Державний лад Київської Русі

Вступ

Актуальність  теми дослідження. Актуальність проблеми державного ладу Київської Русі на сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки зумовлена насамперед кардинальними змінами у поглядах дослідників на історію становлення і розвиток владних інститутів та правових відносин між ними. Донедавна у вітчизняній юридичній думці цілковито панувала формаційна теорія розвитку суспільства і держави. О. Гуревич, оцінюючи формаційну концепцію розвитку державно-правової системи К. Маркса, вказує, що вчення про формацію в практиці істориків стало не засобом соціально-історичного аналізу, а рубежем, за яким конкретне історичне пізнання змушене було підтверджувати істинність філософсько-історичної системи, а висунута Марксом наукова гіпотеза поступово була перетворена в непогрішну догму. Логічна конструкція формаційного розвитку держави і права набула за радянських часів особливого методологічного значення. Відповідно до цієї схеми державний устрій давньоруських земель однозначно визнавався феодальним.

Формаційна схема домінує  в юридичній науці і в незалежній Україні. Так, приміром, автори одного з перших підручників з історії  держави і права України В. Кульчицький, М. Настюк та Б. Тищик, як і більшість наступних, визначають державний лад давньоруських земель як ранньофеодальну монархію. Державу, на думку наших істориків, очолював великий князь, якому і належала верховна законодавча і виконавча влада. Накреслена відповідно до формаційної схеми концепція державного ладу і права Київської Русі суперечить висновкам багатьох дослідників цієї проблеми, зокрема М. Грушевського, Г. Вернадського, М. Владимирського-Буданова та ін. Тому дослідження ґенези державного ладу і права давньоруських земель для сучасної вітчизняної юридичної науки є надзвичайно актуальним питанням.

Актуальність цього дослідження  посилюється також наявністю  необґрунтованих ідей про пряму  історичну спадкоємність Московського царства від державно-правової системи Київської Русі. Проблема історичної тяглості української державно-правової культурної традиції об’єднує довкола себе усю націю, забезпечує її цілісність і є необхідною передумовою формування сучасної української демократичної, правової держави і модерної політичної нації.

Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є виявлення закономірностей та особливостей становлення і розвитку державного ладу в Київській Русі. Для досягнення поставленої мети сформульовано такі дослідницькі завдання:

• визначити умови становлення ранньодержавних інститутів влади Давньої Русі;
• розкрити структуру державних інститутів та їх владні функції і значення у процесі державницького життя суспільства;
• визначити місце віча, князя, дружини, тисяцького та інших державних владних інституцій у структурі державної самоорганізації Давньої Русі;
• проаналізувати основні адміністративно-владні структури Давньої Русі у контексті державотворення;
• дослідити тенденції розвитку Суду і Судочинства в Київській Русі .

Об’єктом дослідження є державно-владні структури у контексті звичаєво-правових відносин Київської Русі.

Предметом дослідження є становлення і розвиток державних інститутів влади давньоруських земель, правовідносин у суспільстві та соціокультурні чинники самоврядування в умовах тогочасних геополітичних реалій.

Методи дослідження. Методологічний комплекс дослідження спирається на поєднання цивілізаційного, формаційного, синергетичного та діалектичного підходів. Головні закономірності становлення та розвитку органів державної влади Київської Русі розкрито завдяки історичному, системному, структурному та функціональному методам аналізу. Дисертант застосував критично-описовий та проблемно-пошуковий підходи у вивченні державних інститутів влади руських земель та звичаєвих норм права. Використано також компаративний метод, який реалізовано у дослідженні через порівняльно-історичний аналіз і виокремлення специфічних для державного ладу Київської Русі інститутів влади.

Дана курсова робота складається  з чотирьох розділів :

Розділ 1 . Особливості зародження Київської Русі . В цьому розділі  автор описує основні причини  та особливості зародження , середньовічної , східноєвропейської , держави Київська Русь . Її становлення , як одної з  наймогутніших тогочасних європейських держав . Також у цьому розділі  порушується питання і проблема , норманської теорії еволюції державності  на Русі .

Розділ 2 . Вищі органи державної  влади Київської Русі . В цій  частиі роботи , автор , дає характеристику цим органам влади і їх повноваженням . До складу вищих органів державної  влади входили :

Князь – спочатку його функції  були нескладими і полягали перш за все в організації дружини  та військових ополчень, командуванні ними. Князь мав слідкувати за охороно і цілісністю кордонів держави , очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Але з часом князь , зосередив у одній особі законодавчу , виконавчу , і судову владу .

Боярська рада – складалася з великих феодалів ( бояр ) наближених до князя . Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. Перед прийняттям важливих рішень князь  майже завжди радився , з боярською  радою . Феодальні з'їзди .

Розділ 3. Місцеві органи державної влади Київської Русі . В цьому розділі автор показує , систему місцевих органів державної  влади , їх повноваження , принципи роботи . До складу місцевих органів влади входили : Віче , Посадники ( тисяцькі , тіуни , десятники ) , Вервь .

Розділ 4 . Суд і судочинство  в Київській русі . Автор досліджує  і дає характеристику видам судів  і принципам судочинства і  розслідування злочинів у Київській  Русі . Також автор коротко описує основний закон Київської Русі «  Руську Правду ».

Отже з роботи можна  дізнатися про те , як утворилася могутня держава Київська Русь , про її державний лад , систему  вищих і місцевих органів державної  влади , а також про суд і  особливості судочинства цієї держави .

Отже розвиток державності  Київської Русі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму –  до децентралізації.

