Конституція Пилипа Орлика

  Стаття ІІ трактує проблему державних кордонів України та її цілісності, тобто неподільності на Правобережну та Лівобережну; гарантом цілісності та недоторканості кордонів виступає король шведський. За текстом Конституції виділяються кордони Української держави, що встановлені ще Богданом Хмельницьким: «…Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передувсім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького були відступлені від Річі Постолитої польської в гетьманську область, не були насильно змінене і порушені…» [6, 243].

   Стаття ІІІ стосувалася питання про союзницькі відносини з кримською державою, в чому автор Конституції вбачав гарантію спокою та миру для України. Акцентується увага, що українська держава мала намір жити з своїми сусідами не лише в злагоді, але й у приязні; вказується, що гетьман, коли осяде у свої резиденції, повинен бути «зобов’язаний посадою свого уряду, або ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою на порушували свавільні легковажні люди з нашого боку, які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи» [15, 36].

   Стаття ІV містить відомості про стосунки Запорізької Січі та Московської держави, яка, слідкуючи за текстом «створила праволомство і пригнічення». По суті, стаття висувала вимогу після звільнення України від влади Московщини «…щоб Дніпро від городків і фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено…».

  Стаття V є логічним продовженням попередньої статті, де додається про одвічні права на маєтності та промисли низового Запорізького війська і нікого іншого. Згідно з текстом, земля Запорізької Січі має мати певну автономію, перебуваючи під особливою протекцією гетьмана України, який має подбати про чисто спеціальні запорозькі інтереси [14, 34], а саме: «город Трахтемирів… також Дніпро увесь згори від Переволочної вниз, перевіз Переволочанський і саме місто переволочну з містом Керебердою, і ріка Ворскло із млинами… і козацьку фортецю із належним до неї, має ясновельможний гетьман, а по ньому наслідники… зберегти при Запорозькому війську».

    Стаття VІ стала найбільшим досягненням української Конституції. Стаття трактує принципово важливе для державного устрою України питання: самодержавство чи республіканський лад; автор приходить до висновку: «А чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був либонь у Запорозькому війську при гетьманах перед сим неодмінно, згідно давніх прав та вольностей?... Самодержавство невластиве гетьманському урядуванню…» [6, 245]. Таким чином, формуються структура влади та підданства: «…щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за преспектом їхніх первісних урядів, так і в установлений при гетьманській резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані подібним чином публічних радників… з кожного полку мають бути до загальної ради генеральні совітники з кожного полку… вибрані за гетьманською згодою…». Гетьманська влада («гетьманське самодержавство») мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, з ними повинні радитися «гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю справою» [16, 73].                                                                                                                                                                                                                                                                                        

    Тут також подана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади – «публічних» Радах, які мали збиратися тричі на рік «перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Святої Богородиці» [15, 37]. Отже, за Конституцією, новий механізм мав виглядати таким чином: гетьман підкоряє свою думку спільному рішенню урядовців, радників, представників міст, тобто народу, що набував політичної суб’єктивності за умов, що «навічно зберігається закон, коли першість належить генеральній старшині», а не гетьману. Тобто, гетьман, по суті, поступово обмежується створеною на доволі широкій основі представницькою владою [7, 45].

    Стаття VII забороняла гетьману карати самостійно тих, хто ображав його честь, віддаючи цю справу на розгляд спеціального трибуналу старшини – «військовому генеральному суду», за рішенням якого винний зобов’язаний нести ту кару, яку йому присудить суд.

    Стаття VIIІ запроваджує апарат державних службовців, вказуючи при цьому на  правові та функціональні обов’язки генеральної старшини: «мають донести ясновельможному гетьману всілякі військові справи… відбирати декларації» [15, 39].

    Стаття IX стосується питання обрання генерального підскарбія із «людини значної та заслуженої, маєтної і добросовісної». Привертає увагу той факт, що йдеться не про «призначення», як це було в традиціях самодержавної влади, а про «вибори» – необхідний компонент демократії. Далі говориться про те, що майно і скарб державні мають бути відокремлені від особистого майна гетьмана, що не було раніше, включно до І.Мазепи [6, 246]. Згідно статті, гетьман не мав права втручатися в казну, «а задовольнятися своїми оброками та приходами… а саме: індуктою, Гадяцьким полком, сотнею Шептаківською, добрами Почепівськими й Оболонськими та іншими витратами, які здавна ухвалено та постановлено на уряд гетьманський». Отже, дана стаття, врегульовуючи фінансові справи, була кроком вперед порівняно з фінансовою системою Гетьманщини в попередні десятиліття.

