо економічної блокади Криму, що Український уряд бажало приєднати до Українській Державі. Дмитро Дорошенко часто виступав посередником в пошуках згоди між Павлом Скоропадським і українськими націоналістами в питаннях формування українського уряду на національній основі. У жовтні 1918 р. намагався вступити в дипломатичні переговори з дипломатами країн Антанти у Берні.

Після падіння  Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського університету.

З 1919 р. - в еміграції. У 1920 р. разом з В. Липинським і  С. Шеметом брав участь у створенні  об ’ єднання українських монархістів - Український Союз хліборобів-державників.

2.6 Павло Скоропадський

Павло Петрович Скоропадський (15 травня 1873 - 26 квітня 1945) - український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904-1905) та Першої світової воєн (1914-1918). Гетьман Української Держави (29 квітня -14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Павло Скоропадський вороже ставився до соціалістичних ідей українських та російських революційних партій. У травні 1917 року у Києві відбувся І-й Всеукраїнський військовий з'їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії.У серпні 1917 року за наказом генерала Корнілова внаслідок українізації 34-й корпус під командуванням Скоропадського перетворено на 1-й український.

16-17 жовтня 1917 року  Скоропадського на з'їзді Вільного  козацтва у Чигирині делегати  від п'яти українських губерній  і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського мала неабияку популярність. Пізніше П. Скоропадський втратив весь свій набутий авторитет серед вільного козацтва через згоду балотуватися до Установчих зборів від блоку реакційних російських землевласників.

Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський  визнав зверхність наказів Центральної  Ради і виконував накази командувача  Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріату.

Скоропадський на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував  свою діяльність лише турботою про  боєздатність свого військового  підрозділу. Майбутній гетьман зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський  переховується від репресій.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В'ячеслава Липинського та Миколи Міхновського (на той час він вже був в одній команді з Липинським) та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради і німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня 1918 року з генералом В. Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) німців у перевороті Скоропадський взяв на себе низку зобов'язань політичного та економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня 1918 року  внаслідок державного перевороту  Павло Скоропадський взяв владу  в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

Гетьман намагався  силою влади й помірними реформами  зліквідувати революційні зміни  щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед країн, що були в військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною, яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918 і де провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії. Також було встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року).

Україна досягла  певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети — в Києві  та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).

У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію  під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді  того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії — з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.

Невизначеність  становища селян та поміщиків  викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною  місяців Української Держави  переважна більшість спостерігачів  оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі автрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

2.7 Симон Петлюра

У 1900 р. С. Петлюра  стає активним членом Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Восени 1902 р. під загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського  війська. 1903 року був заарештований за діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філії РУПу) та за співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув'язнення "на поруки" 1904 р., виїхав до Львова, тут редагував орган РУПу "Селянин". 1905 р. у зв'язку з амністією С. Петлюра повернувся до Києва.

Після перетворення РУПу в Українську Соціал-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з'їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербургу, де працює в редакції місячника соціял-демократичного напрямку "Вільна Україна". Видавничі можливості в Україні після революційних подій 1905 р. кличуть його до Києва. Тут він стає секретарем газети "Рада", а в 1907-1908 рр. - співредактором органу УСДРП "Слово". С. Петлюра був причетний також до редаґування наукового журналу "Україна".

1909 р. він  переїжджає до Москви, де спільно  з О. Саліковським від 1912 р.  редаґує журнал "Украинская Жизнь", який виходив до 1917 р. В Москві  С. Петлюра одружується з Ольгою  Більською. В роках 1916-1917 він  працював у "Союзі Земств", який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті.

Ця кипуча діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному  житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його чільної ролі в цих подіях.

Навесні 1917 р. С. Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делеґат взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21 травня 1917 р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С. Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.

Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді  В. Винниченка, С. Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні - лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.

Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви і взяв участь у протигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман.

Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну  боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об'єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.

Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла  у перший Зимовий Похід. Після  укладення "Варшавського договору" й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об'єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир'я між Польщею і совєтською Росією (жовтень 1920 р.) з'єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі.С. Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем - у Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак - до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. - до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик "Тризуб".

Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо зах.-укр., кіл до С.Петлюри як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-их pp. для укр. народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш., поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання українського народу за звільнення з-під російського панування.