Поняття та ознаки банкрутства

Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року N 4212-VI, який набрав чинності з 19 січня 2013 року, цей Закон викладено в новій редакції, яка і діє по теперішній час.

З 1 січня 2004 року процедури запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності  боржника чи ліквідації банкрута регулюються також гл. 23 Господарського кодексу України. 

Показово, що в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб’єкта господарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто "продебіторським", оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур банкрутства,  в разі  порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське законодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно "продебіторського" [20;190].

Відносини, пов´язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що в сукупності складають окремий інститут у системі господарського законодавства. Нормативно-правові акти цього інституту можна поділити на три категорії:

I - акти законодавства загальної сфери дії, що містять окремі норми щодо регулювання відносин, пов´язаних з банкрутством (Господарський кодекс, Цивільний кодекс);

II - акти законодавства, що визначають  правове становище окремих видів  суб´єктів з виключним видом  діяльності (банки, інститути спільного інвестування, страхові компанії) або певної організаційно-правової форми (кооперативи, господарські товариства, фермерське господарство) і містять окремі норми щодо можливості визнання таких суб´єктів банкрутами (наприклад, Закон «Про банки і банківську діяльність»);

ІІI- спеціальні акти законодавства, що регулюють порядок визнання суб´єктів підприємництва банкрутами: Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон), постанова Кабінету Міністрів України від 27.03.2006 р. № 370 «Про утворення Державного департаменту з питань банкрутства» та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глава 2. ПОНЯТТЯ БАНКРУТСТВА

 

 

2.1. Визначення поняття банкрутства

 

 

Банкрутство — загальновідомий та необхідний інструмент ринкової економіки, це комплексний правовий інститут. Він складається з норм як матеріального, так і процесуального права [9;58].

У «Тлумачному словнику живої великоросійської мови» В.І. Даль дає таке визначення банкрутства - «банкрутство - це неспроможний торговець, що лопнув неплатник». При цьому «банкрут буває або випадковий, нещасний або ж брехливий, підроблений, злісний. Різниця між ними така сама, як між обікраденим або погорілих і злодієм» [7;19].

Дещо відрізняється визначення банкрутства, дане в «Словнику іноземних слів» - «банкрутство (нім. Bankrott, італ. Bankrotta) - це боргова неспроможність, відмова підприємця платити за своїми борговими зобов'язаннями через відсутність коштів; тобто фінансовий крах, розорення. 

У словнику С.І. Ожегова банкрутство визначено, як неспроможність, що супроводжується припиненням платежів за борговими зобов'язаннями (причому банкрутство фірми - злісне банкрутство (умисне) [7;19]. 

Енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза містить вже визначення банкрутства, як юридичний термін торгового права, що означає «неоплатному особи, яка провадить торгівлю, що походять від його вини».

У «Словнику російської мови» 1985 року, банкрутство визначається так: банкрутство - це неспроможність особи, компанії, банку тощо, що призводить до припинення платежів за борговими зобов'язаннями; це розорення. [7;20]..

Закон України «Про банкрутство» від 14.05.1992 року №2343-ХІІ           визначав банкрутство, як пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом [4;18]. У зв’язку із зміною функціонального призначення інституту банкрутства та впровадженням іншого законодавчого регулювання, це поняття було змінене. Так, згідно з ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 30.06.1999 року №784-XIV банкрутство визначається, як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [5;9]. Аналогічне визначення поняття банкрутства міститься і в п.1.3. Наказу Національної служби посередництва і примирення "Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу (представника)" від 30.11.2001 року № 230 [8;32].

Згідно з ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 22 грудня 2011 року банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [6;24].

Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів.

Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту неспроможності боржника господарським судом.

 

 

2.2.Проблемні питання визначення поняття банкрутства

 

 

Відомий правознавець Г.Ф. Шершеневич у своїх працях зазначав, що «під банкрутством слід розуміти необережне або умисне заподіяння неспроможним боржником шкоди кредиторам за допомогою зменшення або приховування майна». Таким чином, Г.Ф. Шершеневич вважав, що банкрутство передбачає неспроможність, при цьому необхідно тільки одночасно наявність неспроможності і якихось злочинних дій, причинний зв'язок між ними шукати не слід [13;29]

А.Ф. Трайнін писав, що «банкрутство - це делікт вельми своєрідний: він складається з двох елементів, з яких один (неспроможність) - це поняття цивільного права, інший (власне Банкрутське діяння) - це поняття вже кримінального права». Далі він зазначав, що саме ця складність складу банкрутства надмірно затемнює його юридичну природу [13;34].

У сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін „банкрутство” у двох значеннях:

1) як синонім терміна „неспроможність”;

2) як окремий випадок неспроможності, коли посадова особа або громадянин-засновник (власник) неплатоспроможного боржника  вчиняє каране діяння, яке завдає  шкоди кредиторам (Закон Російської  Федерації „Про неспроможність (банкрутство)” виділяє два види такого банкрутства — умисне банкрутство та фіктивне банкрутство) [8;21].

Українські вчені та юристи-практики неодноразово звертали увагу на проблему визначення поняття банкрутства. Так, Тітов М.І. визначав поняття банкрутства, як припинення за судовим рішенням господарської діяльності фізичної або юридичної особи внаслідок неспроможності задовольнити визнані ними (або визнані судом, як правомірні) вимоги кредиторів та виконати обов’язки перед бюджетом, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над вартістю його майна, якщо застосування визначених у законі заходів запобігання банкрутству не дало позитивних результатів [18;12].

З таким визначенням погоджувався і Джунь В.С., зазначаючи, що у ньому “присутні основні принципові риси інституту неспроможності, а саме, визнання факту неспроможності судовим порядком та відкриття процедури ліквідації після проведення організаційних процедур, які не дали позитивних результатів” [12;124].

Поляков Б.М. вважає, що поняття банкрутства потрібно закріпити у Законі, як визнану господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність через проведення реабілітаційних процедур та погасити встановлені грошові вимоги кредиторів у зв”язку з їх неоплатністю [14;35].

Стефанів Т.В. зазначає, що термін „банкрутство” використовується у двох значеннях: як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури та як „фінансова неспроможність” суб’єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов’язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації) [16;22].

Деякі українські представники юридичної науки підтримують позицію російського законодавця та ототожнюють поняття „неспроможність” та „банкрутство”[7;49] [10;36].

Нам уявляється, що поняття неплатоспроможність та банкрутство необхідно розрізняти.

Теорії права відомі два критерії банкрутства: неоплатність та неплатоспроможність [15;24].

За всіх часів існування інституту банкрутства виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення цього питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неплатоспроможності (банкрутства), що грунтуються на принципах неоплатності й неплатоспроможності боржника.

У правових системах, де інститут неплатоспроможності побудований на принципі неоплатності, справа про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов’язань боржника над вартістю його майна. Тобто, неоплатність означає, що пасиви боржника перевищують його активи. При використанні критерію неоплатності необхідно за кожною кредиторською вимогою перевіряти майно боржника, тоді як вимога кредитора може бути абсолютно безпідставною. При використанні цього принципу виникають труднощі в доведенні кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити справу про банкрутство боржника стає досить проблематично [13;72].

На відміну від принципу неоплатності, доктрина неплатоспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності, полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена за наявності факту припинення боржником платежів за зобов’язаннями, при цьому допускається, що розмір зобов’язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення справи про банкрутство кредиторові досить довести факт неплатежу боржником за його зобов’язаннями, а майновий і фінансовий стан боржника з’ясовується надалі в процесі розгляду справи [13;75].

У сучасних правових системах переважно використовується критерій неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства певною мірою базуються на недостатності ліквідних активів боржника. Але у Німеччині поряд з критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності — „надлишкова заборгованість”, який є додатковою підставою для провадження у справі про банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури — ліквідаційної чи реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства — збіг кредиторів, тобто наявність у боржника кількох кредиторів [20;189].

Виходячи з принципу неплатоспроможності побудоване законодавство про неплатоспроможність (банкрутство) більшості держав, які мають розвинуті ринкові відносини. У Російській Федерації Закон «Про неплатоспроможність (банкрутство)» від 1992 р. був побудований на принципі неоплатності, але практика його застосування вказала на необхідність змінити підход до цього інституту, і вже в 1997 р. було прийнято нову редакцію цей Закон, побудованій за принципом неплатоспроможності. Цей Закон успішно застосовується в Російській Федерації й зараз.

Українське законодавство про банкрутство містить один критерій банкрутства: визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Верховна Рада України провела реформування законодавства про банкрутство й 30 червня 1999 р. внесла зміни в Закон, виклавши його в новій редакції. У новій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і ґрунтується він також на принципі неплатоспроможності. Таким чином, неплатоспроможність є одним із ключових понять цього Закону.

Слід погодитись з О.М.Вінником, який вважає, що банкрутство встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки і його слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану [11;325].

Згідно ч.1 ст. 209 Господарського кодексу України  під неспроможністю суб’єкта господарювання розуміється нездатність такого суб’єкта після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності у зв’язку із недостатністю майна [1;84].

Згідно із ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», неплатоспроможністю є неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності [6;32].

Як видно з наведених визначень законодавець ототожнює поняття “неспроможності” та “неплатоспроможності”. Хоча і у визначенні останнього застосовує слово “неспроможність”. На нашу думку, доцільно було б застосовувати єдине поняття як у Законі, так і у Господарському кодексі України .

Отже, виходячи із норм Закону та Господарського кодексу України  видно, що поняття “банкрутство” та “неспроможність” не тотожні та позначають різні стани суб’єкта господарювання, оскільки вони позначають стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу.