Голодомор в Україні – геноцид українського народу. Причини та наслідки

Державний вищий  навчальний заклад

“Українська академія банківської справи

Національного банку  України”

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

 

 

РЕФЕРАТ

 

з дисципліни “Історія України”

на тему

“Голодомор в Україні – геноцид українського народу. Причини та наслідки”

 

 

 

 

Підготувала:  студентка

групи МЕ-21

Педич А.В.

 

 

Викладач:   к.і.н., доцент

   Троян В.  Г.

 

 

 

Суми – 2012

Зміст

 

Вступ 3

1. Передумови та мета  Голодомору як злочина супроти  людяності 4

2. Причини голоду 1932-1933 рр 6

3. Опір народу. Людська взаємодопомога 8

4. Реакція режиму на опір народу 10

5. Очевидці свідчать 12

6. Діти - жертви Голодомору 16

7. Голодомор - геноцид українського народу 19

Висновки 21

Список використаних джерел 22

 

 

 

 

Вступ

Є речі, є трагедії, перед безміром яких будь-яке слово безсиле, і про  які більше скаже мовчання – велике мовчання тисяч людей. Може, і нам  годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить там, де все, що можна сказати, вже сказане. Коли сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано – тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи.

        Іван Дзюба

У 1928 – 1934 рр. Україна  пережила низку масштабних соціальних катастроф – абсурдне знищення найкращих  індивідуальних селянських господарств  під гаслами розкуркулення та колективізації, одночасно з цим  терор та насилля були застосовані  до української інтелігенції, церкви, малі діти відлучалися від батьківських родин. Усі ці дії кваліфікуються міжнародним правом як злочини супроти  людяності. Але найстрашнішим за наслідками злочином, свідомо організованим  комуністичним режимом, є Голодний мор 1932 – 1933 рр., що, відповідно до Конвенції  ООН 1948 року, визнаний українським законодавством як геноцид. Непрямі демографічні втрати від Голодомору гостро відчуваються до сьогодні, було не тільки підірвано  генофонд нації, а й суттєво змінено  менталітет, люди втратили почуття  господаря на власній землі. Події  тих часів своєю жорстокістю  не вкладаються в людській уяві. Очевидно, до цього часу в частині українського суспільства живе постгеноцидний синдром, який на рівні інстинкту самозбереження не дозволяє відкрито говорити про жах пережитого 80 років тому.

Події періоду Голодомору безсумнівно назавжди викарбувалися  в пам’яті свідків, але й ми - наступні покоління - не маємо морального права забувати про ті страшні  часи. Наш обов’язок – відвернути можливість повторення трагедій минулого, і навіть таке, на перший погляд, далеке від сучасності поняття як голодомор, може трапатися знову у разі поширення  тоталітарних та інших згубних ідей у суспільстві.

 

1. Передумови та мета Голодомору як злочина супроти людяності

Почати варто  з того, що у будь-який період розвитку, Україна розглядалася більшовиками як величезна ресурсна база, що повинна забезпечувати усім необхідним «диктатуру пролетаріату». Український хліб і вугілля, сіль і метал стали однією з головних причин агресії проти Української Народної Республіки.

«Радянська влада  – це не що інше, як окупанти на Україні. Вся політика Радвлади є продовженням «великоросійської царської політики». Україна зараз грає роль колонії, що забезпечує з надлишком всім необхідним Москву, а сама змушена вести жалюгідне, напівголодне існування» (вчитель із с. Спичинці Бердичівського округу. Січень 1929 р. За матеріалами секретного відділу  ГПУ) [3].

Голод, на відміну  від постійних безгрошів'я і  злиднів, є «привидом-рецидивістом», який супроводжує історію комуністичних  режимів. Це можна спостерігати на прикладі СРСР, Китаю, Ефіопії, Кореї.

