Театр і актори

Слово «комедія» також походить із двох грецьких слів: «космос» і «одє». Слово «комос» греки позначали виступами на сільському святі на честь бога Діоніса. Цілком очевидно, що ці свята на честь Діоніса являють собою різновид тих свят, які у багатьох землеробських народів справлялися на честь помираючого і воскресаючого бога. У комедіях, що ставилися на афінської сцені, глядачі могли побачити щось таке, чого майже ніколи не доводилося потім бачити в своїх театрах глядачам пізніших епох[12,с.39–40 ].

Перед очима афінських  громадян виступали навіть найбільш впливові діячі того часу, від яких, здавалося б, залежала не тільки доля окремих людей, але і долі  всіх афінських громадян. І щоб у  глядачів не могло виникнути ніяких сумнівів у тому, кого вони перед  собою бачать, діячі ці називалися на сцени власними іменами, а актори, які  їх зображали виступали в  масках з рисами портретної схожості. Могли афінські громадяни на тій же сцені побачити і злу карикатуру на самих себе. В одній з комедій Аристофана «Народ» – «Демос» – представлений в образі вижившого з розуму старця, яким зневажають його слуги. І ставилася ця комедія на театральній сцені тоді, коли в Афінах встановився лад античної рабовласницької демократії і афінський «демос» офіційно був проголошений носієм абсолютної верховної влади[13,с.23–24 ].

Говорячи про походження грецької трагедії, доречно торкнутися ще одного питання. Викладаючи коротко  еволюцію трагедії Аристотель помічає, що «трагедія з нікчемних міфів і несмішливого способу вираження,– так як вона сталася з сатиричного представлення, яка вже згодом досягла своєї прославленної величі…»[1:IV,51]. Справді, сатирова драма – це п’єса з міфологічним змістом, в якій комічне перемішане з трагічним і хор складається з сатирів. Наявність хору з сатирів ясно вказує на те, що в цих драмах мова спочатку йшла або безпосередньо про Діоніса, або, у всякому випадку, вони були більш тісно пов’язані з міфами про нього.

Після повалення в Скіоні тиранії, сатиричні видовища припинилися, і їх організатор, поет Пратіна прибув в Афіни, де в той час встановилися демократичні порядки. В Афінах Пратіну була надана можливість ставити веселі  «сатиричні драмі», які з тих пір стали розігруватися в афінському театрі після трагедії. Сатиричні драми в давнину називали «жартівливими трагедіями». Подібно трагедії, вони мали міфологічний сюжет, але, як правило, з казковими мотивами і персонажами, і хор обов’язково складався із сатирів. Вони затівали всякі плутні і любовні пригоди виконували розгнуздані танці. Силен зображувався звичайно як їх провідник[8,с.85–86].

З часу встановлення демократії в Афінах видовища набули нового характеру: трагедії повинні були мати серйозний зміст, вони перетворювалися з розваги в народну трибуну. Трагічні поети черпали тепер свої сюжети з різних міфів, вносячи в них актуальну для свого часу проблематику. Зберегли свій діонісийській характер сатиричні драми, які ставилися з одного боку, щоб віддати належне богу, в честь якого відбувалися вистави, з іншого, щоброзсіятивиникаючий після трагічного видовища похмурий настрій, якій не відповідає характеру святкування в честь Діоніса,на якому після плачу мають запанувати веселощі та сміх.

2. . Перші драматурги та їхні твори

Вивчення творчості великих драматургів Vст. до н.е. Есхіла, Софокла,Еврипіда та Аристофана,чудового комедіографа стародавності, слід почати з Есхіла, який був не тільки самим старшим із них, але і увійшов в історію грецького театру, як геніальний творець грецької трагедії.

Біографічних даних про  Есхіла майже не збереглося. Відомо, що він народився в Елевсіні, поблизу Афін приблизно в 524р.дон.е. і походив зі знатного роду, що батько його володів виноградниками. Час у який жив Есхіл, було насичене подіями всесвітньо–історичного значення. За життя поета в 499 р. до н.е. відбулося повстання іонійських міст Малої Азії проти перського панування. Це повстання було передоднем довголітніх греко – перських війн. Есхіл в якості гопліта брав участь у трьох вирішальних битвах, які по суті, визначили результат греко – перських війн. У битві при Марафоні (490 р. до н. е.), при острові Саламін і в битвах при Платеях в Беотії, влітку 479р.до н. е. Загибель перського флоту при Саламіні знайшла відображення в трагедії Есхіла «Перси»[12,с.78–79 ].

Есхіла вже древні називали «батьком трагедії», хоча він не був першим автором трагедій. Зачинателем трагічного жанру греки вважали Феспіда, що жив а першій половині VI ст. до н. е. і за словами Горація «возив трагедію на колесниці». Очевидно, Феспід перевозив костюми, маски з селища в селище. Він був першим реформатором трагедії, так як ввів актора, який відповідав хору, і міняючи маски виконував ролі всіх дійових осіб драми. Він був другим після Феспіда реформатором трагедії. Його п’єси були присвячені актуальним проблемам сучасності, а зв’язок з культом Діоніса концентрувався  у нього в сатиричній драмі. Есхіл перетворив примітивну кантату в драматичний твіртим, що обмежив роль хору і ввів другого актора[8,с.89].

Введення другого актора було справжнім переворотом в  театрі. Замість старої трагедії, де було мало дії і ліричні партії одного актора заповнювали всю п'єсу, народилася нова трагедія, у якій дійові особи стикалися один з одним  на сцені, на очах у глядачів і безпосередньо  самі давали мотивування своїм діям. Введення другого актора повело за собою і розвиток діалогу, який в  старій трагедії мав лиш загадковий характер[10,с.255].

Таким чином, введення діалогу  теж було справою Есхіла. Крім того, Есхілу належить ідея трилогії, тобто  розгортання одного сюжету в трьох  трагедіях, що давало можливість повніше  розкрити цей сюжет. Есхіла можна  назвати поетом становлення демократії. По–перше, його творчість збігається з часом боротьби з тиранією, встановлення демократичних порядків в Афінах і поступової перемоги демократичних принципів у всіх сферах суспільного життя. По–друге, Есхіл був прибічником демократії, активним учасником суспільного життя свого міста і в трагедіях він захищав нові порядки і відповідні їм моральні норми. Із 90 створених ним трагедій і сатиричних драми до нас повністю дійшли 7 трагедій  і у всіх цих трагедіях ми знаходимо продуктивний захист демократичних принципів[8,с.90–91].

Самою архаїчною (за формою) трагедією Есхіла є трагедія «Благаючі». Це сама рання з дійшовших до нас п’єс. Її сюжетна незавершеність пояснюється тим, що «Благаючі» є першою частиною (і єдиною, яка збереглася) трагічної трилогії о Данаідах[10,с.258].

В цій трагедії Есхіл протестує  проти насильства, від якого рятуються  дочки Даная, протиставляє афінську свободу східному деспотизму і виводить ідеального правителя, який не робить серйозних кроків без згоди народу. Це протиставлення свободи деспотизму ще виразніше звучить у трагедії «Перси», яка займає особливе місце в драматичній спадщині Греції. «Перси» Есхіла являють собою вкрай рідкісний зразок трагедії, сюжетом для якого послужили не міфи, а сучасні драматургу події.

«Перси» були поставлені в 472 р. до н. е., незабаром після перемоги греків над персами. Дія трагедії відбувається в Персії, в Сузах, у відсутність царя Ксеркса, що відправився в похід проти Греції. У п’єсі відчувається наростання катастрофи – розгрому перського війська. Це і тривожні передчуття старійшин міста, складають хор трагедії, і сон Атосси матері Ксеркса. Їй снилося, що син її намагався запрягти в колісницю двох жінок. Одна з них, одягнена в азіатське плаття (уособлення Персії), підкорилася, тоді як інша, одягнена по–грецьки, чинила опір, скинула узду і перекинула Ксеркса:

Какпрошлойночью, знамений. Мне снился сон:

Предстали близко, в пышныходеяниях,

Двеженщины: персидский на одной наряд,

А на другой — дорийский….[7:V,22].