    Стаття Х Конституції забороняла старшині (полковникам, сотникам, отаманам) віднімати у рядових козаків землю або силою змушувати їх до продажу, старшина позбавлявся можливості використовувати працю козаків у своїх приватних господарствах «щоб пани полковники, сотники і всілякі військові і посполиті урядники не важилися панщини та роботизн своїх приватних господарським козакам і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом, чинити насилля, віднімаючи і гвалтовано купуючи грунти… приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків…» [16, 72]. Ці рядки, беззаперечно, дають пряму вказівку на використання старшиною основних засобів позаекономічного примусу, які в умовах створення нової держави були для автора неприйнятними, і які він засуджує.

    Стаття ХІ обумовлює права жінок козаків, тих, які овдовіли, або чоловіки яких перебувають у походах «щоб не притягувалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням датків – домовлено і постановлено». Як бачимо, автори Конституції враховували й те, що поза громадянським обов’язком у козаків є сім’я, забезпечення добробуту якої є важливим чинником розвитку нової держави.

    Стаття ХІІ вказує на необхідність проведення загальної ревізії усіх публічних і приватних володінь, затвердження справедливого порядку виконання повинностей. Взагалі тут йдеться про більш справедливий розподіл власностей і повинностей перед державою між усіма станами суспільства, що є свідченням загальнодемократичного спрямування Конституції в соціальних питаннях.

    Стаття ХІІІ обумовлювала статус міст з магдебурзьким правом. Так, тут          підтверджуються привілеї, надані Києву та іншим містам, а також визнається за Києвом столичне право: «столичне місто Київ та інші українські городи … щоб були заховані непорушною повагою цього акту елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі» [15, 42]. Як свідчать історичні дані, в Конституції вперше за період козацької доби в історії України передбачалося повернути Києву його столичний статус, тим самим підкреслюючи факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів [19, 136].

    Стаття XIV регулювала складні соціальні відносини, які виникали між суспільними станами і ярмом лягали на плечі посполитих і бідних козаків – чис ленні напруги, зловживання, «паратизування» тощо. Конституція щодо таких дій суворо застерігає: «жодні особи військові та їхні, ясновельможного пана переїжджі слуги не вимагали за приватними ділами, а на військовими, підвід, кормів, напоїв, поклонів та провідників, бо через те городовим розорення, а бідним людям наноситься знищення» [6, 247].

    Стаття XV скасовувала ненависні народу монополії, оренду, відкупи та інші обтяжливі селянам і міщанам стації, такі як «компанійська та сердюцька стація». Генеральна рада мала знайти кошти на утримання найманого війська, що перебувало в розпорядженні гетьмана і виконувало військово-поліцейські доручення, безпосередньо визначаючи при цьому кількість цього війська: «а як багато після війни ясновельможний гетьман має тримати платних компаній та піхотинців… на генеральній раді буде увага й постанова».

Стаття XVI перш за все має трактуватися як визначення організації торгівлі та унормування  податкової системи. Тут знаходимо відомості про види торгівлі на території тогочасної Гетьманщини, що дає можливість зауважити про розвиток товаро-грошової системи. Це, зокрема, як локальна торгівля, яка власне демонструється місцевими ринками, так і загальна торгівля, що представлена ярмарками, які зв’язували між собою різні райони України – стали ознакою започаткування внутрішнього ринку. Правила внутрішнього ринку регламентувалися звичаєвими нормами,за дотриманням торгівлі стежили ярмаркові судді або козацька старшина. Автор засуджує «численні … злидарства, через які неможливо убогій людині взагалі з’явитися на ярмарок продати якусь річ… або на домову потребу купити без ярмаркового платежу». Тому призначалися «виїздні ярмаркові», щоб стягувати плату «у кого належить, а не в убогих людей, прибулих на ярмарок з малою домовою продажею» [16, 76]. Отже, згідно змісту бачимо, що за новою схемою тягар податку з торгівлі слід було розподіляти на маєтних купців, адже встановлюючи одинаковий податок на різні верстви населення не ефективний через неможливість його сплати.

    Після завершення розгляду основних постулатів Конституції варто також звернути увагу на присягу гетьмана Пилипа Орлика, де новообраний гетьман присягається «…Господові Богу… що ці договори й постанови… незмінно виконувати». Дала йде перечислення тих обов’язків, які лягають на плечі гетьмана «милість, вірність та старатливе дбання до малоросійської Вітчизни… про добро її посполитим, про публічну цілість, про розширення прав та вольностей військових… жодних факцій не ладнати з сторонніми державами та народами… оголошувати всілякі підступи Вітчизні, шкідливі генеральній старшині, полковникам… зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників… справедливість» [15, 44].