Розділ 1

Особливості зародження Київської Русі

 

У I ст. не. е . , на думку західних дослідників , Європа умовно поділялася на два світи . Південь – від Середземномор’я до басейну Дунаю – був Римською імперією , де процвітали ремесла , культура , мистецтво . Північ та Схід континенту займав варварський світ із язичницькими звичаями , відсутністю міст , писемності , державності . У цьому світі римлянам були відомі Германія та Сарматія .

Ядром формування Київської  Русі були поляни . У вірменських  та сирійських хроніках згадки про  країну Русь датовані 555, у « Сен  – Бертенських анналах королівства  франків » - 839 роком .

Арабські джерела вказують , що до середини IX ст. існували три східнослов’янські протодержавні об’єднання : Куявія – на території Київської землі , Славія – на землях ільменських слов’ян та деяких етносів Прибалтики ( в подальшому – Псковсько – Новгородська земля ) , Арсанія ( Артанія , Арта ) – у Приазов’ї та Причорномор’ї – майбутнє Тьмутараканське князівство .

На початку VIII ст. Хозарський каганат , що проіснував близько 300 років , підкорив племена полян , сіверян , радимичів , в’ятичів та ін. , примусивши їх сплачувати легку данину . У цей період хозари оволоділи й частиною Кримського півострова . Водночас вони прикривали Русь від набігів кочівників , стимулювали розвиток торгівлі . Як союзники Візантії , хозари сприяли проникненню грецької культури на Русь . [ 13 . c.29 ]

Столиця Хозарського царства  Ітиль була розташована на північ від Астрахані , тому Каспійське море довго називали Хозарським . Підкоривши частину східних слов’ян , хозари надали їм деякі привілеї : вони мали право служити в армії ( каганат  часто воював з арабами та персами ) , вести торгівлю через Чорне  море і Каспій з Багдадським халіфатом . Найвірогідніше , слов’янські воїни брали участь у поході на Тюрингію 630 р., а 640 р . – у підкоренні народів , що жили на берегах Каспійського моря .

Історики вважають , що звільнив жителів Київської землі від  данини хозарам каган Аскольд ( Осколд ) або скандинавські найманці . Племена  сіверян припинили сплату данини каганатові наприкінці IX століття .

У середині IX ст. київським князем стає Аскольд , а його старший брат Дір міг бути радником чи співправителем. За князювання Аскольда Київська Русь уклала політичні й торгівельні угоди з Баварією та Візантією , його зверхність визнали кривичі , половці . Існували також зв’язки Києва з Багдадом , Кавказом . Дружини Аскольда здійснювали походи проти болгар ,на південний берег Каспію , воювали з новгородським князем Рюриком з Полоцьк . У всякому разі В. Ключевський вважав , що саме Аскольд заклав підвалини державності на Русі (в IX ст. його держава охоплювала землі в радіусі близько 100 км від Києва ). [ 13. c. 30 ]

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської

держави — Київської Русі.

Під владою Києва об’єдналися  два величезних слов’янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить  до 882 p., традиційно вважається датою  утворення Давньоруської держави.

Пізніше київському князю  підкорилась більшість східнослов’янських

земель. У рамках Давньоруської  держави робили перші кроки у

суспільнополітичному розвитку більше 20 неслов’янських народів

Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я.

Виникнення Давньоруської  держави з центром у Києві  було закономірним

результатом внутрішнього соціальноекономічного  та політичного розвитку

східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також

рядом інших внутрішніх і  зовнішніх факторів: територіальною і культурною

спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім  прагненням

об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами . Інтеграційні

політико-економічні та культурні  процеси призвели до етнічного

консолідування східних  слов’ян, які утворили давньоруську народність.

Вони характеризувалися  насамперед східністю мови (із збереженням, проте,

місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному  збігалася з

межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,

певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних  слов’ян в

єдину народність сприяли  й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,

закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх  ворогів.

Основою релігії слов’ян були культи природи і предків . Русичі поклонялися вогню , водам , землі , деревам , каменям . Роль жерця , як правило , виконував старійшина роду чи сім’ї , на державному рівні – князь , бо язичество лишалося системою родового мислення . [ 13 . c. 30 ]

У процесі формування давньоруської  державності можна, таким чином,

простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення  первісного

ядра давньоруської державності  — Руської землі, формування південного та

північного ранньодержавних  утворень, об’єднання цих утворень у

середньовічну державу з  центром у Києві.

Історія виникнення державності  у східних слов’ян взагалі  й утворення

Давньоруської держави зокрема  була спотворена так званою норманською  теорією, яку вже давно відкинула  історична наука і яка б  не

заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах  у

вигляді неонорманізму. Прихильники  цієї теорії стверджують, що ніби

держава у східних слов’ян  сформувалася не внаслідок їхнього  внутрішнього

самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандинавії — "норманськими" або "варязькими" князями.

Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шлецер вважали літописну легенду про

виникнення Давньоруської  держави у результаті покликання варягів і

варязьке походження династії руських князів.

Згідно з літописом  « Повість минулих літ » , близько 862 р. слов’янські та фінські племена  Псковсько – Новгородської землі  закликали на князювання Рюрика –  представника скандинавської аристократії . В літописі говориться , що посланці слов’ян сказали : « Земля наша велика и обильна , а наряда ( тобто порядку . – Авт.) в ней нет » . Фактично мова йшла про укладення ряду – усного договору між аристократом зі Скандинавії та елітою слов’янсько – фінських племен . [ 13 . c. 31 ]

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М.Ломоносов,  який вказав на наукову неспроможність норманської теорії. Боротьбу з норманізмом  продовжили революціонери демократи. До антинорманістів належали С. Гдеонов , І.Забелін та інші історики Росії. Антинорманістами була і більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров.  Сучасна історична й історикоправова наука також виступила проти норманізму. Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, І. Рибін, С. Юшков,