Поняття та ознаки банкрутства

Особлива роль у процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому. На різних стадіях процедури банкрутства він наділяється повноваженнями по розпорядженню й контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний керуючий на кожну зі стадій провадження у справах про банкрутство призначається господарським судом за пропозицією кредиторів із числа осіб, які отримали в установленому порядку ліцензії на цей вид діяльності. Арбітражний керуючий реєструється як суб’єкт підприємницької діяльності й отримує винагороду за участь у процедурі банкрутства.

4.2. Судові процедури  у справах про банкрутство

Згідно зі статтею 7 Закону,  щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

- розпорядження майном боржника;

- мирова угода;

- санація (відновлення платоспроможності) боржника;

- ліквідація банкрута (ліквідаційна  процедура).

Загальний порядок передбачає застосування процедури розпорядження майном з подальшим переходом до процедур санації, ліквідації або мирової угоди.

Процедура розпорядження майном боржника визначається як система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. (ст. 22). Безпосередньо процедуру розпорядження майном боржника здійснює арбітражний керуючий, який призначається судом.

Процедура розпорядження майном боржника вводиться строком на сто п'ятнадцять календарних днів і може бути продовжена господарським судом за вмотивованим клопотанням розпорядника майна, комітету кредиторів або боржника не більше ніж на два місяці.

Санація визначається як система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом реструктуризації підприємства, боргів і активів та/або зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника (ст. 28).

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів виносить ухвалу про введення процедури санації строком на шість місяців.

За вмотивованим клопотанням керівника санації чи комітету кредиторів цей строк може бути продовжено господарським судом, але не більше ніж на дванадцять місяців.

Безпосередньо процедуру санації здійснює арбітражний керуючий, призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів і затвердженим господарським судом.

Стаття 1 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не містить визначення ліквідаційної процедури, але, виходячи із змісту закону, ліквідаційну процедуру можна визначити як систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство після визнання боржника банкрутом з метою задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом продажу майна банкрута. 
   Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом. З дня винесення цієї постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов’язаних із відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном банкрута; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов’язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов’язань банкрута здійснюється в порядку проведення ліквідаційної процедури (ст. 38).

Згідно із ст. 77 Закону, під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами.

 Мирова угода може бути  укладена на будь-якій стадії  провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди.

 Рішення про укладення мирової  угоди приймається від імені  боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.   Про затвердження умов мирової угоди або про відмову у її затвердженні господарським судом виноситься ухвала. Затвердження умов мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і початку проведення розрахунків боржника з кредиторами.

Глава.5 ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ БАНКРУТСТВА

Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що банкрутство в ринковій економіці є інструментом, який створює передумови для переходу капіталу від нерентабельних виробництв в ефективні високоприбуткові галузі економіки. Негативне ставлення до явища банкрутства в Україні, на нашу думку, зумовлене не тільки “залишковим” консерватизмом управлінців і державних урядовців, від яких залежить вирішення цієї проблеми, але й тим, що в Україні банкрутують саме підприємства великого та середнього бізнесу, які становлять основу вітчизняної економіки. В Україні навіть серед вчених розповсюджена думка, що запровадження широкої системи банкрутства в умовах низького технічного рівня призведе до дезорганізації всієї системи народного господарства країни [10;29]. І цю позицію, певним чином, можна зрозуміти, оскільки в Україні в останні роки збитково працює близько половини підприємств, а отже, всі вони є потенційними банкрутами.

Тому необхідно наголосити, що ефективним інструментом регулювання економіки в розвинених країнах, де механізм банкрутства є відпрацьованим, є ліквідація неплатоспроможних підприємств, тоді як для України більш прийнятним є їх фінансове оздоровлення. Дуже важливим аргументом при цьому є той факт, що із загального числа обстежених українських підприємств-банкрутів лише 38 % – були збитковими, а решта 62 % – рентабельними. [15;26].  Важливо і те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких знаходяться на розгляді в господарських судах, значна частина таких, які тимчасово опинилися у кризовому стані. Тому, на нашу думку, для вітчизняних підприємств більш пріоритетним є застосування санаційних процедур щодо неплатоспроможних підприємств перед ліквідаційними.

Фінансове оздоровлення неплатоспроможних підприємств з метою їх виходу з кризового стану, як показала практика господарювання минулих років, виявилося одним з найбільш складних завдань перехідної економіки. А приватизація, на яку були покладені великі надії, як на потужний стимул реструктуризації підприємств і вирішення проблеми їх неплатоспроможності в умовах перехідного періоду, не виправдала себе. Однією з причин виникнення даної ситуації, є нерозуміння відмінності між реструктуризацією окремого підприємства, яке працює в умовах розвиненої ринкової економіки та в умовах перехідної або транзитивної економіки: Коли здійснюється реструктуризації однієї окремо взятої фірми в економіці, що працює при повній зайнятості, звільнення робітників, які зайняті неповний робочий день, здійснює сприятливу дію, певним чином, через те, що вони швидко знаходять нові робочі місця, де використовуються більш продуктивно. Проте в умовах масового безробіття робітники, яких звільняють, стають безробітними, і при цьому чи навряд буде правильно стверджувати, що подібне переміщення призводить до загального підвищення продуктивності економіки, хоча баланс окремої фірми і може стати кращим [19; 58].

Крім того, ефективне функціонування інституту банкрутства в Україні в перші роки незалежності було також ускладнене недосконалістю вітчизняного банкрутного законодавства та кризою неплатежів, що охопила всю економіку країни. У таких умовах механізм банкрутства втратив своє економічне призначення.

У зв’язку зі складністю проблеми в Україні існують різні підходи до визначення цілей використання процедур банкрутства в господарській практиці. На нашу думку, найбільш адекватними потребам практики сучасного господарювання в Україні є напрями використання інституту банкрутства, де банкрутство в Україні розглядається: як спосіб мінімізації податків; з метою повернення боргу; як інструмент зміни власників; з метою “консервації” власності та з метою так званої “рубки хвостів” [19; 60].

В умовах великого розміру дебіторської та кредиторської заборгованості між підприємствами в Україні на перше місце виступає таке використання процедур банкрутства, як повернення боргу. Оскільки інколи підприємства-боржники, навіть маючи гроші, не “поспішають” повертати їх кредиторам, то справа про банкрутство змушує їх задовольнити вимоги кредиторів одразу, адже сама процедура банкрутства супроводжується обов’язковою публікацією в друкованих органах оголошення про банкрутство підприємства. Таке повідомлення може значно зашкодити іміджу фірми або навіть стати причиною її кризового стану через масове подання заяв від усіх інших кредиторів.

Значний розмір податкового навантаження на підприємства в Україні змушує їх до використання процедур банкрутства з метою мінімізації величини податків. Даний напрям використання інституту банкрутства пов’язаний з тим, що банкрутство боржника згідно з чинним законодавством дозволяє кредитору зменшити базу оподаткування (валовий дохід) на суму грошових зобов’язань боржника перед кредитором, якщо кредитор звернувся в арбітражний суд і було винесено постанову про визнання боржника банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 

В Україні особливої актуальності останні роки набуває використання інституту банкрутства як інструменту зміни власників. При порушенні справи про банкрутство вирішальне значення у прийнятті рішення стосовно застосування щодо боржника певних судових процедур має комітет кредиторів, який може приймати рішення щодо звернення до арбітражного суду про припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового, кандидатуру якого вони мають право запропонувати. Тобто, окремий кредитор, який має свого представника у раді кредиторів, може викупити всі боргові зобов’язання підприємства, що дозволяє йому отримати його основні активи.

Крім того, в рамках даного аспекту використання інституту банкрутства з метою зміни власника, банкрутство державного підприємства може також ініціюватися з метою його “недорогої” приватизації [7; 24].

Інститут банкрутства в Україні також може використовуватися з метою “консервації” власності. У даному випадку, якщо керівництво або працівники не “бажають” приватизації підприємства, заяву про порушення справи про банкрутство згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” може подати і сам боржник, ініціюючи тим самим порушення провадження у справі про банкрутство. При цьому, може бути винесена ухвала про зупинення процесу приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство підприємства. Тобто процес приватизації може призупинитися на невизначений час [7;31].

Останнім часом в Україні зростає кількість фіктивних банкрутств, практика застосування яких уже певний час використовується в Росії, і які на сьогодні набувають все більшого розповсюдження в Україні.

Фіктивне банкрутство здійснюється шляхом прямого обману та введення в оману кредиторів з метою доведення до банкрутства платоспроможного підприємства. Однією з цілей таких дій є перерозподіл прав власності шляхом приховування або передачі майна боржника підконтрольним чи спорідненим особам. На практиці це відбувається так: якщо у великого підприємства, яке, як правило, має в своїй структурі відокремлені підрозділи, виникають фінансові труднощі, то більшість боргів списується на одному з таких підприємств, яке буде визнано банкрутом і ліквідовано. А саме підприємство, звільнене від тягаря боргів, продовжуватиме ефективно працювати на ринку. 

Таким чином, на сьогодні все більш поширеною є практика банкрутств на замовлення та фіктивних банкрутств, головною метою яких є не отримання боргів, а зміна власника підприємства. Дуже важко відстежити та довести факт доведення до банкрутства та фіктивності банкрутства, оскільки навіть поглиблена експертиза діяльності підприємства не дозволяє встановити, що стало причиною банкрутства: некомпетентність керівництва чи умисні, протиправні дії окремих осіб з метою отримання матеріальної вигоди або задоволення інших своїх потреб.

ВИСНОВОК

Неефективна організація діяльності, відсутність резервів, а також несприятливі фактори економічної кризи, пов'язані зі зменшенням попиту, погіршенням платоспроможності, проблемами обслуговування кредитів, залученням фінансових ресурсів, призвели до ситуації, коли багато підприємств не в змозі сплачувати заборгованість.