Державний лад Київської Русі

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний  феодальний принцип безпосередньої та невід’ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських  вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої  міри, що не тільки місцеві князі, але  й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення. [ 12 . c . 94 ]

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

 

Розділ 4

Суд і судочинство  в Київській Русі 

 

Серед судових  органів Київської Русі найдавнішим  судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності із звичаєвим  правом. Як найвища міра покарання  використовувалося вигнання з общини. Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де йдеться про пережиток  давнього общинного суду ("извод  пред 12 человека"). [ 12 . c .95  ]

В процесі  зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все  більше ставали невід’ємними від  адміністрації. Вони будувалися на класовій основі і захищали перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу  виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в  яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Судові функції, крім князя, здійснювали і  представники місцевої адміністрації  — посадники, волостелі та їх помічники.

Слід зазначити, що суди поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в  публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили  вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також  вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви  і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили  вбивцю, то громада мусила заплатити  “дику кару”. Така сама платня передбачалася  в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд  тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції  суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або  княжого тіуна. Князь приймав  відклики від судів посадників. Князь  судив у себе на подвір’ї або  прямо на місці. Про суд князя  розповідається в « Руській Правді » та інших джерелах. Про князя  як суддю свідчать, наприклад, статті « Руської Правди » , котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа  слова". Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів". Найбільш важливі справи князь вирішував  разом зі своїми боярами. У Руській  Правді згадується також звичайне місце  суду — "княж двір".

Брали участь у процесі  й княжі урядовці — судовий  тіун; вірник , який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання  вирішували отроки та дітські. На рішення  громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями  і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

У Київській  Русі активно йшов процес становлення  вотчинного суду (приватний). Це був  суд землевласників над феодально - залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов’язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р. [ 13 . c . 64 ]

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили  виникнення церковного суду. Судові функції  здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні  справ, які стосувалися чернецтва  і населення залежного від  монастирів, у ролі судової інстанції  виступав архімандрит.

Природа церковного суду може бути розглянута в двох значеннях – як суд внутрішній (суд на сповіді) та зовнішній, формальний суд. Суд внутрішній не входить до сфери права, стосується внутрішнього духовного життя людини, підлягає таємному суду духівника без здійснення процесу судочинства. Проступки кліриків пов’язані з порушеннями своїх службових обов’язків тягнуть за собою публічне вирішення справи, що і є предметом розгляду зовнішнього, формального суду церкви. Але, залежно від характеру взаємодії церкви і держави, до компетенції церковного суду в різні історичні періоди включались спірні цивільні справи та навіть кримінальні справи всього населення, що не відповідало природі церковної влади. У такому контексті церковний суд може бути розглянутий з правових позицій, особливо в період Київської Русі, де предметна та персональна юрисдикція церкви була особливо широкою. Саме тут церковний суд був одним з видів особливих судів, маючи власну спеціальну юрисдикцією, судоустрій та своєрідний процес судочинства. [ 17 . c. 9 ]

Юрисдикція церковних судів  поширювалася на духовенство, на церковних  людей. Підсудними церкви були оголошені  також справи, так чи інакше пов’язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу, про родинні сварки, справи про церковне майно. [ 13 . c . 65 ]

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії  — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому  давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього  рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку  не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

Під час випробування водою  людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Слід зазначити, що існували особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини  регулювалися статтями “Руської Правди”  про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а  потім повернули її власникові.

“Гоніння сліду” полягає  в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину  не спіймали. Якщо слід заводив на територію  якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі  були відсутні, потерпілий мав право  вчинити “заклики” про свою пропажу  на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий — особа, що “гнала слід”, — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна  людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди  злочину на тілі скривдженого, свідчення  видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська  Правда” називала послухами, а очевидців  правопорушення — видоками.

У справах місцевих жителів  достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення  холопа в суді не приймалися. Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення  своєї порядності місцевий житель мусив  виставити сімох послухів, а іноземець  — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

За нормами “Руської Правди”  у справах до двох гривень для  очищення від підозри достатньо  було присяги. У справах до шести  гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень  — випробування залізом.

Важливо зазначити, що хоча у цей період державні органи не порушують судову справу, не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави все ж таки беруть на себе ці функції.

Характерне для тогочасного  права було те , що в системі кар  головне місце мали грошові кари : навіть за вбивство можна було викупитися грішми . Кара в’язницею не існувала ; конфіскатою майна карали тільки вбивство з пре медитацією , підпал , рецедивну крадіжку . [ 12 .c. 95 ]

Володимир Великий розділив світський та церковний суд , не внісши до звичаєвого права смертної кари , яка , проте , існувала у формі самосуду . Вже після запровадження на Русі християнства він мав намір застосувати  смертну кару за розбій , як це було раніше , але за порадою церкви замінив  її великими штрафами . [ 13 . c. 42 ]

 

Висновки

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко  переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в нове , більш високо-етнічне суспільство . Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державноправового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь для більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільнополітичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї  державотворчих процесів позитивно  позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово  складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й  міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов'янських народи є нащадками народу Київської Русі .

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятинна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській  Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю  зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і  розвитком давньоруської держави  складалося і розвивалося право  Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є «Руська Правда» . В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас.

Київська Русь була великою  державою середньовіччя, що здійснила  значний вплив на політичне життя  як країн Західної Європи, так і  сусідніх азіатських країн, а також  країн, що мали велике значення в системі  торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма закордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.

 

Список використаної літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія  України.. - К., 2006 р. – 686 с .  

2. Історія держави і права України / За ред. академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина, К., Ін Юре. 1996 р. – Т.1.  – 560 с .

3.Навчальний посібник КИЇВСЬКА РУСЬ: державність, культура, право

Автори: В.А.Греченко, О.А.Гавриленко, О.О.Гавриленко, С.Д.Колесніков,

І.А.Логвиненко, В.А.Режко Харків, 2000 р . – 470 с .

4. Разин Е.А. История военного искусства.  Том 2 С.-Пб.: ООО «Издательство Полигон»; 1999. — 560 с.

5. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. М.:  "АиФ Принт", 2003. -- 447  с .