Ілокутивні провали як елемент сюжету фольклорного тексту

Комунікативна девіація спричинена адресантом шляхом побудови незбалансованого КА. Дівчина, сама будучи мудрою та кмітливою, не врахувала рівень ерудиції своїх співрозмовників сватів, до яких зверталася із загадкою, тому адресати КА були спантеличені дивною для них пропозицією та не знали, що б і відповісти. Тут адресат та адресант мають різні фонові знання, тому КА зазнає невдачі.

[Жили колись два брати:один багатий, а другий бідний. Одного разу посперечалися вони: багатий стверджував, що легше жити у світі кривдою, бідний же був упевнений, що як би гірко не було, та все ж краще по правді жити. І побилися брати об заклад, хто з них має рацію. Пішли вони думки людей питати. Ідуть, ідуть – зустріли пана:]

• Здорові, пане!
• Здорові!
• А що ми вас хочемо попитати?
• Скажете!
• Як на світі лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
• Ге, добрі люди! Де ж тепер та правда на світі? Правдою не проживеш. Це мені якби правдою жити, так…

І не доказав, поїхав собі. («Правда та кривда»)

Комунікативна девіація спричинена адресатом мовлення. Адресат тут виявив свою неготовність до спілкування у неочікуваному для нього комунікативному акті (чоловік, якому поставили запитання брати, мав погрішності у минулому і мало не розповів їх незнайомим людям, проте вчасно схаменувся), і тому уникає відповіді на поставлене адресантом запитання, перервавши комунікативний акт, який і зазнає невдачі.

[Колись пішов бідняк  Микола з жінкою в ліс: він  – по дрова, вона – по  гриби. Коли дивляться – багач,  у котрого Микола мало не  задарма цілий рік служив, веде  з ярмарку корову. Сховалися вони в кущах, щоб пан не бачив.]

Жінка Миколина зашепотіла:

• Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
• Цить, жінко, - відповідає Микола. – Багач мені винен, то й корова буде наша. («Як Микола був коровою»)

Комунікативна девіація тут створена з вини адресанта, адже комунікативний акт неадекватний ситуації, розмова, розпочата адресантом, недоречна та несвоєчасна. Адресат Микола не хоче продовжувати розмову, розпочату дружиною, тому що КА не релевантний, нема змоги розмовляти у кущах, якщо є вірогідність, що пан почує сказане адресантом.

[Микола залишив жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тишком-нишком підступив до корови, зняв з рогів мотузку, засилив собі на шию. Корова в ліс пастися, а Микола нишком іде за багачем. Жінка Миколина зраділа, бо зрозуміла, що чоловік надумав, та й повела корову додому. А багач ішов та не оглядався, аж поки не зустрів знайомого:]

• Гей, сусіде, - гукнув той ще здалеку, - що ти дав за цього вола?

Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:

• Коли й досі не знаєш, де віл, а де корова, хоч помовчи.
• Та яка то корова, то віл, - реготався купець. – Як не віриш, сам подивися.
• Багач озирнувся і за голову схопився. («Як Микола був коровою»)

Комунікативна девіація спричинена порушенням законів референції. У даному випадку референт, представлений адресантом (віл), не впізнається слухачем у повідомленні, тому адресат не розуміє, що, власне, потрібно адресантові. Тому цей випадок – комунікативна невдача у прямому мовному акті, спричинена через нерозрізнення референтів.

[Микола обдурив свого пана, на якого працював майже задарма цілий рік, «перетворившись» на корову. Пан з відчаю не зрозумів, що сталося, тому пішов додому без покупки, а Миколина сім’я забрала корову собі. От коли через деякий час корова отелилася, і вигодував Микола другу, стару вирішили продати. Тільки прийшли Микола з жінкою на ярмарок, а їх обступили з усіх боків, бо кращої корови, як у них, того дня не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько шугнув у бік. А багач оглянув корову й зашепотів їй на вухо:]

• Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, - і пішов геть. («Як Микола був коровою»)

Тут виникла комунікативна невдача через створення адресантом незбалансованого комунікативного акту. Вона спричинена помилкою адресанта стосовно особи адресата (багач же вважав, що розмовляє з Миколою, який знову став коровою). Адресат, якому і призначалась мовна посилка, не отримав її.

