Голодомор в Україні – геноцид українського народу. Причини та наслідки

«…В нас шефи були, кубанський полк в Чугуєві стояв. Давали нам крупу, хліб давали, особенно механізаторам давали. Народу солдати  помогали, як могли...».

     Надежа  Текля Іванівна, 1905 р.н., село Стара  криниця, Чугуєвський р-н, Харківська  обл.

 «У нашому  селі люди не так голодували…Виручала  посадка, шматок землі за ліском, там мали трохи поля, і воно  не облагалось налогом. А по  других селах люди бідували. Носили, бідні, що могли, обмінювали  на харчі. Я виміняла образ  в одної жінки, дала за це  два відра бараболі. А ще приходив  Петро, хлопчик  12 років, такий  пухлий, давала йому хліба. Був  такий Апатій Іван, дуже вони  голодували. Я пекла хліб, такий,  що в ньому все намішано  – квасоля, бараболя. Поклала  тісто на комин. Він в хату  та за те тісто. Ледь вговорила  – «Не бери того тіста, бо  заслабнеш, я тобі хліба дам  шматочок». Так люди помагали  людям.

Любчаківська Параска  Іванівна, 1902 р.н., село Покутино, Шаргородський  район, Вінницька область.

Допомогти пережити муки голоду намагалася допомогти і  церква:

«Протест ієрархів Української Греко-Католицької Церкви проти голоду.

До всіх людей  доброї волі

Безсильні принести яку-небудь матеріальну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоб молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч.

А перед цілим  світом знову протестуємо проти  переслідування малих, убогих, слабих і невинних, та гонителів оскаржуємо перед судом Всевишнього.

Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе про помсту до неба, а голос  голодних женців дійшов до ушей Господа  Саваота.

Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх наших земляків просимо прилучитися  до цього голосу протесту та болю і  розповсюдити його у якнайдальші  країни світу.

Андрей [Шептицький]. Митрополит Григорій Хомишин. Станиславівський єпископ Йосафат Коциловський. Перемиський  єпископ Никита Будка. Патарський єпископ  Григорій Лакота. Єпископ, помічник Перемиського єпископа Іван Бучко. Єпископ, помічник Львівського єпископа Іван Лятишевський. Єпископ, помічник Станиславівського  єпископа 24 липня 1933 року».

 

 

4. Реакція режиму на опір народу

Звичайно влада як могла намагалася утримати, придушити боротьбу народу.

7 серпня 1932 року  ЦВК та РНК СРСР ухвалили  постанову «Про охорону майна  державних підприємств, колгоспів  і кооперації та зміцнення  суспільної (соціалістичної) власності».

Відповідно до цієї постанови, так зване розкрадання  колгоспного майна каралося розстрілом чи позбавленням волі не менш як на 10 років, навіть за кілька зрізаних колосків на ще нещодавно власному полі голодуючих нещадно карали. Неадекватність провини  і кари була настільки разючою, що у народі постанова отримала назву «закон про п'ять колосків».

На кінець літа 1932 року за «законом про п'ять колосків»  було засуджено 150000 осіб. Засуджували  дітей, які намагалися знайти бодай  якусь їжу. У листопаді 1932 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», згідно з якою на так звані «чорні дошки» заносилися колгоспи, села, які  не виконували планів хлібозаготівель. Такі господарства оточувалися збройними загонами, звідти вивозили усі продовольчі та насіннєві запаси. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів.

          Восени система  «чорних дошок»  запроваджується на Кубані за  ініціативою Лазара Кагановича, скерованого туди Сталіним. На «дошки» потрапляють 13 районів – фактично всі, де українці складають більшість населення. 6 грудня оприлюднюється спільна постанова ЦК КП(б)У та РНК УРСР про занесення на «чорну дошку» ще шести сіл України. Поступово постановами партійних організацій до того списку додаються нові населені пункти. На «чорні дошки» занесено колгоспи 82-х районів України, тобто майже чверті адміністративних районів, із населенням 5 млн осіб. Це ставало рівнозначним смертному вироку всім мешканцям.

Тим часом обмеження  прав селян продовжується небаченими темпами.

15 листопада 1932 року  Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює  рішення «Про паспортну систему  та розвантаження міст від  зайвих елементів». Скасовуються  всі інші види посвідчень. Запровадження  цієї постанови не передбачало  видачі селянам паспортів. У січні 1933 року директивою Сталіна забороняється виїзд селян із території УРСР та Кубані за хлібом на інші території Радянського Союзу. Українським селянам припиняють продаж квитків на залізничний та водний транспорт. Блокуються дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовують та повертають назад [7].

Фактично вся  Україна заноситься на «чорну дошку». Тільки за перші півтора місяці дії  цієї постанови заарештовано майже 220 тис. селян. Із них понад 186 тис. силоміць повертають у села, де ті помирають  від голоду. У жодному іншому регіоні  Радянського Союзу не вживалося  таких заходів.