У переважній більшості  голод – це наслідок комуністичної  політики. Квінтесенція цієї політики – поширення свого контролю на всіх підданих. Зокрема, не можна миритися з тим, щоб селяни мали можливість організуватися стихійно, без влади. Експропріюючи селян, заганяючи  їх у штучні рамки колгоспів, народних комун, комуністи неминуче викликають продовольчу кризу. Одначе не можна  казати, що влада прагне запровадження  голоду як такого, але вона згодна платити  таку ціну для досягнення своїх політичних та ідеологічних цілей. Радянська влада у першій третині ХХ століття не рідко зверталася до методу голодного мору для придушення селянських повстань, виступів:

 «Голові Пензенського  губвиконкому 11 серпня 1918 р.

Під час придушення повстання п’яти волостей докладіть  усіх зусиль та вживіть усіх заходів  з метою вилучення з рук  утримувачів усіх надлишків хліба, здійснюючи це одночасно з придушенням  повстання. Для цього по кожній волості  призначайте [не беріть, а призначайте] поіменно заручників із куркулів, багатіїв і мироїдів, на яких покладіть зобов’язання зібрати і звезти на вказані станції  чи позначені пункти і здати владі  геть усі надлишки хлібу.

Заручники відповідають життям за точне, у найкоротший термін, виконання накладеної контрибуції, захід цей має бути проведений рішуче, стрімко і безпощадно під вашу, губпродкомісара і військкомісара відповідальність. Для чого вказаним способом надаються відповідні повноваження.

Предраднаркому  В. Ульянов (Ленін), Наркомпраці Цюрупа, Наркомвоєн Склянський».

Тим часом відомі й випадки, коли голод задумали та організували з чіткою метою винищення. Так було в Україні у 1932-1933 роках. Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про геноцид, і це справедливо. Допущений як засіб або задуманий як мета, голод був найсмертоноснішим методом комуністичного винищення людей. На нього припадає понад половина смертей, інкримінованих радянській системі [2].

Україна відігравала  ключову роль при формуванні Радянського  Союзу. Вона мала більше населення, ніж  усі інші неросійські республіки разом узяті, українці були найчисленнішим неросійським народом СРСР. Проголошення 1917 р. Української Народної Республіки змусило більшовиків піти на створення УСРР, а на початку 20-х рр. розгорнути політику коренізації (українізації). З кінця 20-х рр., коли почали вимальовуватися контури тоталітарного режиму Й. Сталіна, українське питання набуло принципового значення. Зламати Україну — означало, що з рештою союзних республік можна було робити все, що завгодно. Колективізація мала загнати українське селянство під тотальний контроль влади. Вона була зброєю соціального знищення, яка фактично ліквідувала селянський виробничий сектор, знищивши кількасот тисяч найбільш продуктивних селянських господарств, оголошених зневажливо куркульськими. Голодомор став зброєю масового біологічного знищення українців, у результаті чого на довгі десятиліття було порушено їхній природний генетичний фонд, а це призвело не лише до кількісних, а й до морально-психічних змін у стані нації.

 

 

2. Причини голоду 1932-1933 рр.

Перший масовий  голод, що розпочався одразу ж після  закінчення Громадянської війни  та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер – посуха 1921 року, економічні наслідки Першої світової та Громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської  практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних  районах унаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного  керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових  центрів, передусім розташованих за межами України.

Голод 1932–1933 років  охопив ті самі регіони України, але  цього разу його спричинили насамперед політичні чинники. Голодомор 1932–1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком  цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноциду [1].

Масове фізичне  винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним  актом політичної системи проти  мирних людей, внаслідок чого зник не лише численний прошарок заможних і  незалежних від держави селян-підприємців, а й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні  основи нації, її традиції, духовну  культуру та самобутність.

Примусова колективізація була трагедією для всього радянського  селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму  й політичного фактора.

Аналіз змісту опублікованих  протягом 1929–1933 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У  засвідчує факти свідомого створення  для сільського населення, дві третини  якого становили етнічні українці, таких життєвих умов, які призвели до їхнього відвертого фізичного  винищення.

У документах Політбюро  ЦК КП(б)У збереглося свідчення про  те, як восени 1932 року організовувалися так звані «зелені ешелони» з  України для забезпечення промислових  центрів Росії продуктами харчування до Жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, а  навіть квашені огірки, капусту та помідори, напевно прирікаючи людей  на голодну смерть [1].

Розпорядженнями уряду  в сільській місцевості заборонялася будь-яка торгівля, призупинялося  продовольче постачання сіл, переслідувалося  та каралося 10-ма роками ув'язнення  і розстрілом будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних  штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більш  як третину, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для  Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих [1].

Економічні наслідки колективізації: падіння врожайності, зниження продуктивності праці, непомірні хлібозаготівлі.

До кінця 1932 року було колективізовано близько 70% господарств, понад 80% посівних площ. Селяни втратили власність. Урожай відтепер належав  колгоспу. Режим мав можливість повної реквізиції зерна.

Отже, голод в Україні в 1932–1933 роках не був спричинений неврожаєм чи посухою. Хліб в Україні був. Радянський уряд масово продає збіжжя та інші сільськогосподарські товари за кордон. В Україні на повну потужність працюють спиртзаводи, які переробляють дорогоцінний хліб на горілку. Вона також іде на експорт.

У 1932 році з України  за кордон експортують 1,72 млн тонн зерна.

У 1933 році – 1,68 млн  тонн зерна.

Цією кількістю  зерна голодуючих можна було врятувати.

 

 

 

3. Опір народу. Людська взаємодопомога

«Ні в якому разі не слухайте тих, хто підманює вас  до колгоспу. Колгосп – це стара  панщина. Найкраще – це зробити повстання, знищити радянську владу».

(Повстанська листівка, Київщина, січень 1930 р.)

Більшовицька політика викликає спротив селян. Навесні 1930 року заворушення і повстання  набувають масового характеру. Селяни знищують колгоспні будівлі, забирають  своє майно. Впродовж 1930 року в Україні  відбулося понад 4 тис. виступів за участі близько 1,2 млн. селян.

Опір набував  різних форм:

«Постанова бюро Арбузинського райкому КП(б)У Одеської області про «куркульсько-шкідницьку» діяльність управи колгоспу «Жовтнева революція»

Відмітити, що управа колгоспу «Жовтнева революція» —  Богородицький, Мар'янов, Малиш –  організували явну куркульсько-шкідницьку роботу, спрямовану на зрив закону про  хлібоздачу.

Скосивши 0,45 га посіву жита, обмолотили без відома МТС  і без обліку й хліб роздали  на трудодні. Цим грубо порушили закон, що із намолоченого повинні 90% зараз  же везти до елеватора у хлібоздачу, а 10% витратити на внутрішньоколгоспні  потреби, тобто перші 4-5 днів видавати ці 10% щодня на трудодні, потім 10 % засипати у вімбар колгоспу для періодичної  видачі колгоспникам на трудодні та фураж  худобі, що видається також із цих 10 %.

Доручити прокуратурі  негайно розглянути справу і винних притягнути до відповідальності. Попередити всі партосередки, сільради, управи колгоспів посилити увагу до боротьби з такими куркульськими шкідницькими маневрами, що спрямовані на зрив хлібоздачі. Цю постанову оголосити в пресі.         Секретар Кобзар 17 липня 1933 р.» [4].

Але найчастіше це були масові виступи із вимогами повернути  колективізоване майно, землю чи звільнити арештованих односельців. Їхніми ініціаторами й активними  учасниками часто були жінки, бо одні чоловіки були репресовано, інші увязнені, хто й не повернувся з війни. Тож  подібні заворушення отримували назви «бабських бунтів», або  «волинок».

Надихає, змушує замислитися  над вічними цінностяями людська  взаємодопомога у страшні часи всенародної  трагедії. Кожен виживав як міг, але  якщо видавалася можливість допомогти  ближньому, українці не відповляли у  підтримці: як моральній, так і матерільній. Про це свідчать спогади очевидців, подані нижче.