Друга Пунічна війна

План

Вступ

Розділ І Причини  та передумови війни

Розділ ІІ Війна  з Ганнібалом до битви під Каннами

Розділ ІІІ  Війна з Ганнібалом після битви  під Каннами

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність: Актуальність обраної теми визначається сучасним етапом розвитку вітчизняної, російської та міжнародної історичної науки. За цей час вийшло чимало праць, присвячених війнам Риму та Карфагену. Особливо увагу історики привертали до подій Другої пунічної війни. Окрему увагу до цієї війни звернула радянська історіографія, як війні рабовласницьких держав.

Велику увагу до Другої пунічної війни привернула й зарубіжна  історіографія, яка поглиблено вивчила  основні проблеми війни.

Потрібно зазначити, що сучасна  вітчизняна наука не приділяє уваги  пунічним війнам. Окремих праць у  вітчизняній історіографічній науці, присвячених Другій пунічній, на даний  час не має. Вітчизняна історіографія  обмежилася переважно загальними поняттями, хрестоматійними підручниками з  історії Риму та плагіатів з російських праць.

На відміну від вітчизняної, російська історична наука після  розпаду Радянського Союзу не припинила дослідження пунічних воєн, а навпаки – піднімає чимало нових проблематичних питань і висуває  нові гіпотези та припущення.

Хоч історичні праці доволі добре здійснили дослідження  війни, проте вихід нових праць ще не означає, що потреба в подальшому вивченні складних питань на сьогодні відпала, оскільки, незважаючи на певні тенденції,залишилися не розкриті питання. Основним завданням сучасної історіографії наслідків війни для подальшого розвитку античного світу.

Об`єкт: Війна Риму та Карфагену 218 – 202 рр. до н. е.

Предмет: Основні військові та політичні події за період Другої пунічної війни.

Мета дослідження: З`ясувати основні причини та наслідки Другої пунічної війни. Причини перемоги Риму та поразки Карфагену.

Хронологічні  рамки: Хоч сам період Другої пунічної війни в історіографії датується 218 – 202 роками до н. е. Але в даній курсовій роботі ці межі потрібно розширити, з`ясувати становище сторін напередодні війни. Таким чином вони сягатимуть від початку іспанської політики Гамількара і закінчуються смертю Ганнібала.

Завдання: та передбачає виконання таких наукових завдань:

• прослідкувати основні етапи Другої пунічної війни;
• висвітлити постать Ганнібала як геніального полководця та політика, основної постаті цієї війни;
• розкрити причини перемог перемог Ганнібала;
• спробувати визначити причини провалу його планів;
• з`ясувати фактори, котрі привели Рим до перемоги;
• дослідити наслідки війни для Карфагену та Риму.

Джерельна база дослідження: Основними джерелами, що висвітлюють є праці римських та грецьких істориків. Серед них можна відзначити праці:

Аппіан [Римська історія], Плутарх [Порівняльні життєписи: Фабій Максим], Полібій [Загальна історія], Тіт Лівій [Історія Риму від заснування міста].

Огляд бібліографії та джерел: Друга пунічна війна є чудово висвітлена в історичних джерелах. Велику увагу приділили цій події у своїх працях Полібій (Загальна історія), Тіт Лівій (Історія від заснування міста), Аппіан (Римська історія). У цих працях чудово відображено основні події війни, а також наведені перші причини невдач як Риму, так і Карфагену.

Теодор Моммзен у своїй  праці Історія Риму велику увагу  звернув на події Другої пунічної війни. Потрібно зазначити, що Моммзен  в ценр подій ставить постать  Ганнібала, централізуючи його у  цій війні.

Доволі масштабною є праця  Корабльова І. – Ганнібал. В цій  праці вказується на основні промахи  політики Ганнібала та причин його невдач.

Праця Рев`яко – Пунічні  війни заслуговує похвали. Ця праця  чітко користується першоджерелами, що значно підвищує її позитивні сторони.

 

 

Наукова новизна: Нові праці по темі пунічних воєн (в т. ч. ІІ пунічної) представлені переважно російськими та зарубіжними істориками. Особливо відзначилася російська історіографія. Тільки за період 2000 – 2010 рр. було випущено близько десяти грунтовних праць, які стосуються історії Риму (включно пунічних воєн). Серед них можна відзначити праці: Геннадій Левицький – «Рим і Карфаген: світ тісний для двох».