   Таким чином, структурно Конституцію можна поділити на такі складові:

 - адміністративно-територіальний (державний) устрій України за умов шведського протекторату, її кордони та розподіл влади ( статті I, II, VI, VII, VIII, XIII)

- права і  обов’язки гетьмана і старшини (статті V, VI, IX, X, XIII);

- міжнародні  відносини України (статті II, III, IV);

- повинності, сплати  та податі (статті X, XII, XIV, XV, XVI);

- соціальна  опіка вдів, сиріт, бідних (статті XI, XV, XVI) [10, 19].

  Конституція Пилипа Орлика передбачала перш за все розбудову української державності. Н.Полонська-Василенко влучно з цього приводу зазначала:   «Ця конституція, в якій поєднано інтереси гетьманату, старшини, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом…»[10, 19].

    Немає сумніву, що Конституція могла б стати досить актуальним державним документом того часу, якби гетьман Пилип Орлик не знаходився в еміграції та, власне, зміг би реалізувати основні державотворчі позиції.

  Щодо впровадження цього документу на Україні, то тут точаться і до цього часу гострі дискусії. Так, певна група українських істориків вважає, що документ мав нормативну дію на українських землях Правобережжя (це, зокрема, В.Замлинський, який пише: «Пакти… діяли на Правобережній Україні… і були розіслані для курівництва у полкові та курінні Канцелярії» [8, 348]; А.Слюсаренко, М.Томенко: «… Конституція діяла на Правобережній Україні до 1714 року); О.Пріцак: «Конституція була обов’язкова на території України до 1714 року, всі міста і канцелярії мали копії з неї [9, 128] та ін.), а на противагу цим свідченням деякі категорично доводять про те, що документ ніколи не діяв на території України (В.Бутенков: «Конституція Пилипа Орлика залишалася лише політичним документом, вона ніколи не діяла на Україні… втратила свою силу як юридичний акт навіть у емігрантських колах» [4, 88] та ін.).

    Варто згадати і те, що документ був укладений двома мовами: латинською і українською, що, безперечно, свідчить про її заплановану доступність не лише українцям, але й освіченому європейському загалу (як приклад, латиномовний список цього документа називається «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», а писана староукраїнською (руською) мовою копію цього документу названо як «Договори і постановлення»).  

    Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що в цілому законодавчий акт, підготовлений Пилипом Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу; визначав права і обов’язки всіх станів України і вперше на такому рівні захищав інтереси міщан, посполитих і козаків – «людей убогих». Але через відсутність реальної можливості виконання всіх її засад на території України (хоча, за історичними даними, до 1714 року вона діяла на Правобережжі) вона не була втіленою в життя повною мірою, проте показала готовність українського світу до європейської цивілізації.

ВИСНОВКИ

З огляду на вищезазначене, відповідно до поставленого завдання і мети, варто зробити наступні висновки: Конституція Пилипа Орлика як політико-правова пам’ятка перехідної доби (від середньовіччя до нової історії) засвідчувала появу нового бачення історії в сутності права, започаткування кардинально нових критеріїв цінності держави, стала новим яскравим продовженням пошуку шляхів оптимізації суспільного розвитку. Перша українська Конституція створювалась на основі узагальнення певного досвіду цивілізації щодо визнання договірного походження держави, природних прав і свобод людини, її політичних прав, права українського народу на самостійний розвиток і самовизначення, запроваджувала перехід від січового військово-демократичного формату, що започаткувався на Запорозькій Січі, до усвідомлення потреби республіканізму і запровадження його у межах Української гетьманської держави, всієї етнічної території. Ці ідеї поєднувались, насамперед, з патріотичним налаштуванням творців документу, які, незважаючи на своє перебування за межами України, прагнули бачити державу вільною від чужоземного поневолення, намагалися законотворчо вирішити проблему зміни статусу України, відродження України в цілому, стабілізацію її розвитку у всіх сферах життя на основі відновлення власної етнічної державності шляхом гарантованого протекційного договору із Швецією.

Варто згадати  і те, що Конституція з’явилась у той момент, коли Україна, вийшовши з важкого для неї періоду Руїни, потрапила в умови виснажливої Північної війни, яка, по-суті, була нав’язана українству московською владою; саме в умовах цієї війни зростала міць Росії, і саме в цей час створювалась Конституція, що прагнула проголосити державний суверенітет України.