Селяни намагалися протидіяти владі по-різному. Деякі  діяли за принципом «якщо не мені, то нікому». Звичайно їх наміри швидко викривалися:

«Селянин приймає  нову тактику... Він хоче згноїти  зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог  прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ви мусите зібрати все до останньої  зернини і відразу відправити на заготівельний пункт... Те, що голодування  не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби саме в найбільш неблагополучних  районах» (С. Косіор) [1].

Радянська влада  замовчує факт голоду. Жодної офіційної згадки про цю жахливу трагедію. Офіційно голоду немає.

23 лютого 1933 р. з'являється  постанова ЦК ВКП(б) «Про поїздки  по СРСР іноземних кореспондентів».  Іноземці могли пересуватися  по країні лише з дозволу  міліції. 

У Радянському Союзі  заборона на інформацію  про голод діяла до 1987 року.

«Один із творів, де були згадки про голод 1933-го, з видавництва потрапив у цензуру. Довго лежить. Потім хтось вирішив-таки довідатись: чому без руху? Цензор-мудрець пояснив так:

– У мене самого померли з голоду брат і сестра. Але голоду… не було!

Чому? Та тому, що в  жодному з документів про ті часи слово «голод» не вжито… Отже, для  нас його не було, такого факту ніде не зафіксовано…».

Із щоденника  письменника Олеся Гончара

 

 

5. Очевидці свідчать

Після зняття цензури, школярі, студенти, небайдужі люди почали збирати як намисто спогади очевидців, свідків тих страшних лихоліть 1932-1933 років. Це дає змогу нам тепер  реально оцінити ті події, без  зайвих вступів, словесних обрамлень, тільки правда.

«Я з 1920 року, мені тоді було дванадцять год, то я знаю цей голод… Була колективізація, забрали у нас коня і воза, а мати в горшки насипала зерна і насіння, так вони повитягали все. Забирали, що було… У нас три хлопчики, брати мої, померли, малі були… Багато вмерло…».

Олійник Віра Данилівна, 1920 р.н., с. Ситняки, Макарівський район, Київська обл.

 

«Весна 33-го спричинилася холодна, дощова. Сонечко вигляне на хвилинку, сховається – і знову дощ. Ой, як важко було жити! Зліземо з печі, тиняємося по хаті з кутка в куток, голод гонить на вулицю; йдемо по селу, по багнюці, у лахміттях, держимо одне одного за руки. Обійдемо родичів – ніде нічого – у самих діти пухлі. Знову плетемося до своєї хати, зіб'ємося десь у кутку та й зануримося у голодну дрімоту. Коли виглядувало сонечко, виходили на пасовисько: травичку щипаємо, щавель шукаємо, їмо калачики, солодкі корінці пирію смокчемо.

            Якось зайшла до сусідів – там щось довго плакало дитя... На печі побачила сусідку мертву, двійко старшеньких діток на долівці лежали, також мертві. Серед них рухало ногами дитя; воно вже не плакало, а лише сичало.

            Через тиждень настав і наш смертний час. Зранку встала лише я...».

Борисова Тетяна Іванівна, 1922 р.н., Краматорськ, вул. Паркова, 87, кв. 213, Донецька обл.

 

«Голодувати ми почали відразу після розкуркулювання, як забрали тата у 31-му. Я, тринадцятирічний, мав перед собою весь білий  світ! Де мене тільки не носило! Поля, ліси, городи — все було моєю власністю! Бігав поміж трупів знайомих селян, родичів, але це страхіття мене не чіпало...

Одного разу угледів  жінку... її живою кинули у яму. Там  вона розплющила очі, стала дивитися на мене! Я гукнув жінку, що йшла по дорозі... Витягли. Після цього вона ще прожила  років 50.

Якось сусідка зустріла маму і, кивнувши на нас, сказала: «Ой, кума Маріє, залиш одного або двох, а  тим – «вечная пам'ять»!

– Та що з вами, кума! – заплакала мама. – Ось на руці п'ять пальців. Який рубати?»

Масьян Амвросій Сидорович, 1920 р. н., м.Бершадь, вул. Комсомольська, 2, Вінницька обл.

 

Витяг із доповідної записки «Голод і українська ситуація» консула Італії в Харкові до Міністерства закордонних справ Італії 31 травня 1933 р.:

«Голод продовжує загрожувати величезним знищенням населення, тоді як

є незрозумілим, чому світ залишається байдужим до подібної катастрофи...

Незаперечним у  цьому є те, що цей голод, спричинений  головним чином неврожаєм, організовано і спрямовано, щоб «дати урок селянству»...

Слід виокремити три очевидні мотиви такої політики:

1. Пасивний спротив  селянства колективній економіці.

