Постать гетьмана Івана Мазепи

Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці. У своєму меморіялі до Карла XII 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі  Голія». Але тіло Гетьмана було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія. Згодом могила Мазепи була знищена.

 

 

10. Анафема та  Орден Іуди

Український гетьман припинив вважати себе зобов'язаним зберігати  вірність цареві і 7 листопада (28 жовтня) 1708 року.Намагаючись помститися гетьману Мазепі, всупереч церковним канонам та залякуючи священиків, московський цар Петро І дає наказ накласти на гетьмана анафему - церковне прокляття, відлучення від церкви, що вважалося найвищим покаранням за злочин проти церкви. Зміст цього акту полягав у необхідності захисту церковної громади від небезпечних для неї людей.

Проповідь на прокляття Івана  Мазепи проголосив протопоп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький, який згодом отримав за це землі сподвижника гетьмана Мазепи - Івана Бистрицького. Анафема була здійснена Російською православною церквою в Троїцькій церкві міста Глухова. Слова царя щодо гетьмана були такими: «Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа, бывший гетман украинский, или паче — антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре… Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы…»

Після цього Петро І  наказав виготовити орден в одному екземплярі, названий «Орден Іуди». Цей  орден являв собою круг масою 5 кілограм, виготовлений із срібла. На ньому був зображений Іуда Іскаріот, повішений на осиці, знизу зображення 30 срібників та надпис «Треклят сын погибельный Иуда еже ли за сребролюбие давится».

Цар хотів нагородити цим  орденом гетьмана замість ордену Андрія Первозванного. Але його плани  не втілились у життя.

11. Меценатство

У своїй меценатській діяльності значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. У грамотах він підкреслював значення київської школи для навчання в ній дітей малоросійських.

Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та села Більмачівку (1692), Виповзів і Лутаву (1693). Крім того, він щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, “всякому з малоросійських дітей хотя чому вчитись”, поповнював бібліотеку “різними манускриптами”.

І. Мазепа усвідомлював необхідність підготовки освічених, культурних діячів, свідомої національної інтелігенції, піклувався про освіту й культуру в Україні, підтримував найтісніші зв'язки з Київською академією. Він також дбав і про розбудову Академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання в міжнародному культурному світі. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило у західноєвропейські університети.

У 1693 р. на кошти Мазепи постають кам’яні споруди Братського монастиря та Богоявленська церква із чудовим різьбленням, картинами й іконами. У 1703–1704 pp. будується новий навчальний корпус Академії з високими стінами, стрункою колонадою й галереєю. Це була одна із перших імпозантних палацових споруд у Києві, що отримала назву «Мазепина».

 

 

Висновок

Важко переоцінити внесок, який зробив Іван Степанович Мазепа у становлення української держави, осміслення народом своєї самобутності та необхідності боротьби за власні права, свободу і волю. На своєму прикладі він довів, що відданість своїй Батьківщині – найпочесніша риса, яку тільки може мати людина.

Тільки така харизматична та сильна особистіть могла так багато зробити для свого народу.

 

Додатки

1. Лист Жана Балюза про Мазепу

Цей лист зберігається у  рукописному відділі Паризької  національної бібліотеки і адресований  родичу Ж. Балюза. Точна дата листа  невідома, але встановлено, що писано його наприкінці 1704 року.

«...З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька день гостем володаря Мазепи, що держить  найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від  канцлера Московщини. На кордоні України  мене зустріла почесна козацька варта  й з великою пошаною допровадила  до міста Батурина, де в замку  резидує володар Мазепа.

Колись він, хоч козак, але знатного шляхетського роду, мав  надворну рангу при королі Казимирі. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив Мазепу, гарного й стрункого, при дворі.

Знаючи добре, що найвищі  почесті міняють людей та що не завжди безпечно нагадувати високим  достойникам їх молодість, я, прибувши до Батурина, привітав володаря як найчемніше, як це належиться його ранзі, нічого не згадуючи про минуле. Проте він  сам перший запитав мене, чи не буду я сином Антуана Балюза. Одержавши  від мене позитивну відповідь, володар  Мазепа виявив найприхильнішим способом своє вдоволення, що його Прехристіянська  Величність має на своїй службі сина його старого приятеля П. Мазепа сам  згадав свою молодість і те, що бачив  мене нараз у Кракові, а потім, зітхнувши, процитував: «Eheu! fugaces labuntur anni!»

Загалом він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими  цитатами й перфектним і досконалим знанням цієї мови може суперничати  з найкращими нашими отцями єзуїтами.

Мова його взагалі добірна  й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати  инших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляв  їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою.

Володар Мазепа вже поважного  віку, на яких десять літ старший  за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий.

Він дуже поважаний у козацькій  країні, де народ, загалом свободолюбний  і гордий, мало любить тих, що ним  володіють. Привернув Мазепа козаків  до себе твердою владою, великою  воєнною відвагою й розкішними приняттями в своїй резиденції для козацької  старшини. Я був свідком такого приняття, в якому багато дечого на польський зразок.

