Конституція Пилипа Орлика

    У 1709 році, після поразки у Полтавській битві, Орлик подається разом з Мазепою у вигнання, у липні діставшись до Бендер. У ніч з 21 на 22 вересня помирає І.Мазепа. Перед українською еміграцією постало два нагальних питання: 1) хто буде наступним гетьманом; 2) кому дістанеться маєток в золоті (оцінювалося в 1,2 млн шведських рейхсталерів). Кандидатами на гетьманську булаву були небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко,свояк Мазепи по жінці останнього, а також Пилип Орлик [10, 17]. 5 квітня 1710 року (16 квітня за новим стилем) козацька рада у м. Бендерах обрала гетьманом П.Орлика. Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан. У день виборів була проголошена угода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська».

    Спроби гетьмана за військової підтримки Туреччини, Кримського ханства та Швеції встановити владу на Правобережжі у 1711 році зазнали поразки; через відсутність власних військових ресурсів, реальної підтримки союзників, гетьману не вдалося домогтися реалізації пунктів щодо України, зазначених у Прутському мирі (12 липня 1711 року між Петром І та турецьким султаном, кримським ханом і королем Швеції) [12, 99].

    Протягом 1714-1720 рр. спроби організувати антиросійську коаліцію європейських держав не мали успіхів. Так, протягом 1715-1720 рр. П.Орлик намагався використати для звільнення України все ж ту Швецію. У Відні пов’язати в одному союзі Ганноверського Курфюрста Георга І, австрійського імператора Карла VI, правителя Саксонії Августа ІІ [5, 22].

    З 1720 року український гетьман в еміграції, П.Орлик перебував в Австрії, а згодом переїхав до Чехії. У 1722-1734 рр. він жив у містечку Салоніки в Греції, а потім у Молдавії. В цей час активізують свою антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн; щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією, Орлик складає «Маніфест до європейських урядів», де викладається історія українсько-російських взаємин з часів Б.Хмельницького і аж до умови з Карлом XII, вказує стосунки з Туреччиною [5, 24]. Під час свого перебування у вимушеній еміграції, Орлик аж до своєї смерті листується та зустрічається з багатьма європейськими монархами. Він шукав підтримки у Австрії, Англії, Ватикані, Голландії, Польщі, Пруссії, Франції задля відновлення законної на Україні.

  У 1738 році на запрошення турецького уряду бути радником екс-князя Трансільванії Ф.Ракочі Орлик їде і виконує тут свої обов’язки, але вважає себе високою особою для виконання їх. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У останньому листі до французького канцлера Флері (30 серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Пилип Орлик прожив у Яссах недовго. Він помер 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними [1, 251].

Його справу продовжує  старший син Григорій, який став членом королівської ради, отримав титул французького графа, загинувши в 1759 році

за інтереси батьківщини.

    Пилип Орлик лишив по собі поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину. Він був автором книжок: «Алкід Російський», присвяченої Мазепі (1695), «Гіппомен Сармацький» – на пошану ніжинського полковника Івана Обидовського (1698), «Діаріуш (щоденник) подорожнього», ведений з 1720 по 1733 р., трактатів «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712) [3, 31]. Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст «Дедукції». Політичні ідеали Пилипа Орлика грунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі [1, 252].

    Підсумовуючи вищенаведене, варто зазначити, що за походженням іноземець (польсько-литовсько-чеське походження), Пилип Орлик став взірцевим прикладом невтомного борця за незалежність України; людини, чиєю дипломатичною роботою були здійснені неодноразові спроби згуртування міжнародних зусиль на визволення України з-під російського протекторату. Будучи не лише невтомним та вмілим політиком, але людиною творчою, він залишив по собі документ, що став першою неписаною Конституцією в світі – «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська», які, незважаючи на «порох минулого» є актуальними навіть для сьогодення.

РОЗДІЛ 2

«КОНСТИТУЦІЯ  ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

1710 РОКУ

5 квітня 1710 року  під Бендерами «на пристойному  тому елекційному акту місці»  козацька рада обирає Пилипа  Орлика гетьманом України. У  цьому статусі його визнали  і польський король, і турецький  султан. У день виборів було проголошено угоду-договір між новообраним гетьманом, старшиною та козацтвом, закинутими недолею на чужину. Цей договір став витвором української державної і політичної думки початку XVIII століття [2, 90].

Створений документ яскраво засвідчив, що українська правова традиція тяжіє до особистої свободи та права на справедливе правління, про яке, насамперед, і йшлося у цих вольностях. Червоною ниткою крізь увесь текст Конституції проходить прагнення українців повної незалежності від Польщі та Росії та критика зловживання владою на рахунок простих людей.

2.1 УКЛАДЕННЯ  ДОГОВОРУ МІЖ ГЕТЬМАНОМ І ВІЙСЬКОМ  ЗАПОРОЗЬКИМ

  Як вже зазначалося, після Полтавської катастрофи гетьман Пилип Орлик емігрував разом із дружиною. Взагалі, українські емігранти поділялися на кілька груп: 45 старшин із сім’ями (племінник І.Мазепи А.Войнаровський, Генеральний писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, Генеральний бунчужний Клим Довгополий, діти значних старшин Іван Максимович, Ілля Ломиновський, Федір Миронович), прості козаки – службовці різних канцелярій та запорожці, які врятувалися від розгрому росіянами Січових фортець [5, 20]. Матеріальний стан емігрантів був жалюгідний. На фоні цієї бідноти виділялися мішки з золотом Мазепи, які несли в середовище емігрантів чвари, сварку та ворожнечу і на які претендував Войнаровський. 1 серпня 1709 року помирає Іван Мазепа, і перед козацтвом і старшиною постає питання кого обрати гетьманом, адже гетьман не залишив заповіту. Спадок дістався Войнаровському, кандидатами на булаву автоматично стали небіж Мазепи Андрій Войнаровський, Дмитро Горленко, а також Пилип Орлик. Незабаром кандидатура Горленка відпала через непопулярність, Войнаровський отримав спадок і за однією з версій відмовився від кандидатури гетьмана, пообіцявши Орлику 3000 дукатів із «спадку» свого дядька. Пилип Орлик без ентузіазму прийняв пропозицію обратися гетьманом, розуміючи, що це потребує коштів, яких у нього не було. У 1719 році він писав: «Я не просив собі гідності гетьмана, а прийняв її з наказу його величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, уклав у те власні гроші» [10, 17]. Погоджуючись на гетьманство, Орлик ставить перед королем вимоги обіцяти не складати зброї доти, доки Україна не буде визволена із «московського ярма».

Обрання гетьмана відбулося через півроку по смерті Мазепи, на Україні Петро І вже затвердив гетьманом І.Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнавала його гетьманом, сподіваючись на перемогу Карла ХІІ та повернення в Україну й перевибори гетьмана [4, 86]. По обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною та козацтвом була укладена угода про взаємні права і обов’язки, яка визнавалась швецьким королем, що свідчило про продовження курсу шведського протекторату (Карл ХІІ документально затвердив свої повноваження як протектора України та гетьманської влади актом «Confirmatio boreem Pactorum a Rege Sueciae») [17, 247].

    Передумови вироблення цього акту були, з одного боку, певні традиції створення документів, що регулювали суспільні відносини, зокрема, набуті під час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, а з іншого – досвід нової виборної української верхівки, що зародилася у «горнилі» національно-визвольної війни середини XVII ст., яка згодом переросла у національну аристократію і природно бажала юридично закріпити за собою вплив на державне життя гетьманщини. На перешкоді цьому стояла гетьманська влада, що набула рис необмеженої монархічної влади, особливо за гетьмана Івана Мазепи. Станові інтереси старшини вимагали обмеження гетьманської влади та підкорення її своєму впливу [10, 18].

    Новообраному гетьману необхідно було завоювати довіру та здобути підтримку серед старшини та козацтва, що були закинуті на чужину, а тому перед тим, як брати до рук гетьманську булаву, вирішив, що спочатку необхідно врегулювати відносини із козацькою старшиною, козацтвом і шведським королем. Про творення Конституції у своїх мемуарах він зазначав: «Я один зложив найбільшу частину договору і зредагував цілий договір. Я зложив це за першим планом… Поміж особами, що обмірковували точки цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський, Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую…».

    Відомий історик В. Замлинський, характеризуючи договір писав: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незначних досі демократичних засадах суспільного життя. Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані за довге життя думки самого Мазепи» [10, 19].

    Таким чином, процес укладення договору між козацькою старшиною, запорозьким військом та гетьманом Пилипом Орликом, який представлений «Пактами і Конституцією прав і вольностей Війська Запорозького» є певного роду компромісним, оскільки був створений з урахуванням державного життя та юридичних гарантій прав і статусу вищенаведених сторін. Укладення договору відбулося на демократичних засадах та мала головним завданням розбудову української держави на правах вільної від будь-якої іноземної влади країни.

2.2 ЗМІСТ  І ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ

  За формою Конституція Пилипа Орлика – це договір між генеральною старшиною і Військом Запорозьким, з одного боку, та новообраним гетьманом – з іншого, що цілком відповідає національній правничій традиції. За змістом – це документ, який в належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовує державний устрій України [6, 242].

«Правовий уклад  та Конституції відносно прав і Вольностей війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою Божою 1710 року п’ятого квітня у Бендерах» [16, 73] складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика; єдиний комплекс з ними складає привілей Карла ХІІ, що її затверджує.

    Преамбула є цікавим історико-політичним трактатом, де розкривається ідея споконвічного прагнення українців до державності, концептуально проаналізовано українсько-московські відносини, починаючи від 1654 року й закінчуючи 1708 роком [18, 24]; вона пояснює причини того, чому Україна розриває відносини з Московщиною і приймає швецьку протекцію. Таким чином, Орлик продовжує курс свого попередника І.Мазепи на визнання швецької протекції: «Мазепа, поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни… віддався під незламну оборону найяснішого короля, його милості шведського Карла Дванадцятого… осиротіле після смерті свого найпершого  регіментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського… і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, обрати собі нового гетьмана… Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при божій помочі і при                           протекції найяснішої королівської величності…» [17, 247]. Преамбула закінчується словами: «тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з… його милістю Пилипом Орликом…аби непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприся жених, а також, щоб вони були дотримані і збережені… за інших гетьманів…». Отже, бачимо, що укладений договір був розрахований не лише стосовно тогочасного гетьмана і запорожців, але й наступних гетьманів, що свідчило про вагомість укладеного документу.

  Стаття І Конституції визначала захист українського православ’я шляхом виходу Української Православної Церкви з Московського патріархату й повернення під крило свого споконвічного опікуна – Константинопольського патріарха [18, 25], тобто, йдеться про повернення київській митрополії її автокефальних прав: «… для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу…» [15, 34]. Варто також зазначити, що православна віра відповідає традиційній характеристиці українства як народу високодуховного, і якщо говорити про повну незалежність і самобутність українства від Московської держави, то ніякої мови про протекцію віри йти не може [7, 43].