Державний лад Київської Русі

П. Толочко, М. Котляр, В. Смолій та інші переконливо критикували основні

положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним

фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської

держави пов’язана не з  покликанням варягів, а з явищами, характерними

для розвитку суспільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі

первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян

нормани ніякої ролі не відігравали . Вплив норманів на Русь не мав

вирішального значення і  перш за все тому, що самі вони знаходилися  на

тому ж рівні суспільного  й культурного розвитку, що і Давня  Русь.

На сьогодні крайності  старої норманської школи подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти  оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської  держави є результатом не діяльності

норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх суспільно-економічний  лад зумовив виникнення такої  надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити

історію виникнення Давньоруської  держави з позиції теорії пантюркізму,

згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а

Давньоруська держава  відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю

політичну доктрину фахівці  теж відкинули як таку, що не має  нічого

спільного з історичною дійсністю  . "Заслугою" хазарів було лише те, що

вони змушували східних  слов’ян консолідувати сили для  боротьби за своє

існування. Руська земля  розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською

експансією.

У IX ст. в результаті тривалого  внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло  Середнє Подніпров’я, де традиції політичного  життя сягали ще скіфоантичних часів. У зв’язку з тим, що центром  нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської  Русі. Широко вживаються також назви  Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава  після її утворення продовжувала розширяти свої

території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни,

сіверяни, радимичі. Одночасно  була ліквідована залежність радимичів  від

хазар, яким вони платили  данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до

Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову  ж

древляни, які відділилися  від Києва після смерті Олега. Князі Святослав

(965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі

в’ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і

складалася величезна  територія Давньоруської держави. У Х ст. вона

простягалася вже від  південних берегів Ладозького і  Онезького озер до

середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат,

Пруту і пониззя Дунаю. [ 13 . c . 33 ]

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи.

Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була

ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення

феодального суспільного  ладу. Тут в основному завершувався процес

політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося

утворення та вдосконалення  апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція  до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст.

Давньоруська держава  вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час  зародження

української, російської та білоруської державності.

Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик

М.Костомаров, концепція  якого будувалася на протиставленні двох основ:

демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській

("малоросійській") народності, і "єдинодержавної", яку уособлювала

великоруська народність . Згодом теорія контрасту двох народностей  була

розвинута видатним істориком  М.Грушевським, який часто заперечував

зв’язок Київської Русі з Північно-східною Руссю, давньоруської  народності

з великоруською. Проте у  М.Грушевського іноді зустрічається  й інша

думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення  в життя Руської

держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної

організації, вироблених Київською  державою"  . Слід зазначити, що

прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської  і

Московської держав об’єктивно сприяли праці деяких представників

дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської

Русі тому, що робилося у  Володимиро-суздальському, а пізніше  — у

Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких Північно-східна Русь була колискою нових відносин в економічних,

політичних і суспільних сферах. Погляд на Північно-східну Русь як на щось

самобутнє, зовсім не схоже  на попереднє, набув поширення Серед

дореволюційних учених були і такі, що заперечували це.

 

Розділ 2

Вищі органи державної  влади Київської Русі

 

Давньоруська держава  складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітетувасалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський  князь. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тількино почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях.

Князь , як найвищий господар держави , мав обов’язок особисто доглядати управління країною . Прикладом є Володимир Мономах , що , як сам каже , не спускався на своїх урядовців , але сам пильнував усього управління і військових справ . Щоб власними очима перевірити всі державні потреби , князі безнастанно об’їздили свої землі , контролювали своїх посадників , перевіряли державні доходи , знайомилися з потребами населення , організовували оборону . Князі часто призначали на управителів різних земель своїх синів , що вели адміністрацію за їх вказівками , і таким способом зв’язок влади з землею ставав особливо близький . [ 12 c.95 ]

  Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельнополіцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судовоадміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління.

З кінця Х ст. почали відбуватися  серйозні зміни, як в організації, так  і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військовоорганізаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської  держави значно зростає. Більш складними  стають функції князя щодо захисту  зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву  укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 p. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою  стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов'язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князям допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За відомостями літопису князь Володимир Святославич "избра мужи добры, смысленны и храбры и раздал им гради". У 1096 р. Олег Святославич підкорив Муромську і Ростовську землі, "посада посадники своя по городам и дани поча имати".

Український історик І . П . Крип’якевич вважав : « Князь – це батько і господар землі , що сам дбає про своє велике господарство , державу ,сам усього доглядає і пильнує порядку та справедливості . » [ 12 , c. 92]

Боярська  рада . Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів", які створювали феодальну раду при князеві. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин.

Назва бояр походить від слова «більший», тому спершу вони називалися «боляри», на відміну  від менших бояр - «отроків» або  «дітських». Цікаво, що подібна назва  була характерна не лише для Русі, але  й для інших країн, наприклад  Іспанії, де існувала категорія феодалів - гранди (від ісп. grand - великий). Вони дійсно вирізнялися з-поміж інших  прошарків населення своїм визначним майновим та правовим становищем.

Бояри були пов’язані з князем відносинами  сюзеренітету - васалітету. Останні  являли собою відносини, що грунтувалися на земельному пожалуванні та вільній  службі. Ці відносини мали подвійне значення: по-перше, вони були відображенням  ієрархічної земельної власності  в умовах феодалізму і, по-друге, виступали  як найважливіший засіб консолідації феодалів перед лицем інших прошарків  населення, насамперед феодально-залежного  селянства. Крім того, це дозволяло  мобільніше реагувати у разі виникнення небезпеки ззовні.

Таким чином, сюзерен (Великий князь) та його васали були зацікавлені один в одному, мали низку взаємних прав та обов’язків. З одного боку, боярин - васал повинен  був допомогти князю: 1) військовою силою - надати до князівського війська  феодальне ополчення, скликане у  землях боярина; 2) радою - на запрошення князя прийти до князівської ради - феодальної курії; 3) грошима - у єдиному  випадку - коли князь видає дочку  заміж.

У свою чергу, князь був зобов’язаний: 1) захищати боярина у разі зовнішньої та внутрішньої  загрози; 2) запросити його до своєї  ради; 3) у разі, коли боярин висловить  бажання змінити сюзерена - князь  зобов’язаний його відпустити. «А боярам серед нас вільним - воля», - говориться в одному з літописів. Більше того. Іноді бояринові могли навіть залишатися землі, надані йому князем. Але випадки, коли боярин йшов від  князя, траплялися надзвичайно рідко  оскільки васал та сюзерен були пов’язані, окрім всього, ще й тісними особистими зв’язками. (3)

За часів  Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, у воєнний час — керівники  союзників, з якими князь обговорював  питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Рада при  київському князеві була важливим органом  Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь  володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей".