Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Ноября 2013 в 15:25, курсовая работа
Актуальність теми. Конституція Пилипа Орлика є найважливішою пам’яткою українського конституалізму, де втілено досягнення та інтелектуальні здобутки українського суспільства на початок XVIII століття. Появу цього документа слід розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях Т.Гоббса, Ф.Вольтера, Ш.Монтеск’є випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу, ніж дійсність. За цих обставин Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія та ідеологія «суспільного договору». Ухвалена в 1710 році, Конституція стала першою демократичною конституцією, котра передбачала чітке розподілення влади на законодавчу, виконавчу та судову, випередивши США (1787), Францію та Польщу (1791). Незважаючи на те, що вона була створена на поч. XVIII ст., деякі її положення залишаються актуальними й донині.
ВСТУП
Актуальність теми. Конституція Пилипа Орлика є найважливішою пам’яткою українського конституалізму, де втілено досягнення та інтелектуальні здобутки українського суспільства на початок XVIII століття. Появу цього документа слід розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях Т.Гоббса, Ф.Вольтера, Ш.Монтеск’є випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу, ніж дійсність. За цих обставин Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія та ідеологія «суспільного договору». Ухвалена в 1710 році, Конституція стала першою демократичною конституцією, котра передбачала чітке розподілення влади на законодавчу, виконавчу та судову, випередивши США (1787), Францію та Польщу (1791). Незважаючи на те, що вона була створена на поч. XVIII ст., деякі її положення залишаються актуальними й донині. Ідеї, висловлені в ній, є результатом майже тисячоліття соціально-економічного та політичного розвитку України, свідченням високої самосвідомості нації. Тема є актуальною в зв’язку з тим, що документ являється важливою віхою в творенні української законотворчої традиції, потребує повного об’єктивного висвітлення, зважаючи на політичні, економічні та культурно-релігійні традиції українського народу.
Мета – проаналізувати основні положення Конституції 1710 року, акцентуючи увагу на внутрішніх та зовнішніх умовах її створення, законодавчих принципах, а також визначення її подальшої ролі у творенні законодавчої традиції українського народу.
Хронологічні межі. Нижня межа – кін. XVII століття; верхня межа – 1710 р. – створення Конституції Пилипа Орлика.
Територіальні рамки: Гетьманщина кін. ХVІІ – поч. XVIII ст., зокрема, територія Запорозької Січі.
Історіографія теми. Історіографію теми можна поділити на дореволюційну, радянську та сучасну. Історики по-різному називають цей документ: М.Грушевський називає його «хартією», Д.Дорошенко, М.Костомаров, В.Різниченко – договором, Ю.Хорунжий – угодою, О.Субтельний і А.Жуковський – Бендерською Конституцією [9, 127].
Дореволюційні автори, займаючись дослідженням діяльності П.Орлика (М.І. Костомаров, А.Єнсен, М.Маркевич, А.Скальковський) висловлювали різні міркування щодо державного документу. М.Маркевич у п’ятитомній праці «Історія Малоросії» (1842-1843) проаналізував Конституцію, вважаючи її реальним документом. Значний внесок у дослідження цього часу здійснили історики народницького напряму, зокрема, М.Костомаров, який бачив у документі крок уперед, порівнюючи із законодавством Мазепи. Варто згадати працю відомого дослідника козацтва Д.І. Яворницького «Історія запорозьких козаків», де Конституція постає нереальною у впровадженні (Том 3) [5,12].
В радянській історіографії, П.Орлик вважався зрадником російського та українського народу. Проте українські історики, які вимушено працювали в еміграції, у своїх працях віддали належне діяльності П.Орлика та його державотворчому документу. Це праці І.Борщака («Гетьман Пилип Орлик і Франція»), Н.Василенко («Конституция Филиппа Орлика»). Активно досліджували постать П.Орлика та його Конституцію Б.Крупницький, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Д.Дорошенко та ін.
З проголошенням незалежності України такі дослідження активізувалися як в Україні, так і в діаспорі. До діяльності П. Орлика зверталися і звертаються О.Пріцак, О.Субтельний, О.Кресін, Л.Мельник, В.Ульяновський, В.Шевчук, Г.Нудьга та ін. Слід одна за одною в Україні виходять праці Т.Чухліба («Пилип Орлик»), В.Різниченка («Пилип Орлик – Гетьман України»), де для вивчення історичної постаті залучений джерельний матеріал, детально досліджено Конституцію, створену гетьманом. В сучасних умовах над різними аспектами дослідження документу працюють такі історики як В.Брехуненко, Н.Яковенко, Ю.Щербак, М.Яременко, О.Сокирко, Н.Пилип’юк, Т.Тагірова-Яковлева, О.Трофимчук, В.Кубанова, О.Павленко, Ю.Фігурний, П.Гончарук, Г.Журбелюк, В.Капелюшний та інші. Як і раніше, часто постають дискусійні питання, насамперед, тривалість і територіальне охоплення дії Конституції, її значення, вплив на законотворчу діяльність наступних гетьманів тощо.