[Наймит Іван, що служив у попа, за жадібність свого господаря (піп годував наймита дуже погано) вирішив провчити священнослужителя. Взяв Іван однієї ночі ключ від церкви, обережно відкрив її, познімав усіх святих і поховав на горище. Піп на ранок прокидається (якраз був праздник), заходить у церкву – ні одного святого немає. Піп злякався, прибігає додому та кричить:]

• Іване, ти не бачив?
• Що? – каже Іван.
• Та святі пішли з церкви.
• Бачив, - каже Іван. – Вони зайшли в двір, хотіли вас бачить, але ви спите, то й не стали будить, обідились та й пішли.

Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду.

• Слухай, ти не бачила?
• Бачила! Ось вони за гірку пішли, - говорить жінка.

А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не знала, про кого піп питає. («Як святі сметану їли»)

Комунікативна девіація виникла з вини адресанта. Піп  створив незбалансований КА, адже не врахував рівень обізнаності адресатів  із конкретною ситуацією, що й стало  результатом того, що Іван змушений був вдаватися до перепитувань, аби зрозуміти, в чім річ, а селянка невірно розтлумачила запитання попа і, відповідно, дала таку відповідь, якої адресант не потребував.

Отець лежить на смертній постелі. Син приходить до нього  і, ревучи, каже:

• Няньку мій солодкий! Що я буду чинити, як ви умрете?

Отець:

• Не реви, сину! Не реви! Що будуть люди робити, і ти те роби. Хліб аби все з медом їв, в кожному селі аби в тебе хижа була та й аби все у нових чоботях ходив. Так спомагайся, і нічого тобі не буде: однако, як тобі круто прийдеться, то візьми мотуз і на цей чіп, що тут у сій геренді забитий (вказує на чіп), завісся.

…прийшло йому на гадку, що няньо йому казав, аби в кожнім селі хижу мав. Пішов з села на село і всюди собі хижу робить. А щоб  нянів наказ не похибити, все нові чоботи собі купував і лиш у нових чоботях ходив. Накінець так виґаздував, що все неньове добро розґаздував; все, що було, пішло.

Ось, як уже не було нічого і прийшлося йому круто, купив  собі мотуз і каже: «… піду і на той чіп, на котрий мені казав [няньо], завішуся. Бо учинив я другі няньові поради, учиню і це».

… як мотуз торгнув, чіп  витягся, а із геренді червоні (дукати) так, як полова, стали сипатися. Він  скоро розсилив мотуз, ізібрав червоні  у міх, і лиш тоді йому мозок  прозрів. Лиш тоді він зачав все у нових чоботях ходити, в кожнім селі собі хижу чинити, і лиш тоді дотолкував собі, що няньо (прощений би був!) гаразд йому казав… аби те чинив, що люди чинять… В чоботях нових аби так ходив, щоб все нові були, тобто аби їх честував. На кожнім селі аби у нього хижа була, тобто аби чесний був, щоб люди всюди, куди піде, хоч у яке село, його любовно приймали. («Що люди роблять, то й ти те роби»)

Комунікативна девіація спричинена власне самим процесом комунікації. Адресант порушив закони референції та використав непрямий мовленнєвий  акт, який адресат сприймає спочатку як прямий, внаслідок чого й виникає  комунікативний провал. Спочатку син  діє за батьковими вказівками, буквально виконуючи заповіт, а аж потім він розуміє, що неправильно розтлумачив КА.

… багач… питає:

• Хто в Розумовичах тепер староста?
• Був пан Постоловський, - каже хлопець. – А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали – пана Хлібовського та пана Гусаковського.

Про таких панів багач  не чув, але похвалився:

• Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.
• Перейшли ваші перші друзі, пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, – розповідає хлопець. – А на їх місце пана Пос<span class="dash0410_0431_0437_0430_0446_0020_0441_043f_0438_0441_043a_04