Театр і актори

Популярність Еврипіда у  період  пізньої античності позначилася  на долі його літературної спадщини.З 92 драм, написаних ним, до нас дійшло сімнадцять трагедій і одна сатирична драма,тобто більше, ніж збереглося творів Есхіла і Софокла разом узятих. Крім того, від не збережених цілком трагедій дійшла велика кількість фрагментів, які у ряді випадків дають уявлення про хід дії та ідейної спрямованості відповідних драм[17,с.139].

Гострота драматичних  конфліктів, що приводить зазвичай до загибелі героя або його близьких, робить Еврипіда «найтрагічнішим із поетів». Саме так називає його Аристотель, вказує що багато трагедії Еврипіда закінчуються нещастям[1,с.89].

У трагедії «Медея», яка була поставлена ​​на Афінській сцени в 432 р. до н.е. Еврипід робить жінку, відому за міфом, як злу чародійку, носительку нового ставлення до шлюбу. Це трагедія пристрасно коханої, але обдуренії та зрадженої жінки.Літературним стереотипом в Греції стало прагнення жінки у що би то не стало повернути собі чоловіка. У цьому відношенні Медея зображена, як носителька нового ставлення до шлюбу.Медея недарма чужинка– це давало поетові можливість розкрити в ній не тільки жінку, але й вільну людину. Так само рішуче Медея покидає чоловіка, зрозумівши, що Ясон не герой, для якої варто жити і йти на жертви, а дрібний, розважливий і брехливий егоїст.Звертаючись до хору коринфських жінок, вона говорить:

Все, чтоимела я, слилось в одном,

И это бил мой муж; и я узнала,

Чтоэтот муж–последнийиз людей..[4:XX,227–229].

Характерне відношення Еврипіда і до рабів. Вони не займають в його п’єсах приниженого становища і часто виступають довіреними особами своїх хазяїв. Раби в Еврипіда набувають такого значення, яке мають на новоєвропейській сцені слуги. У трагедії «Олена» прямо висловлюється радикальна по тому часу думку, що добрий, чистний серцем раб така сама людина, як і вільна.

У трагедії «Іполит»поставленої  через 3 роки після «Медеї» в березні 428 р. до н.е., яка була відзначена першою нагородою, Еврипід вперше виводить на грецьку сцену образ закоханої жінки. В основі п’єси покладений міф про Іполита позашлюбного сина Тесея від амазонки Антіопи, і про нещасну любов до нього його мачухи Федри.Говорити про любов на трагічній сцені було взагалі не прийнято. У Еврипіда ж в першій редакції «Іполита» вільна жінка, та ще цариця, сама зізнавалася в коханні юнакові. Тому перша редакція цієї трагедії була вороже зустрінута грецької публікою, і Еврипіду довелося внести зміни в трагедію, вклавши промову про любов в уста її годувальниці:

Кормилица

Чтослышу я? Тылюбишь? Но кого ж?

Федра

Не знаю кто, носын он амазонки.

Кормилица

Как... Ипполит?.. ..[5:XXI,321].

Еврипід двічі обробляв міф про Іполита. Від першого варіанту до нас дійшли тільки дев’ятнадцять уривків, складаючи разом 50 віршів. Охоплена своє пристрастю Федра сама зізнавалася в коханні до Іполита. Цей варіант трагедії в давнину називали «Іполит що Закривається». Другий же «Іполит, який  дійшов до нас користувався в давнину великим успіхом.Пам’ятники образотворчого мистецтва охоче відтворюють окремі епізоди драми. Олександрійські критики вважали другого «Іполита» однією з найкращих трагедій Еврипіда[12,с.155–156].

Ще більш чарівний образ  героїні самої пізньої трагедії Еврипіда (афіняни побачили її вже  після смерті поета) – «Іфігенія в Авліді».«Іфігенія в Авліді», мабуть, не була закінчена Еврипідом і дійшла до нас у декілька переробленому вигляді.Сюжет цієї п’єси заснований на відомому міфі про жертвопринесення Агамемнонон своєї дочки Іфігенії[12,с.177–183].

Дія трагедії починається  перед світанком в Авліді, звідки ахейская рать повинна плисти на Трою, біля похідного намету Агамемнона.З діалогу Агамемнона зі старим рабом, глядачі дізналися, що деякий час тому цар написав Клітемнестрі лист з наказом привезти в АвлідуІфігенію, щоб видати її заміж за Ахілла.Однак шлюб був тільки приводом.Насправді, підкоряючись віщуну Калхату, Агамемнон повинен принести Іфігенію в жертву Артеміді, що б змінився вітер і вони могли відплисти до Трої[5:XVIII,195].

Показуючи дочці всі кораблі  та військо, Агамемнон відповідає їй, що грекам неможливо взяти Трою, якщо вона не буде принесена в жертву:

…Не Менелая волю

Как раб, творю…Эллада мне велит

Тебяубит…ей смерть твоя угодна,

Хочу ли я ильнет, ей все равно;

О, мы с тобойничто перед Элладой…[5:XVI,363].