З огляду на мету, постають наступні завдання:
Структурно курсова робота складається з вступу, двох розділів, які містять чотири підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури.
РОЗДІЛ 1
ВИТОКИ КОНСТИТУЦІЇ 1710 РОКУ
В середині XVII століття на Україні утворюються нові адміністративно-територіальні одиниці – Гетьманщина і Слобідська Україна. Починаючи з 1686 року, після підписання «Вічного миру» між Росією і Польщею (16 травня 1686 року) Гетьманщину слід розглядати як Правобережну та Лівобережну. На кінець XVII століття, після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому. Гетьманщина включала в себе десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський та Полтавський, які поділені на сотні, по сім – двадцять у кожному. Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалася адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги).
З початком нового століття, після оголошення війни Швеції у 1700 р., Петро І перетворює Україну (передусім її прикордонні з Польщею землі) в свою заручницю при розв’язанні великодержавницьких проблем. Запорозькі козаки, переслідувані і гнані царським урядом, проголошені зрадниками після «мазепинських подій» 1708-1709 рр., зайшли в конфлікт із гетьманською владою й змушені були покинути межі власної держави [14, 19]. Саме в еміграції, поза межами українських етнічних земель, запорозькі козаки та гетьманський уряд і укладають договір, якому судилося стати першою Конституцією України.
1.1 СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В КІН. XVII – НА ПОЧ. XVIII СТ.
На зламі XVII – XVIII століття подальший суспільно-політичний та економічний розвиток Російської держави гостро потребував виходів до Чорного та Азовського морів, звільнення давніх руських земель на Півдні з-під влади турецького султана і його васала кримського хана, що стимулювало Російську державу до залучення у боротьбу українських сил.
В останні роки XVII століття напали татар на Україну тривали. Для їх припинення на початку осені 1694 року відбувся великий похід козаків Лубенського, Ніжинського, Переяславського, Чернігівського, Фастівського та інших полків під командуванням Я.Лизогуба проти Буджацької орди. Українські збройні сили досягли в ньому значних успіхів, зокрема розгромили татарську паланку Ганкушлі. У тому ж році царський уряд вирішив вкотре спробувати здобути вихід до Азовського моря. Варто зазначити, що вихід Московії до моря для України мав суперечливі наслідки. На думку О.Терлецького, відтоді Росія оточила її на Півдні і на Півночі «немов залізним перснем, який чимраз більше і так уже стискав невелику територію Української держави» [14, 159]. Але здобуття Азова дало можливість вже цілком вільно займатися господарською діяльністю на південь від Запорозької Січі.
Воєнні дії, а також посилення в кінці XVII століття гніту з боку можновладців викликали в окремих місцевостях розпорошення людності та масові втечі посполитих на Запорожжя , Слобожанщину, Дон, Брацлавщину і Київщину, де вирували визвольні змагання. Протягом 1688-1692 років повстання спалахували з новою силою то в Лубенському та Миргородському полках, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському, виходили за їхні межі й поширювалися на Правобережжя та Слобожанщину.
На початку XVIII століття сталося гостре протистояння інтересів Московії та Швеції на Балтиці. У 1700 році розпочинається Північна війна (1700-1721 рр.), події якої розгорнулися і на території України (підваладній як Російській державі, так і Речі Посполитій). Уже в 1701-1702 роках Росія завдала Швеції декілька відчутних поразок, у результаті яких до Росії були приєднані землі на півночі Прибалтики разом з Нарвою й Тарту, а також Іжорська земля вздовж всієї течії р. Неви. Північна війна виснажила Україну. Російський цар побудував на українських землях велику кількість укріплень, серед них і
Київську фортецю на Печерську. Українські терени стали ареною кровопролитної війни між двома могутніми європейськими монархами. Іван Мазепа вирішив звернутися до Петра І по допомогу, але той не допоміг. Україна опинилася в досить складній ситуації: у разі перемоги Петра І та його союзників, польського короля Августа ІІ, Правобережна Україна відійшла б до Польщі; невідомо, чи залишилася б автономною Гетьманщина. Уразі перемоги Карла ХІІ і його польського прибічника Станіслава Лещинського вся Україна, як союзник Росії, опинилася б під владою Польщі. У цій ситуації гетьман переходить на сторону шведів.
Доленосною в ході Північної війни стала Полтавська битва (27 червня 1709 року) , яка, фактично визначила продовження всієї битви і стала для України трагічною катастрофою. Власне, після битви, все найближче оточення І.Мазепи та й сам гетьман, розчарований поразкою, мігрували з України.
Варто зазначити і про Запорозьку Січ. Так, зокрема, відносини Запорожжя з І.Мазепою були досить напруженими, але коли гетьман розпочав війну з Московщиною, Січ його підтримала. Кошовий отаман Кость Гордієнко вирушив із своїм військом у похід і відразу розпочав боротьбу з московськими залогами. Участь запорожців у повстанні обурила Петра І і він вирішив зруйнувати «кубло бунтівників». Наприкінці квітня 1709 року три московські полки вирушили човнами з Києва на Чортомлицьку Січ. На своєму шляху вони здобули міста, у яких стояли запорізькі залоги, зокрема, Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак, після чого жорстоко розправилися з козаками. Змушені вдатися до вигнання, українські козаки поселяються у Бендерах.
Таким чином, становище українських земель в кінці XVII – на початку XVIII століття було вкрай важким. Після підписання «Вічного миру» остаточно було затверджено насильницький поділ українських земель між двома могутніми державами, що значно послабило національну консолідацію народу. Набіги з боку татар через близьке розміщення з Кримом виснажувало українські військові сили. Постійне втручання з боку Російської держави та використання українських земель як сировинної та буферної зони спричинило погіршення становища українства. Події Північної війни, та, зокрема, трагічної Полтавської битви спонукали до еміграції козацьку старшину та самих козаків. Все це змусило поглянути іншими очима на критичну ситуацію та дало наснагу націоналістично налаштованим українцям (що, нажаль, перебували в еміграції) створення державотворчого документу – угоди між гетьманом, старшиною та запорожцями.
1.2 ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК
Він був живим утіленням того, як
Походив Орлик з поважного роду, який сягав давньої баронської родини Орликів у Чеському Королівстві. Після гусинської революції одного із представників цього роду доля закинула у Віленщину (Литву), де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня 1672 року народився майбутній український гетьман [5, 11]. Батько його – Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51 році життя під Хотином у грудні 1673 р., коли його синові ледве минув рік. Мати маленького Пилипа — Ірина з православного роду Малаховських охрестила сина за православним обрядом [1, 211]. Початкову освіту отримав у родовому маєтку. Потім навчався у школі при місцевому монастирі св. Василіана у Касуті, далі – у єзуїтському колегіумі у Вільно. Переїхавши у Київ, Орлик вступає до філософського класу Києво-Могилянського колегіуму, ставши одним з найзначніших випускників, навчаючись з великим сумління та наполегливістю. Під час навчання склалися дружні стосунки з професором Стефаном Яворським, що навчав у академії красномовства і філософії. Після закінчення Київського колегіуму у 1692 р. (за деякими даними, 1694р.) саме професор допоміг влаштуватися юнакові на службу, на посаду писаря Київської митрополії [10, 13]. За рукою цього ж протектора Орлик опиняється в Генеральній Військовій канцелярії, яка була вищим виконавчим органом управління на Гетьманщині. Тут він робить швидку й видатну кар'єру. Почавши з молодшого писаря, згодом займає поважну посаду старшого військового канцеляриста. Пилип Орлик досягнув службових висот завдяки своїм талантам. Одруження 23 листопада 1698р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика – Анною – дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини [1, 212].
Вже 1699 року Пилип Орлик стає старшим військовим писарем й оселяється разом з молодою дружиною у Батурині, де 6 листопада 1699 року народжується перша дитина – Анастасія. У 1702 році Іван Мазепа призначає його реєнтом Генеральної канцелярії. Фактично, П.Орлик виконував паралельно і обов’язки генерального писаря, але ще не входив до складу Генеральної старшини. З 1706 року він стає генеральним писарем Генеральної Військової Канцелярії і найблищим радником І.Мазепи і саме з цього року він посвячується у найпотаємніші справи гетьмана. Зокрема, у 1706-1707рр. шифрував надзвичайно секретні листи до княгині Анни Дольської, яка виконувала роль посередника між І.Мазепою та польським королем Станіславом Лещинським. У жовтні 1707 р. Мазепа остаточно зрозумів, що Орлик є його однодумцем, гетьман доручив йому скласти взаємну присягу вірності.