У цьому сні Атосса бачить передвістя біди. І дійсно, незабаром приходить вісник, розповідає про розгром перського війська при Саламіні:

О, всейземлиасийскойграды, области!

Сокровищ пристань, Персиябогатая!

Одним ударом — ка́квеличье рушилось!

В мгновенье ока долу ка́к поник расцвет!

Увы! Злосчастье — вестникамзлосчастия

Предстатьвпервые. Нудитрокбеду гласить.

О, персы! Все погибло ваше воинство![7:V,24].

Есхіл зображує розгром персів не в плані урочистості переможниці  – Еллади, а в плані нещастя перського народу, який зазнав поразки через надмірну самовпевненість і деспотизм перського царя. Есхіл виступає в цій трагедії, як супротивник наступальної війни і як прихильник демократії.

Міф про титана Прометея, що викрав у Зевса вогонь для людей, покладений в основу трагедії «Прикутий Прометей» (одне з пізніх творів Есхіла). Найпізніший твір Есхіла – трилогія «Орест» (458 р. до н. е.), єдина повністю, яка дійшла до  нас з грецької драматургії трилогія.В основі її сюжету  покладений міф про долю роду аргоського царя Агамемнона, який повернувся переможцем з Троянської війни і в перший же день був вбитий своєю  дружиною Клітеменестрою. Трилогія названа по імені сина Агамемнона Ореста, який вбиває матір, щоб помститися за смерть батька.

У першій частині трилогії («Агамемнон») розповідається про повернення Агамемнона і про вбивство його і пророчиці Касандри дружиною Клітемнестрою.У другій частині («Хоефори») здійснюється помста дітей Агамемнона за смерть батька. У третій частині трилогії («Евменіди») відбувається суд над Орестом[8,с.92].

Переворот, здійснений Есхілом  в театральному мистецтві, смислова глибина його творів і їх художня  досконалість створили йому славу зразкового трагічного поета.

Софокл народився в  Колоні передмісті Афін в 497 (або 496) р. до н. е. Батько поета був багатим ремісником. Софокл одержав гарну музичну і гімнастичну освіту, що дало йому можливість самому писати музику до своїх трагедій і виступати в них в якості актора.Успіх, який увінчав виконання ним ролі царівни Навсікаі, що грає у м’яч (за мотивами 6 книги «Одіссеї»), свідчить про спритність і витонченість поета. Однак згодом через слабкість голосу Софокл змушений відмовитись від виступів у театрі, як актор і доручив виконання ролей у своїх трагедіях іншим особам[18,с. 43].

Роки зрілості Софокла  збіглися з епохою політичного і економічного підйому Афін, з епохою розквіту Афінської демократії.Як і Есхіл, Софокл був активним учасником громадського життя.Він обирався на посаду казначея, на посаду стратега і брав участь у дворічному поході проти Самоса. З 449 р. до н. е.  Софокл був кращим другом Перікла, дружба ця тривала 20 років, до смерті Перікла від чуми в 430 р.до н. е[8,с.96–97].

Але Софокл не був великим реформатором драми, як Есхіл, хоча його драматичну майстерність досягло високої досконалості. Він створив цілу галерею чудових образів, ввів третього актора, зменшив роль хору, удосконалив діалог.Софокл відмовляється від системи трилогій і кожна трагедія має у нього самостійне значення. Зате збільшується об’єм кожної п’єси. Якщо у Есхіла в трагедії здебільшого близько 1100 віршів(виняток становить трагедія «Агамемнон», в якій близько 1700 віршів), то в Софокла середній розмір трагедії доходить до 1500 віршів. Нарешті з ім’ям Софокла пов’язується ще одне вдосконалення в театральній техніці. Він ввів декораційний живопис. Мистецтво перепитії і впізнавання стає у Софокла набагато більш складним, ніж у Есхіла.

