Постать гетьмана Івана Мазепи

Мазепа одразу зорієнтувався  в новій ситуації. Він здобув собі довіру Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних планів Мазепи був відкритий.

Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику в 1670-х і особливо в 1680-х роках - безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей план, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьмана на Слобідську Україну, куди пішла велика частина населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 - початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмо-вився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «Вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому доручено було у січні 1686 р. передати московському урядові українські застереження й побажання.

3. Початок гетьманування

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року у результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, ініційованою фаворитом тодішньої російської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади, заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

Прийшовши до влади, Мазепа силою обставин був змушений взятися  за вирішення стратегічних проблем, пов'язаних з остаточною стабілізацією  внутрішньої ситуації в Україні, за зміцнення державної влади та консолідацію провідної верстви Гетьманату - козацької старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було вкрай важко. Адже старшина, підбадьорена успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами й на нового гетьмана.

Для того, аби зміцнити конструкцію  Української держави, Іван Степанович наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно  служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для козацької  старшини сприятливі умови для зростання  її добробуту, здобуття дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, І. Мазепа від початку гетьманування починає опікуватися над українськими православними монастирями. Він видає ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так 9 жовтня 1687 року І. Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві. 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це, монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільсько-господарського виробництва та сприяло укріпленню економіки Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут магдебурзького права. Окрім того, І. Мазепа заборонив козацькій старшині вмішуватися до діяльності міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: «…аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися».

З часом гетьман І. Мазепа переймається й тяжким становищем найниж-чих верств козацької України - селянства і рядового козацтва. Він видає ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Окрім того, гетьман намагається так реформувати систему податків та «оренд», щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, які ті колись «шаблею й кровію своєю завоювали».

В одну з найбільш гострих  проблем внутрішньої політики гетьманського  уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу. Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії.

4. Об’єднання України

Друга половина XVII ст. в історії  Правобережної України - це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби україн-ського народу на цій території. Але польська політика на Україні не могла досягнути своєї головної мети - цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.

Ставлення до козацтва в  польських колах було подвійне. Загалом  польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української  людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.

У цю пору в Україні прославився  фастівський полковник Семен  Палій. Визнаючи над собою владу  гетьмана, Палій, у той же час, маючи  свій власний великий загін козаків, поводився достатньо незалежно. Постійно наймаючись зі своїм загоном то до поляків, то до татар, то до турок, Палій жив війною і військовою здобиччю, був відважним воїном і користувався великою любов'ю своїх козаків і заступництвом гетьмана Мазепи.

Влітку 1702 р. почалися селянські  заворушення на Поділлі та Брацлавщині. Незабаром почалися розрухи на Київщині. 

Поляки, вирішивши знищити Палія, направили до Фастова корпус найманих німецьких військ. Проте Палій, дізнавшись про наміри ворога, завчасно заховав своїх козаків у лісах біля міста і, коли німці підійшли до Фастова, напав на них з усіх боків і розбив, захопивши багату здобич.

Поляки знову зібрали  ополчення на Палія з польської  шляхти і добровольців. Побачивши  велику чисельну перевагу польського корпусу, Палій запросив до себе декілька реєстрових полків, запропонувавши їм значну винагороду за допомогу. Ці полки разом із загоном Палія напали на польський корпус під містом Бердичевим і розбили його. Дії Палія були розцінені поляками як пряме повстання проти королівської влади. Незабаром, маючи у своєму розпорядженні більше 12 тис. козаків, Палій узяв міста Немирів, Бердичів та Білу Церкву.

У цей самий час шведи  на чолі з Карлом XII вдерлися на територію  Польщі. Гетьман Мазепа переконав  Петра І в необхідності використовувати  слушну нагоду і захопити Правобережну Україну, що і було зроблено. У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р. Гетьман повідомляв про те, що йде не для порушення «вічного миру» або шляхетських прав. Тепер, побачивши величезну популярність тут Палія, Мазепа вирішив прибрати можливого конкурента. Перший крок у цьому напрямкові зробив, мабуть, Мазепа. Незважаючи на свої приятельські відносини з Палієм, Гетьман завжди ставився до нього з певним упередженням і не раз перестерігав Москву щодо Палія. Так було, зокрема, в 1693 р., і «чорна кішка», яка, на думку Костомарова, пробігла між Мазепою й Палієм у 1694 р., була, звичайно, не перша. Ще більші застереження проти Палія помітні в Гетьмана з осени 1695 р., коли покращали взаємини між фастівським полковником і поляками. Крупницький вважає, що 1699 р. був критичним роком (Krisenjahr) у відносинах Мазепи й Палія. Але справді критичним моментом було, мабуть, повстання 1702-1703 рр. і позиція Палія, як лідера того повстання, зокрема щодо Польщі.

1 серпня 1704 р. запросивши Палія до своєї резиденції, гетьман наказав його заарештувати і відправив на вічне заслання до Сибіру, конфіскувавши маєток на користь казни. Після арешту Палія, в універсалі до жителів Фастова Мазепа писав, що «оддаливши... для певных причин пана Семена Палія од уряду полковництва», він, Гетьман, призначає на його місце Михайла Омельченка. Помічники Палія або були заарештовані разом з ним, або визнали переворот. Козаки, що були в Білій Церкві, не хотіли підкоритися гетьманському наказові: «поки не уздрим нашого батька (Палія), поты не поддамось гетманству», - казали вони. Але сили були нерівні, і незабаром Правобережна Україна опинилася під безпосередньою владою гетьмана Мазепи.

Через 15 років ув'язнення  Семен Палій був звільнений із заслання царем Петром І і взяв участь у знаменитій Полтавській  битві, де, показавши чудеса хоробрості та відваги, був убитий гарматним  ядром.

Козацька старшина свідчила, що Мазепа призначив своїх старост до правобережних міст, налагодив на Правобережжі фінансову службу, взяв під контроль розвиток торгівлі. Збереглися також і гетьманські універсали, якими він закріплював пустуючи ґрунти за представниками місцевої козацької адміністрації, православними монастирями та шляхтою. Окремі розпорядження Мазепи стосувались розвитку селітроваріння на Правобережжі, фундування тут хуторів і пасік.

Ліквідація Палія зробила  гетьмана Мазепу фактичним володарем  Правобережної України, принаймні  в межах правобережної частини  держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована  шведами, знесилена міжусобною боротьбою  окремих маґнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишається в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагається евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед Гетьманом і царем були даремні.

Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських  домагань, доводячи Москві, що вдержання Правобережжя під українським володінням конче потрібне під час війни зі Швецією - навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд.

5. Пізнє кохання

Протягом століть легенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки генерального писаря, а потім судді, який був поряд із Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея.

1702 року померла його дружина, Ганна Фридрикевич. Залишившись вдівцем, Мазепа помічає якою гарною стала Мотря. Гетьман закохався у свою хрещену і вирішив на ній одружитись. Це визвало відвертий протест з боку Мотриної матері, Любові Федорівни Кочубей. Вона й слухати не хотіла щоб хрещений батько оженився на її доньці. Та не думала так сама Мотря. Дуже їх хотілось стати гетьманшею. Тому й тікає з батьківської хати, від материнських докорів, лайок до Івана Степановича. Але Мазепу слова батьків-Кочубеїв змусили відправити Мотрю назад у Батурин. Гетьман поступив так, як наказувало йому сумління. Ось уривки з його письма до Мотрі: «Нікого я ще на світі так не любив, як Вас, і для мене було б щастям і втіхою, коли б Ви приїхали і жили в мене. Але я розумію, який кінець може з того вийти, ще й при такій злісності Вашої родини, прийшло б від Церкви неблагословєніє, щоб разом не жити і де б я Вас тоді дів. Мені було Вас жаль, щоб Ви опісля на мене плакали».

Про цей роман стало відомо з доносу Кочубея на Мазепу в 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду. Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків.

Почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни.

6. Участь в Північній війні

В кінці XVII ст. був сформований  військовий союз спрямований проти Швеції, до якого входили в той час Норвегія, Фінляндія, Прибалтика. Швеція мала дуже сильну армію і флот. До антишведського союзу увійшли Данія, Саконія та Росія. Скориставшись ослабленням Росії на початку XVII ст., Швеція відібрала в неї вихід до Балтійського моря в районі р. Неви, який належав ще Давньоруській державі. Цар Петро І вирішив повернути вихід до моря і це було основною метою війни з боку Росії. Північна війна між Росією та Швецією тривала з 1700 по 1721 р. Доленосні події цієї війни відбувалися і на території України.

Військові дії проти шведів почалися 1700 р., коли російські війська взяли в облогу шведську фортецю Нарва. Серед 80-тисячної російської армії перебував і 7-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Іскри. Шведський король Карл XII з 20-тисячною армією прибув на допо-могу Нарві. Вночі, коли російські війська розвели в своєму таборі числені великі вогнища, щоб бачити наближення ворога, шведи пішли в атаку. Діючи в темряві, вони чудово бачили росіян та їхній табір, залишаючись у тіні. Шведські артилеристи впритул розстріляли російські порохові склади, що викликало паніку в російському таборі. Удар шведської піхоти і кавалерії, завданий після цього, був страшний. Російська армія виявилася розбитою наголову і почала в паніці тікати, кинувши всі обози й артилерію. Тільки Преображенський та Семенівський полки зберегли військовий стрій та вчинили запеклий опір. Російській армії ще належало навчитися воювати по-європейськи. Вважаючи, що з росіянами покінчено, Карл XII вирушив до Курляндії та, розбивши там польські й саксонські війська, вступив до Польщі.