Постать гетьмана Івана Мазепи

У 1702 р. українські війська  діяли спільно з російськими  корпусами Шереметева і Рєпніна  на північних кордонах Росії, оберігаючи їх від шведів. Це не викликало особливого ентузіазму серед козаків, які бажали битися за свою батьківщину, а не за імперські забаганки Росії. Крім того, під час війни Петро І ввів жорстокі побори в Україні, що також не сприяло тут зростанню його популярності. У завершенні всього цар почав ставити на чолі козацьких полків російських і німецьких офіцерів, що викликало велику настороженість серед козацької старшини.

У 1704 р. шведський король Карл XII, що перебував у Польщі, в  результаті своїх перемог позбавив влади польського короля Августа і посадив на трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Гетьман Мазепа з 30-тисячною армією козаків весь цей рік перебував у районі річки Прип'яті, захищаючи російські кордони, і не вів серйозних бойових дій. У 1705 р. він, за велінням царя, вступив у межі Галичини і розташувався біля міста Замостя. Недалеко звідси козакам вдалося розбити корпус польських військ, прихильників Станіслава Лещинського. Зимувати Мазепа залишився в Польщі, маючи свою ставку в місті Броди.

Близькість ставки Мазепи до розташування шведських військ дала йому можливість таємно переписуватися з королем Карлом XII. Мазепа умовився з ним про те, що він розірве  зв'язок України з Росією і стане союзником шведів. У свою чергу, Карл XII пообіцяв захищати Україну, відновити її давні права і не укладати миру з царем до повного звільнення України від влади Москви.

Гетьман, замишляючи перехід  на сторону шведів, почав віддаляти  від себе тих воєначальників, які  залишалися вірними російському  цареві. Так, у 1706 р. він послав полковника Міклашевського битися проти шведів до району міста Несвіж, де один козацький полк був вимушений вступити в бій з цілим корпусом ворога. Будучи розбитий, Міклашевський закрився в Несвітському замку, де протримався п'ять днів і загинув під час штурму замку. Так само Мазепа вислав полк Мировича битися проти польського корпусу під Ляховичі, де Мирович був оточений, полонений і переданий шведам.

У липні 1707 р. цар Петро  І, прибувши до Чернігова, здійснив звідси по річці Десні подорож до Києва. Тут, разом із гетьманом Мазепою, він заклав нову Печерську фортецю. У Києві цареві був поданий донос про зрадницькі наміри гетьмана Мазепи. Авторами доносу були генеральний суддя Кочубей і полковник Іскра. Цар повелів створити комісію і ретельно розслідувати донос. Слідство продовжувалося декілька місяців і прийшло до висновку про невинність гетьмана. За рішенням слідчої комісії донощики були засуджені на смерть. Страта Кочубея та Іскри відбулася під Білою Церквою з причини того, що тут стояли табором війська.

Тим часом Петро І спробував  запропонувати шведам мир і був  готовий відмовитися від захоплених та повернутих Росії прибалтійських земель окрім заснованого в 1703 р. Петербурга. Але шведський король не хотів навіть слухати про мир із Росією і говорив своїм міністрам, що він розмовлятиме про мир у Москві, скине царя з престолу та поділить Росію на удільні князівства.

Північна війна великим тягарем лягала на Україну, втягнену російським урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи - в Прибалтику, Білорусь, Литву, Польщу та інші країни. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але часто-густо мусили виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права, звичаї та традиції. Тим самим неминуче й брутально було знівечувано саму військово-політичну основу Української держави й підважувано силу й престиж гетьманської влади.

Українське населення  бачило в шведах іновірців та окупантів. Всюди відбувалися напади селян  на нечисленні шведські загони й окремих  солдатів. Полонених шведів селяни із задоволенням здавали російським військам, оскільки за кожного полоненого спочатку платили по декілька рублів, а потім видавали чарку горілки.

7. Військово-політичний союз гетьмана зі Швецією

Зважаючи на геополітичні реалії та внутрішні потреби, на середину першого десятиліття XVIII ст. перед  українською політичною елітою надзвичайно  гостро постало питання вибору моделі наступного зовнішньополітичного розвитку. Мазепа розпочав пошук цієї нової моделі із зондуванням можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої. Формальну угоду між Мазепою та Станіславом Лєщинським було укладено на початку 1708 р. Згідно з договором Україна мала об'єднатися з Короною Польською як Велике князівство Руське, на тих самих правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське. Крім того, до її складу мала увійти Правобережна Україна. Договір уводив українського гетьмана в число потенційних союзників Карпа XII. І на випадок несприятливого для України розвитку міжнародних процесів у регіоні він забезпечував для неї бодай мінімум політичних вимог.

Не маючи достатньо  сил, аби дати Карлу XII генеральну битву, Петро І віддав військам наказ  відходити на схід, застосовуючи тактику "спаленої землі". Тим часом  корпус генерала Левенгаупта затримувався в дорозі і король ухвалив рішення повернути головні сили на південь, в Україну, не очікуючи підкріплення з Курляндії. Слідом за шведами в Україну посунула й головна російська армія під командуванням Шереметєва. Найбільш мобільна частина російських військ була спрямована проти Левенгаупта. Прокравшись непоміченими густими лісами та болотами, російські війська 28 вересня атакували шведів поблизу села Лісного.

Жорстока битва тривала  з ранку до пізнього вечора, і  лише сутінки та рання для тієї пори року хурделиця порятувала шведів від повного розгрому. З 12-15 тисяч вояків до Карла XII зуміли пробитися лише близько 6 тисяч, без обозу та артилерії.

Як же сприйняв гетьман  Мазепа звістку про похід головних сил Карпа XII в Україну? Для нього  це стало справжнім шоком. Адже перетворювати  Україну на театр бойового суперництва  Карпа XII та Петра І аж ніяк не входило в плани гетьмана. Крім того, незважаючи на своє тверде бажання мати при собі якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р. за наказом російського командування воно було досить розпорошеним. Так, близько 3 тисяч козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу Київському та Білоцерківському полкам, 6 тисяч осіб з різних полків - до Литви, під Пропойськ, ще 3 тисячі - з Ніжинського, Переяс-лавського - до Смоленська. Під повним контролем російського командування перебували й сіверські полки.

А тому вирушити назустріч  шведському королю Мазепа зумів лише разом з невеликим військом, що складалося з козаків Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків (загалом близько 5 тисяч). Увечері 28 жовтня 1708 р. Мазепа прибув до табору Карла XII.

Напередодні, 25 жовтня, за наказом  царя генерал О.Д.Меншиков об'єднав  свої кавалерійські частини з  тими військами, що перебували під командою князя Голіцина, і, форсувавши Десну, на чолі 10 тисяч вояків підійшов до гетьманської столиці Батурина, яку за наказом гетьмана обороняли сердюцький полковник Дмитро Чечель, осавул генеральної артилерії Фрідріх Кеніґсекта, батуринський сотник Дмитро Нестеренко. Під їх командою перебували чотири сердюцьких полки, всього понад 3 тисячі вояків. Було віддано наказ боронити гетьманську резиденцію до підходу підмоги з числа українських та шведських військ.

1 листопада під Батурином розпочалися бойові операції. Спершу сторони обстрілювали одна одну з артилерії, і росіянам вдалося випалити посад навколо міста. А в ніч на 2 листопада Меншиков повів війська на штурм, і після двогодинного бою Батурин впав. Причиною такого швидкого захоплення фортеці стала зрада окремих козацьких старшин, зокрема, джерела називають прізвище прилуцького полкового обозного Івана Носа, котрий після цього як плату за свою «послугу» отримав від царя уряд прилуцького полковника. Після взяття міста за наказом Меншикова в ньому було вчинено показову розправу над прибічниками гетьмана Мазепи.

Страшну картину батуринської руйнації малює український сучасник подій: «Много там (у Батурині) людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел... Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрепкій; много и погорело, крившихся по хоромах, в ліохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели, ибо хотя и вытрубленіе було - престать от кровопролитія, однак выходящих от покрытія войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшол весь город, и скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, якогось старушка» 

До рук Меншикова в  Батурині потрапили понад 90 козацьких  гармат (більшість з них було передано російським військам, а важкі гармати  підірвані за наказом російського  генерала), військові припаси, чималий  скарб, гетьманські клейноди та архіви. Але не менш важкими були й моральні наслідки від знищення гетьманської резиденції. П.Орлик повідомляв, що, стоячи на згарищах Батурина, Мазепа передбачив таке: «Тепер все піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися з нами заодно».

8. Полтавська битва

Удосвіта 27 червня 1709 р. почалася знаменита Полтавська битва, що на багато десятиліть визначила долі Росії та України. Російська армія налічувала 76 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі й 20 тис. українських козаків. Шведи мали під Полтавою 20-тисячну армію і, крім того, 1 тис. козаків на чолі з Мазепою, які не брали участі в битві, охороняючи шведський обоз. Карл XII, виїхавши напередодні на огляд місцевості з двома своїми гвардійцями, зустрівся з козачим пікетом і вирішив його атакувати. Король особисто бився з козаками і був при цьому серйозно поранений у ногу. Тому в день битви Карл не міг сидіти на коні або керувати своїми військами з носилок. Він передав командування фельдмаршалу Реншильду.

Битва почалася атакою шведської  кавалерії та піхоти. Росіяни, побудувавши заздалегідь п'ять редутів, за допомогою козацької кінноти відбили цю атаку. При цьому російська кавалерія під командуванням князя Меншикова і козацький корпус під командуванням Палія, провівши контратаку, відрізали частину шведських військ від їх основних сил і примусили їх незабаром до капітуляції. Карл XII, перебудувавши свої війська, чекав підходу батальйонів, зв'язок з якими був утрачений, але вони були вже в російському полоні. О 9 годині ранку Петро І почав виводити свої війська з табору. Шведи не повірили своїм очам - російська армія, яка завжди відступала перед ними, стала шикуватися в бойові порядки, щоб прийняти бій. Почалася наполеглива битва, в ході якої шведи, що не мали артилерії, почали поступово відступати. Тут же на них була проведена атака всієї російської кавалерії, внаслідок якої шведи, не витримавши натиску, побігли з поля бою. У полон до росіян попали фельдмаршал Реншильд, перший міністр, генерали. На радощах Петро І організував урочистий обід, на який були запрошені високопоставлені полонені шведи. Перший тост цар підняв за своїх учителів. Коли фельдмаршал Реншильд спитав, хто ці вчителі, Петро І відповів: «Ви, шведи. Ви навчили нас, як треба воювати». Тим часом Карл XII і Мазепа з невеликим загоном переправилися через Дніпро й утекли в турецькі володіння. 16 тис. шведів здалися в полон. Перемога була повною і беззастережною. Карл XII надовго вибув із боротьби.

Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької  старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців.

Не довіряючи більше українцям, Петро І приставив до гетьмана Скоропадського свого «спостерігача» Ізмайлова з двома полками і секретним розпорядженням: при щонайменшій підозрі заарештувати гетьмана і всю козацьку верхівку. Гетьманська резиденція була перенесена до міста Глухова, ближче до Росії. На чолі української козацької армії був поставлений російський командувач, козацькі полки також очолили російські офіцери. Представники російського дворянства почали отримувати в Україні величезні земельні наділи.

9. Еміграція і смерть гетьмана Мазепи

З великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію.

Гетьман Мазепа і члени  його уряду, які емігрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности. З Гетьманом були: генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко.

Не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого гетьмана, що був уже при смерті, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного грунту, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою з боку російського уряду. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських емігрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і гетьманом виходили на поверхню в загостреному й спотвореному злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося придушити.

Все ж мазепинці не склали зброї. Війна, зрештою, ще не була закінчена, сили Шведської держави ще не були вичерпані, а тверда рішучість її хороброго короля вести далі боротьбу з Москвою давала Мазепі надію на кращі часи для України. Найголовніше було те, що українська проблема була офіційно поставлена на форумі міжнародньої політики. 

Але дні Івана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і не вставав з ліжка. Іван Степанович упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня 1709 р.