Структура курсової роботи: Структура курсової роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І Причини  та передумови війни

Договір, укладений в 241 р. до н. е. з Римом, доставив карфагенянам мир, але вони купили його дорогою ціною. Данина, що збиралася з більшої частини Сицилії, стала тепер надходити в ворожу казну, а не в карфагенську, було самою нікчемною з втрат. Рим, можливо, ще не думав у той час про завоювання Африки і ще задовільнявся Італією, але вже те було погано, що існування карфагенської держави залежало від поміркованості римських бажань, і хіба хто-небудь міг би поручитися, що саме вимоги італійської політики не змусять римлян бажати якщо не підкорення, то у всякому разі винищення їх африканських сусідів? Коротше кажучи, Карфагену слід було б розглядати мирний договір 241 р. до н. е. як перемир'я і скористатися цим перемир'ям, для того, щоб приготуватися до неминучого відновлення війни; йому слід було це зробити не для того, щоб помститися за понесене поразку, і не для того, щоб повернути втрачене, а для того, щоб зробити саме своє існування незалежним від дозволу національного ворога.¹

Кожна з воюючих сторін мала свої слабкі і сильні сторони. Важливою перевагою Риму була чисельна: Італія постачала невичерпний запас  людських резервів. Ценз 225 р. до н. е. показав 250 тис. піхоти і 23 тис. кінноти з громадян. Союзні контингенти давали 340 тис. піхоти і 31 тис. кінноти. Уже в перший рік війни у розпорядженні римського сенату знаходилося 6 легіонів чисельністю близько 70 тис. чоловік.² На відміну від карфагенян римляни комплектували військо з своїх громадян. Військова служба вважалася почесною обов'язком. Природно, боєздатність римської армії   була набагато вище карфагенской. Билися легіонери не за гроші, а за вітчизну, свої будинки, дружин, дітей;  мобілізація привиникненні небезпеки відбувалася миттєво.³ Карфаген же повністю залежав від найманих загонів.⁴ Звичайно, Карфаген, будучи одним з найбагатших міст світу, міг собі це дозволити. І все йшло добре, коли чергова війна  була переможною, противник слабким, а видобуток і платня  задовольняли  апетити війська. Але, оскільки найманці воювали не за  батьківщину, а виключно за гроші і військову здобич, вони не звикли (і не хотіли)  стійко  переносити труднощі війни, а невиплата або хоча  б  затримка платні  досить часто перетворювала їх на ворогів повідношенню до роботодавців.⁵ У карфагенян була чудова кіннота, що складалася в основному з  нумідійців  – майстерних наїзників.  Після  підкорення Іспанії її народи також поповнили ряди кінноти Ганнібала. Її перевага над римською  було незаперечною, саме вершники забезпечили  пунійцям найважливіші перемоги. Пунійці володіли страшною зброєю, якої римляни не мали – бойовими слонами. Їх атака була  страшна  в психологічному відношенні і надзвичайно згубна.  Однак римляни навчилися боротися і з ними, іноді їм вдавалося розгорнути збожеволіле стадо гігантських тварин на самих карфагенян, і останнім було подвійно прикрогинути під потужними копитами власних слонів.⁶

Хоч Перша пунічна війна  підірвала Карфаген, але не скорила. Зосередивши свою політику тепер  на захід (Іберію), карфагеняни дуже добре наповнили свою казну сріблом  з іберійських копалень. Також  там Карфаген отримав і людські  ресурси для майбутньої війни  з Римом.Карфаген володів чи не найстрашнішою  силою – бойовими слонами, кількість  яких була чималою. До війни Карфаген  та Рим підійшли з різними цілями: Карфаген бажав як не реваншувати, то хоч убезпечити свою зовнішню безпеку  від Риму, а Рим намагався покорити Карфаген. І особливо інтенсивно до війни готувався саме Карфаген. Втративши Сицилію й острови, карфагеняни звернули свою активність сюди - в країну родючу, багату дорогоцінними та іншими металами, - і з 237 р. до н. е. почали планомірно розширювати тут свої володіння. Через 10 років на південно-східному березі Піренейського півострова був заснований Новий Карфаген (сучасна Картахена). Швидко розвинувся в політичний, торговий і військовий центр, він став головною базою карфагенян в Іспанії.

Їхнє просування на північ півострова страшило римлян як ознака нового посилення Карфагена, і приваблювало їх увагу до Іспанії як до нової  мети завоювання. У цьому римлян заохочували і старі вороги карфагенян - грецькі міста-колонії Західного Середземномор'я: Массілія (сучасна Марсель) та ін. Римська зацікавленість в іспанських справах проявилася в угоді з карфагенським командуванням про річку Ібер як про таку собі демаркаційної лінії.⁷

У 221 р. Гасдрубал був убитий з особистих мотивів одним кельтом. Головнокомандуючим в Іспанії армія проголосила його швагра, старшого си- на Гамількара, 25-річного Ганнібала. Його затвердження в Карфагені не обійшлося без нової партійної боротьби. Ворожа Баркідам партія зажадала, щоб були конфісковані на користь держави ті крупні  суми, якими Гамількар і Гасдрубал підкуповували уряд і народ. Однак Ганнібалу, який спираючись на свою величезну популярність в іспанській армії, новими подарунками вдалося купити у сенату і народного зібрання своє утвер- дження.⁸

«Третім після них полководцем  в боротьбі з іберами проголошується військом ось цей Ганнібал, який вважався досвідченим у військовій справі; він був сином Барки і братом жінки Гасдрубала, він був дуже юним і ще підлітком постійно перебував при батькові і зятеві. І народ карфагенян постановив доручити йому командування. Таким чином, Ганнібал, про якого я пишу, стає полководцем карфагенян [у війні] проти іберів»⁹

Коли Ганнібал прийшов  до влади, йому було двадцять п'ять - двадцять шість років. Панування карфагенян в Іспанії було вже в загальному міцно встановлено завдяки наполегливій і послідовній політиці Гамількара Барки і Гасдрубала, і південна частина Піренейського півострова здавалася більш-менш надійним плацдармом для наступу на Рим. Сам Ганнібал обзавівся вже традиційними для Баркідів міцними зв'язками з іберійскім світом: він був одружений на іберійці з союзного Карфагену міста Кастулона. З властивим з юності максималізмом новий пунійським головнокомандувач повівся так, ніби війна з Римом вже вирішена і доручена йому, а сферою його діяльності призначений Італія. Він, мабуть, і не приховував свого наміру напасти на союзний римлянам Сагунт і тим самим залучити Рим в прямий конфлікт, проте прагнув при цьому зробити вигляд, ніби атака на Сагунт відбудеться сама собою, в результаті природного розвитку подій. Саме тому, він насамперед направив свій удар проти олкідів, що жили на південь від Іберу, між річками Таг і Анас, на території, яка, як вважалося, належала карфагенянам.¹⁰

Навесні 219 р, до н. е. він розпочав облогу Сагунта, єдиного міста на східному узбережжі Іспанії, яке ще не підкорилося Карфагену. У Риму з Сагуитом був союзний договір, тому, почавши облогу Сагунта, Ганнібал цим самим кидав одвертий виклик Риму. Дипломатичне втручання римського сенату не дало ніяких результатів, і після восьми місяців облоги Сагунт був здобутий Ганнібалом.¹¹

У відповідь римляни вимагали від карфагенського уряду видачі Ганнібала і відбудови Сагунта. Коли карфагенський сенат відповів відмовою, керівник римського посольства оголосив Карфагену війну.¹²

«Квінт Фабій, підібравши передню полу тоги так, що утворилося заглиблення, сказав: «Ось тут я приношу вам війну і мир; вибирайте будь-що!» На ці слова він отримав не менш горду відповідь: «Вибирай сам!» А коли він, розпустивши тогу, вигукнув: «Я даю вам війну», присутні одностайно відповіли, що вони приймають війну і будуть вести її з такою ж рішучістю, з якою прийняли»¹³

Таким чином, Рим та Карфаген були повністю підготовлені до нової  війни. Кожна зі сторін мала свої переваги та недоліки як у військовому, так  і фінансовому напрямках.  Це була війна рівних суперників, але Ганнібал до неї підготувався раніше і зумів  нав`язати римлянам його війну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ Війна  з Ганнібалом до битви під Каннами

Війна була оголошена ранньою  весною 218 р. Римський сенат ще до цього виробив певний стратегічний план, який передбачав одночасний удар по Іспанії і Африці. Один з консулів 218 р. - Публій Корнелій Сципіон - мав відплисти в Іспанію. Іншому консулу - Тиберію Семпронія Лонгу - було доручено провести десант в Африці, спираючись на Сицилію. Однак цей план, сам по собі здійснений - але розумний, не враховував намірів Ганнібала, про які римляни дізнались тільки тоді, коли війна вже почалася. 
Геніально сміливий план карфагенського вождя полягав у тому, щоб вторгся до Італії через Альпи. Незважаючи на свою сміливість, цей план був 
абсолютно логічний, і якби в Римі були хороші стратеги і політики, 
вони могли б розгадати його заздалегідь. Дійсно, Ганнібал мав 
вести тільки наступальну війну. Такий характер її був зумовлений 
всією політикою Баркідів, і тільки він давав надію на успіх. Але вести 
наступальну війну за умови абсолютного панування Риму на морі 
можна було тільки на території Італії, перейшовши Альпи. Звичайно, цей 
перехід був нелегкий, але можливий. Адже в попередні роки кельти не раз 
перебиралися через гори великими загонами і навіть цілими племенами, з 
дружинами і дітьми. Напад на Італію з півночі, крім фактора раптовості, мало за себе одне вирішальне політичне міркування: Ганнібал був упевнений, що італійська федерація розвалиться, як тільки він з'явиться на території півострова.¹⁴