З 123 трагедій і сатиричних драми до нас дійшло повністю 7, серед  них особливо цікаві трагедії так званого фіванського циклу «Цар Едіп», «Едіп в Колоні», «Антігона». В основі цих трагедій лежить міф про «спадкове прокляття», навислим над родом фіванських царів і про наслідки цього прокляття в силу якого цар Едіп, який не знав своїх справжніх батьків, вбив свого батька і одружився на власній матері.Дії супроводжується постійно наростаючою тривогою в душі дійових осіб, тривогою, що виявляється в їх промовах, в живих, темпераментних діалогах. Наприклад, звістка про смерть Поліба, якого Едіп вважає своїм батьком, звільняє його від тяжкої свідомості, що він, в силу пророцтва–майбутній батьковбивця.Іокаста теж намагається запевнити його, що тепер у нього немає приводів занепокоєння. Але це лише короткочасний перепочинок перед трагічною розв’язкою, початок якої укладено в словах Евфорба:

Нетобщей крови у тебя с Полибом...[6:XI,42].

Про високу художню досконалості цієї трагедії свідчить напружене очікування глядача чи читача трагічної розв’язки.

Безсумнівно, що творчість  Софокла сприяло подальшому розвитку театрального мистецтва Стародавньої Греції.Давно вже була висловлена ​​думка, що Софокл змусив грецьку трагедію спуститься з неба на землю і зробив її більш людською.У Есхіла боги, хоча й невидимі, виступають на першому плані. Софокл явно визнає могутність богів, вони явно виступають у нього як, недосяжні володарі світу, які можуть повергнути людину в прах, проте поет малює їх більш віддаленими від безпосередньої дії, а їх влада над людиною менш відчутною, ніж в Есхіла[12,с.133].

Криза античної рабовласницької  демократії, коливання всіх устоїв життя в останню чверть V ст. до н.е. судилося відобразити молодшому сучасникові Софокла – Еврипіду.

Криза традиційної моралі колективу супроводжувало економічному та політичному занепаду Афін в останній чверті V ст. до н.е., під час Пелопоннеської війни (431–404), війни між двома грецькими полісами – Афінами і Спартою.Саме до цього часу відноситься творча зрілість Еврипіда. Драматургічна творчість Еврипіда протікала майже одночасно з діяльністю Софокла, хоча і в зовсім іншому напрямку. Еврипід народився близько 480 р. до н. е.і помер у 406 р. до н. е. за кілька місяців до Софокла[17,с.138].

Його батько Мнесархід, був дрібним торговцем, а мати, Клейто продавщицею зелені і отже, Еврипід не належав до вельможних і заможним верствам населення.Юність Еврипіда збіглася з поширенням вчення софістів. Він був дружний з Сократом і близький до Анаксагора– філософа, який замінив божество розумом. Про хороше знайомство Еврипіда з філософією свідчать тексти його трагедій, не дивно, що Сократ любив саме його трагедії.На відміну від Софокла не брав безпосередньої участі в суспільно політичному житті своєї держави, Еврипід віддавав перевагу віддаватися в усамітнення поетичній творчості[12,с.138–139].

Найважливішим художнім нововведенням  Еврипіда,  який різко відрізняв  його від інших поетів,  було те що він наблизив своїх героїв до дійсного життя. За свідченням Аристотеля, Еврипід зображував людей такими, якими вони бувають в дійсності. Якщо в Есхіла персонажі, взяті з  дійсного життя (наприклад у трагедії «Перси»), героїзувалися, піднімалися  до рівня міфічних образів, то Еврипід, ламаючи традиційні рамки трагедії, знижує міфічних героїв до рівня земних людей.

Ідейний зміст і драматургічні  нововведення трагедій Еврипіда зустрічали різкий осуд у консервативної частини  афінського суспільства і служили  предметом постійних насмішок комедії кінця V ст. до н.е. Понад двадцять раз він виступав зі своїми творами на трагічних змаганнях, але афінське журі за весь цей час присудило йому лише п’ять перших призів, останній раз вже посмертно.Зате згодом, у період розкладання поліса і в елліністичну епоху, Еврипід став улюбленим трагічним поетом греків[9,с.159–160].