Розмова з цим володарем  дуже приємна, він має великий  досвід у політиці й, у протилежність  до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах. Він  показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив в життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські  книжки.

Кілька разів і дуже обережно навертав розмову на сучасну  політичну кон'юнктуру, але мушу признатися, що нічого певного не міг  витягнути від цього володаря. Він належить до тих людей, що воліють  або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледви  чи любить московського царя, бо ані  слова не сказав, коли я йому скаржився  на московське життя. Одначе про корону польську п. Мазепа не заховав, що вона, мовляв, іде, подібно до Стародавнього Риму, до занепаду. Про шведського короля говорив із пошаною, але вважає його за занадто молодого. Що особливо було мені приємне – це почуття пошани, яку володар Мазепа виявляв до особи його Величности, про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома Мазепі, а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності. Там же, але в менше видному місці я бачив портрети цісаря, султана, польського короля таинших володарів...»

 

2. Листи Івана Мазепи до Мотрони Кочубеївни

І

Моє серденько, мій квіте  рожаний!

Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я  не можу очиць твоїх і личка  біленькою видати, через сей листочок кланяюся, всі членики цілую люб’язно.

 

ІІ

Зажурився я, почувши од дівки  таке слово, що Ваша милість зазле  на мене маєш, бо Вашу милість при  собі не затримав, але відіслав додому; уваж сама, що б з того виросло.

Перша причина: щоб твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці.

Друга причина: що, тримавши Вашу милість у себе, я б не міг жадною мірою витримати, та й  Ваша милість так само; мусіли б  ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення  від церкви і прокляття, щоб нам  з собою не жити. Де б я на той  час подівся, і мені через те Вашу милість жаль, щоб на потім на мене не плакала.

 

III

Моє сердечне кохання!

Прошу і вельми прошу, зволь  зі мною для усної розмови; коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не споминай же; згадай свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленькую  дала.

І повторно і постократно  прошу, признач хоч на одну хвилину, коли маємо з собою бачитися для  спільного добра нашого, на яке  сама ж перед цим зволила була, а поки те буде, пришли намисто з  шиї своєї, прошу.

 

IV

Моє серденько!

Уже ти мене ізсушила красним  своїм личком і своїми обітницями.

Посилаю тепер до Вашої  милості Мелашку, щоб про все  розмовилася, а Ваша милість не стережись  її ні в чому, бо вірна є Вашій  милості і мені у всьому.

Прошу і вельми, за ніжки  Вашу милість, моє серденько обійнявши, прошу не відкладай своєї обітниці.

 

V

Моє серце коханеє!

Сама знаєш, як я сердечно шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так; моє б  то щастя і радість, щоб нехай  їхала та жила у мене, тільки ж  я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любонько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду.

 

VI

Моє серденько!

Не маючи відомості  про поводження Вашої милості: чи вже перестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже від’ їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю  Вашій милості від’ їзне через  Карла, яке прошу удячно прийняти, а мене в невідмінній любові своїй  ховати.

 

VII

Моє серденько!

Тяжко болію від того, що сам не можу з Вашою милістю  просторо поговорити, що б на відраду  вчинити Вашій милості в теперішнім смутку; чого Ваша милість од мене потребуєш, скажи все сій дівці; нарешті, коли вони, прокляті твої, тебе цураються, іди в монастир, а я знатиму, що на той час з Вашою милістю  чинити, що потрібно, і повторно я  пишу, ознайми мене, Ваша милість.

 

VIII

Моє сердечне кохання!

Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість  мучити, як це і вчора те учинила; я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою  милістю слушного немає ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось станеться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра  не перестану, і повторно пишу - не перестану, назлість моїм і твоїм ворогам.

 

IX

Моє сердечне кохання!

Бачу, що Ваша милість у  всьому відмінилася своєю любов’ю  колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш на потім  того жалувати, пригадай тілько слова  свої, які дала мені клятвою в  той час, коли виходила од мене з  покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що „хоч сяк, хоть так буде, а любов межи нами не одміниться".

 

X

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею  розлучив, хто нас розлучає!

Знав би я, як над ворогами помститися; тільки ти мені руки зв’язала; я з великою сердечною тоскницею  жду од Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре знаєш; прошу  вельми тоді: учини мені скору відповідь  на сеє моє писання, моє серденько.

 

XI

Моя сердечно коханая, наймильшая, найлюб’язніша Мотрононько!

Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що нет (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.

Спомни на останок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в  покої: нехай Бог неправдивого карає, а я - хоч любиш, хоч не любиш  мене - до смерті тебе, згідно слова  свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу  і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з  Вашою милістю далі чинити, бо вже  більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж  мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

 

XII

Моя сердечне кохана Мотрононько!

Поклон мій віддаю Вашій  милості, моє серденько, а при  поклоні посилаю Вашій милості  гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє вдячно прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі членики  тільця твого біленького, моя любенько коханая.