Іфігенія звертається до матері з проханням не носити по ній жалоби. Вона щаслива,що рятує Елладу. Вона в останній раз обіймає Ореста і просить матір не плекати до батька ненависті за його вчинок:

Клитемнестра

О, говори, малютка; все исполню...

Ифигения

Волос себе в печали не стриги

И в черное не одевайся, мама.

Даты ж меня в могилу не положишь...

Клитемнестра

А как же без могилымертвецу?

Ифигения

Могилой мне алтарьбогинибудет.

Клитемнестра

Все сделаю, малютка, каквелишь...

Слова твоипрекрасны...

Ифигения

Умираю

Счастливою и за Элладу, мать..[5:XVI,364].

У цій трагедії Еврипід  дав яскравий, незабутній образ дівчини, що жертвує собою заради вітчизни.Трагедії Еврипіда «Іфігенія в Авліді» наслідував згодом римський драматург Енній. Йому прийшла в голову оригінальна думка замінити хор жінок хором воїнів, який скаржиться на безцільне перебування в Авліді.«Іфігенія в Авліді» послужила матеріалом для однойменної трагедії французького драматурга Расіна, яка була поставлена ​​на сцені в 1647р.

Еврипід жив на порозі нової  епохи. Його нововведення, що викликали  різку опозицію літературних старовірів, були сприйняті наступними поколіннями, і Аристотель назвав його «найтрагічнішим» з драматургів. Всі нововведення Еврипіда спрямовані до того, щоб монументальним фігурам, піднесеним над життям як втілення вищих, загальнообов’язкових цінностей, надати більш реалістичний характер, посилити внутрішнє і зовнішнє[9,с.163-164].

Починаючи з IV ст.дон.е.  і  до самого падіння античного світу  Еврипідом більше захоплювалися  і його більше вивчали, ніж будь–якого іншого драматурга. Проте вже й за життя Еврипід знайшов багато наслідувачів. Йому охоче наслідують грецькі, а згодом і римські трагіки, його цитують і коментують в більш пізній час.У XVIII ст. багато беруть від Еврипіда драматурги епохи класицизму. Створюючи свої трагедії «Федру», «Андрамаху» і «Іфігенію», Расін перебуває під сильним впливом п’єс Еврипіда.Еврипід зустрів велику оцінку у Гете і Шиллера. Захоплювалися ним також Байрон, Шеллі, Верхарн і багато інших поетів[12,с.190].

Стародавня антична комедія, політична за своїм змістом, досягла  художнього розквіту у творчості  Аристофана.Аристофан – найбільший комедіограф, єдиний автор стародавньої комедії, твори якого до нас дійшли. Велика і краща частина його життя падає на час Пелопоннеськой війни. Виступивши в пору інтенсивного наростання суспільних суперечностей усередині афінського суспільства пристрасним захисником старовинної афінської демократії і виразником дум і сподівань античного селянства, Аристофан використовував театр як арену боротьби за свої ідеали[8,с.113–114].

Аристофан народився близько 446 р. до н.е. Батьки його були афіняни  і люди вільно народжені, але по–видимому не дуже заможні. Поетичний геній Аристофана проявився ще в юнацькому віці. У 427 р. до н.е.  коли йому було тільки дев’ятнадцять років, на сцені вже ішла його п’єса і він отримав на змаганнях другу нагороду. В 424 р. до н.е. Аристофан поставив на Лінеях комедію «Вершники».

П’єса отримала першу нагороду.Але наступного року Аристофан зазнав на змаганнях невдачу, виступивши з комедією «Хмари», в якій  висміюється нова філософія софістів.Пізніше він переробив п’єсу, розраховуючи на друге подання, яке так і не відбулося. У 422 р. до н.е.  йде його комедія «Оси» в якій  він висміює афінське судочинство, в 421р. – «Мир»[12,с.200–202].

У комедії «Мир» землероб Тригей відгодовує величезного гнойового жука і осідлавши його, летить на небо, щоб звільнити заточену там богиню миру Ірину. Ірину швидко звільняють і Тригей спускається з нею на землю. Після цього Тригей звертається до народу з такими словами:

Услыш, народ! Велиммыземледельцамвсем

Орудьяснарядивши, выходить в поля.

Бросте щит скорей, и дротик, и проклятоекопье !

Дышытвоздух весь чудесной, плодороднойтишиной.

          Все спешите на работу в поле, с песнями вперед![2:XXVI, 354–355] .

Ця комедія була свого  роду політичною демонстрацією, що закликає закінчити війну зі спартанцями. В 414 р. до н.е. виходить його комедія –«Птиці» и в 411 р. до н.е. – «Лісістрат». Особливо великий успіх випав на долю комедії «Жаби». Комедія «Жаби» – перший в Європі зразок літературної критики, даної правда в пародійній формі. Комедія була поставлена в 405 р. до н.е.,незабаром після смерті двох найбільших поетів сучасності – Еврипіда та Софокла.Аристофан змушує в ній самого Діоніса бога театру, спуститися в підземне царство, щоб повернути на землю кого–не будь із померлих поетів, так як в Афінах хороших поетів не залишилося.Її високо оцінила афінська публіка, це єдина комедія, поставлена ​​на афінській сцені двічі[10,с.320].

Те, що глядач зрозумів і  оцінив комедію, говорить про глибоке  проникнення в побут афінських  громадян театральних видовищ і  про близькість літературних принципів, проголошуваних самим Аристофаном.

Борючись з драматургічним новаторством Еврипіда, Аристофан відстоював свої літературні принципи, боровся  за право на життя традиційної  комедії і захищав віджившу колективістську етику проти виникаючої індивідуалістичної моралі[15,с.308].

 

 

 

 

Розділ 2. Театр  і актори

2.1. Устрій театру

Не тільки театр, як явище  культури зародилося в античній Елладі, але і сам театр як споруда, його внутрішній устрій сходять до часів Есхіла і Аристофана.Всі античні грецькі театри були побудовані по одному типу: це були театри під відкритим небом, що розташовувалися на схилі пагорбів.

Круглий майданчик, відокремлений  від першого ряду невисоким бар’єром, посипаний піском, а пізніше вимощений кам’яними плитами, називався орхестрою. Спочатку майданчик для виступів – орхестру робили прямокутної, круглої або еліпсоїдної – в залежності від місцевих звичаїв. Зрештою орхестра здобула круглу форму. В центрі майданчика зводили вівтар Діоніса. Розміщували орхестру зазвичай біля підніжжя пагорба, так, щоб глядачі могли зайняти місця на його схилі і добре бачили все, що відбувалося на сцені. Спочатку глядачі сиділи на голій землі, потім стали встановлювати лави, одну над іншою. Ось так скромно виглядав в давнину найважливіший елемент театру як споруди – глядацький зал, який якраз і називався «театрон» (від «теаомай» – бачу, дивлюся), пізніше ця назва перейшла на весь комплекс споруд. Відомо, що в 499 р. до н. е. стався нещасний випадок: тимчасові дерев’яні лави на агорі підломилися, і можна припускати, що саме ця катастрофа змусила перенести майданчик для видовищ до підніжжя південного схилу Акрополя і замінити тимчасові дерев’яні лави сидіннями, висіченими в камені[11,с.362].

У перші десятиліття грецького  театру актори виступали разом з  хором на орхестрі. Так, були поставлені в 472 р. до н. е. «Перси» Есхіла, а потім його ж «Прометей прикутий». Очевидно, були і якісь приміщення або загородки, де актори, що грали по декілька ролей, могли переодягатися по ходу вистави.За ініціативою того ж Есхіла були проведені конструктивні зміни та покращення: в 465 р. до н. е. поряд з орхестрою, на протилежній від глядачів стороні, було зведено певне крите спорудження невеликого розміру – скена, що служила і роздягальнею для акторів, і сховищем театрального реквізиту. Передня стіна скени, звернена до глядачів, використовувалася як фон для драматичної дії, зображуючи фасад храму або палацу.Ця передня стіна мала троє дверей (з часом їх стало більше): середню, монументальну, і дві бічні, поменше. Глядачам і акторам було небайдуже, хто, які дійові особи виходили через ту чи іншу двері. Утвердився поступово звичай, точно визначав, куди за законами театральної умовності повинна була вести кожна з цих дверей – в місто, в порт, у палац, тощо. Вважалося, наприклад, що з головної, середньої, виходять мешканці палацу.Перед самою скеною встановлювалися підмостки – проскеніон, попередник сучасного сценічного майданчика. Там і виступали драматичні актори, в той час як хор залишився на своєму первісному місці – на орхестрі. Ці три елементи –орхестра для хору, скена з проскеніоном для акторів і «театрон» для глядачів – з’явилися основними елементами і античного і сучасного театру[11,с.362–363].

У IV ст. до н. е. на зміну дерев’яному театру прийшов монументальний кам’яний театр, найстарішим класичним зразком якого можна вважати театр Діоніса в Афінах. У Греції перший кам’яний театр був побудований в Афінах, і він послужив зразком для всіх інших театрів: афінський театр розташовувався на південно – східному схилі Акрополя. Його спорудження почалося у 70–ту Олімпіаду (близько 500 р. до н. е.) після того як звалилися дерев'яні підмостки, встановлені на центральній площі Афін, де в IV ст. до н.е. відбувались драматичні вистави.Схил пагорба являв собою природний амфітеатр, на якому були зроблені сходинки–місця для глядачів, власне театр. Афінський театр вміщував 17 000 глядачів. У невеликих театрах місця для глядачів складали один або два яруси, в Афінах 78 рядів були розділені на три яруси двома широкими проходами, що йдуть від одного кінця півкола до іншого паралельно сидінь. Сходи променеподібно піднімалися від нижніх сидінь до верхніх, ділили яруси на кілька клиноподібних частин. Крайні місця з обох боків театру були огороджені невисокою стіною – перилами. Перший ряд мав кам'яні спинки, так як він призначений був для посадових осіб, жерців, почесних гостей.Центральне крісло, прикрашене художнім різьбленням належало жерцеві Діоніса[8,с.86–87].