2. Переконання, що  цей «етнографічний матеріал»  ніколи не буде придатний перетворитися  на тип інтегрального комуніста.

3. Потреба і зручність,  більш-менш відкрито визнані,  щодо денаціоналізації районів,  в яких пробуджувалася українська  та німецька самосвідомість і  [зростала] пов'язана з цим у  майбутньому небезпека можливих  політичних труднощів. Тому для  згуртування імперії є кращим, щоб у ній принаймні переважало  російське населення».

 

Донесення таємного інформатора з Києва про голод серед німецького населення Волині. 26 травня 1933 р.

Тим часом голод  охопив у повному обсязі також  німців, серед них громадян Рейху  із[цього] району, особливо у сільській  місцевості. Німецький консулат отримує  щодня численні клопотання про підтримку  від німців, це єдине волання про  допомогу для спасіння від неминучої  голодної смерті. Хотілося б, можливо, бути схильним вважати перше враження, зображення голодного здуття, в якому  лежать члени родин – дорослі  та діти, за перебільшення. Спочатку зустрічають  також, можливо, з деяким скепсисом  письмові розповіді про вид та склад «продуктів харчування», які  ці нещасні люди повинні вживати, щоб відстрочити смерть. Через  огляд при особистих відвідуваннях, через приголомшливі враження від  усних спілкувань складається багато наочніші уявлення. Наші сільські люди виглядають так злиденно-зголодніло, їхні висловлювання  свідчать про  такий відчай, що без узяття «проби хліба» стає зрозуміло, як вони повинні  збирати свою їжу з жолудів, зернової полови та інших зернових відходів, з картоплі, яка лишається на полях  після збирання врожаю, буряків, кропиви  та кори дерев. Деякі селяни-німці  мають ще корову, і від цього  якийсь зиск. Більшість селян повинні  корову віддавати, найчастіше її конфіскують  за старі податкові борги...

Борошна та м'яса  наші селяни у селах, як і їхні російські  товариші по нещастю, в переважній більшості  вже не мають місяцями. Існують  окремі особливо «багаті», які ще можуть радіти цим коштовностям. Стає зрозуміло, що у цих обставинах німецькі селяни майже без винятку мають єдине  бажання переселитись у Німеччину, щоб там сяк-так розпочати нове існування. Досягнення цієї мети треба чекати тривалий час, який, якщо громадянство Рейху не буде взагалі скасоване радянським урядом, ― головним чином буде витрачено на марудну адміністративну процедуру зі звільнення їхніх жінок та дітей з радянського громадянства. Багато хто з цих селян просто не в змозі протягом цих місяців протриматися, якщо їм не буде надано зовнішньої допомоги. Підтримка від родичів з Німеччини надходить, з огляду на власну бідність, мізерна, надходить також, як свідчать приклади, часто запізно, щоб врятувати голодуючих. У багатьох випадках треба одразу, з огляду на катастрофічне становище, допомагати, якщо допомога взагалі ще має сенс [5].

 

Раціон голодуючих вражає уяву сучасної людини.

«Збирали квітки з акації, розтирали в макітрі, робили «пампушки». Від них дуже сильно нудило» [6].

І. Д. Барладин. с. Примощанщі, Барський район, Вінниччина.

 

«Повилазили бабаки, ховрахи, їжаки,  інший дрібний звір. Люди, хто як умів, ловили,  виливали водою, били всю цю звірину і вживали» [6].

І. Д. Дреєв. с. Нижньобаранниківка, Біловодський район, Луганщина.

 

«Пішло в їжу липове листя і БАРДА. Треба дякувати долі,  що лютенський спиртзавод з осені переробляв картоплю і залив тією БАРДОЮ три великі ями. До весни вона загусла. Оцю БАРДУ й продавали людям, з неї пекли ліпеники і тим жили» [6].                 М. В. Савченко. с. Лютенька, Гадяцький район, Полтавщина.

«Доходило до того,  що заглядали  в піч і вивертали страву із горщиків.  Забирали жолуді, які сушились на печі. Все знайдене висипалось у мішки, в більшості виносилось на ферми і висипалось свиням. Що це, як не навмисне вбивство?» [6].

П. М. Авраменко, с. Синявка, Канівський район, Черкащина.

 

«Ранньої весни, як тільки зійшов сніг, стали виганяти на вигони схлялих коней. Вони там день ходили, потім падали, вигризали навколо себе все до чорнозему, а через день здихали. Це була велика допомога голодуючим сім'ям. Люди вже за день до загибелі коняки чатували з ножами, косами, вмить налітали на здохлу (а іноді ще й живу) тварину і розметували її до чистих кісток, їв і я цю конину. Ці дні були у нас як свято. Але охлялих коней хутко з'їли, їх було небагато».

Л. Ю. Вернидуб, с. Станковата, Кіровоградщина [6].