Предмет и метод гражданского права

Майнові і немайнові відносини, які не відповідають зазначеним ознакам, не відносяться до предмета цивільного права. Так, не можуть вважатися предметом цивільного права відносини з приводу оподаткування, щодо використання бюджетних коштів тощо, хоча вони і є майновими, але регулюються податковим, фінансовим правом. У ЦК немає орієнтовного переліку відносин, що регулюються цим Кодексом. Для їх встановлення можна проаналізувати конкретні статті ЦК. Проте, якщо врахувати, що цивільні правовідносини регулюються не лише нормами ЦК, а й нормами багатьох інших законів та нормативно-правових актів, то стане очевидною недостатність такого підходу. Між тим, цивілістична наука ще не сформулювала однозначних поглядів щодо правової природи усіх суспільних відносин, які мають входити до предмета цивільно-правового регулювання.20

Отже, предмет цивільно-правового регулювання становлять дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; не поділяє останні на дві групи — особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими; закріплює коло учасників цивільних відносин; вводить конститутивну ознаку цивільних відносин — юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.21

Особисті немайнові відносини виникли першопочатково як право на ім'я, надалі були покликані забезпечити в сукупності індивідуальні інтереси та особливості.22 Із зростанням соціального значення людини «права особи» стають засобом захисту її репутації (честі, гідності). Пізніше пропонується забезпечити захист й інших інтимних сторін життя людини (право на таємницю листування, фотографічне зображення).23

У зв'язку з цим виникає запитання: нормами якої галузі права повинні регулюватися ці відносини? С. Алексєєв висловив судження, що цивільне право, яке першопочатково виникло з потреб регулювання майнових відносин, може бути використане для регулювання схожих особистих майнових відносин.24

Включення немайнових відносин до предмету цивільного права пояснюється дослідниками тим, що вони мають, як і майнові, оціночний характер. На думку О. Пушкіна, особисті немайнові відносини, як і майнові, виражають належність конкретних благ певним особам і характеризуються відокремленістю осіб у цих відносинах, їх автономністю та рівністю. На підставі спільних ознак (автономність, рівність) майнових та особистих немайнових відносин останні включаються до предмета цивільного права.25 Дійсно, зазначені відносини, з одного боку, мають низку спільних моментів, що дозволяє регулювати їх нормами однієї галузі права, а з іншого — мають відмінності, які забезпечують включення їх до предмета цивільного права як його самостійного елемента. Однаковими є передумови, які породжують майнові та особисті немайнові відносини. Таким є приватний інтерес людини. Відомо, що інтерес можна класифікувати за низкою критеріїв. Так, поряд з майновим існує духовний інтерес. Останній є основою виникнення особистих немайнових відносин. Оскільки він є приватним, остільки особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом.

Спільним моментом є і спосіб захисту, а саме — відновлення порушених прав. Проте способи порушення та способи, що забезпечують відновлення порушених прав, істотно відрізняються. У майнових відносинах це відбувається, як правило, шляхом відшкодування збитків, завданих боржником кредитору. В особистих немайнових відносинах порушення має «публічний характер», тобто здійснюється шляхом поширення відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію людей. Під поширенням відомостей розуміють їх опублікування шляхом друкування, повідомлення по радіо, телебаченню і т. ін., тобто коли вони стають доступними для публіки.

Відновлення порушених прав відбувається шляхом не відшкодування шкоди, а спростування відомостей, що порочать, у тому ж друкованому виданні, аналогічні радіо —чи телепередачі або іншим адекватним способом, тобто через засоби, які є доступними для публіки.

Незважаючи на те що ці відносини називаються немайновими, деякі з них можуть бути пов'язані з майновими. Тому вони поділяються на особисті немайнові відносини, які безпосередньо не пов'язані з майновими, та на особисті немайнові відносини, які пов'язані з майновими. Особистими немайновими відносинами, які безпосередньо не пов'язані з майновими, є честь, гідність, ділова репутація. Проте, порушення зазначених відносин (що мають абсолютний характер) може спричинити матеріальні наслідки для порушника, тобто призвести до виникнення майнових відносин у вигляді санкції за заподіяння моральної шкоди.26

У літературі виникла дискусія про правомірність включення до предмета цивільного права особистих, не пов'язаних з майновими відносин. Відмітимо ті, що найкраще характеризують проблему їх галузевої належності. З цього приводу О.О. Красавчиков відзначає три точки зору: негативну, радикальну і позитивну концепції. Всі ці концепції мають свої позитивні риси і свої вади. Так, О.С. Іоффе вважав, що цивільне право повинно регулювати тільки ті особисті відносини, які пов’язані з майновими. Що стосується особистих немайнових відносин, які не пов’язані з майновими, то цивільне право здійснює лише їх охорону від можливих правопорушень. Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визначенні предмета цивільно-правового регулювання.27

Критики цієї позиції зазначають, що охорона — це один із необхідних елементів правового регулювання, тобто вона невіддільна від останнього.28

Сам факт, що право бере під свою охорону захист того чи іншого виду суспільних відносин, у тому числі й немайнових, свідчить про їх правове регулювання. А включення їх до предмета цивільного права обумовлено необхідністю правового регулювання приватного духовного інтересу.29

Інші вчені брали за основу те, що цивільне право регулює й особисті немайнові відносини.30 Причому В. Грибанов підкреслював: особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв’язку з тим, що їм притаманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюванню.31

За словами відомого російського цивіліста В.А. Тархова, прирахування особистих немайнових відносин, пов’язаних з майновими, до сфери цивільно-правового регулювання майже ніколи сумнівів не викликало. Інакше виглядає справа з особистими немайновими відносинами другої групи, тобто не пов’язаними з майновими. Тут і об’єкти інші — не віддільні від особистості (наприклад, честь і гідність), і немає прямих зв’язків з майновими відносинами, які могли б обумовити приналежність даних відносин до цивільного права.

Внаслідок цього включення їх у сферу цивільно-правового регулювання оскаржувалося як до, так і після прийняття Основ (у кодексах, що раніше діяли, союзних республік регулювання подібних відносин не передбачалося).

На його думку, відносини з приводу немайнових благ, невіддільних від особистості, утворюють самостійний предмет правового регулювання, проте ні за питомою вагою відносин, пов’язаних з особистими немайновими благами, ні за питомою вагою норм регулювання цих відносин не можуть розраховувати на виділення в самостійну галузь».32

В.А. Тархов вважав, що вони (немайнові блага) мають предметну єдність, що характеризуються невіддільністю від особистості, неприпустимістю грошової оцінки, незастосовністю до них цивільно-правового регулювання угод і т.п. За деякими виключеннями, ці відносини нічого спільного не мають із відносинами, що регулюються спеціальними галузями права. Їхнє правове регулювання вірніше повинне бути віднесене до державного права, що не виключає, зрозуміло, іншого галузевого регулювання випадків, безпосередньо пов’язаних із предметами спеціальних галузей.33

Таким чином, включення до предмету цивільного права особистих немайнових благ пояснюється не їх цивільно-правовим характером, що мало б робити їх однорідними з іншими цивільно-правовими відносинами, а тим, що дівати їх просто нікуди, оскільки для виділення у самостійну галузь їх мало.

Розуміючи неможливість прив’язки до предмета цивільного права особистих немайнових прав за двома критеріями (предмета і методу правового регулювання), оскільки галузь права не може наділити фізичну особу честю, ім’ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу — діловою репутацією тощо (тобто регулювати), українські цивілісти, правда, з посиланням на російських, вбачають вихід у тому, що нібито «цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд. А звідси — регулятивна функція цивільного права щодо особистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання».34

Отже, публікації останнього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до предмета правого регулювання цивільним правом особистих немайнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, поширеною є точка зору, що особисті немайнові права на нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх правового захисту.35

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вважати такі. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи — рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК (частини 1, 2 ст. 26), незалежно від того, чи особисті немайнові права призначені забезпечити її природне існування, чи ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, право на інформацію про стан свого здоров’я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18 років, право на зміну імені — з досягненням 16 років, а за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника — з досягненням 14 років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК). По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, як правило, з народженням фізичної особи й існує довічно, але може виникати також за законом і теж існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, як правило, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов’язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Однак це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу — підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір комерційної концесії, предметом якого є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Ці права позбавлені матеріального характеру.36

Найважливішими із особистих немайнових, пов'язаних з майновими відносинами, є такі, які виникають з приводу здобутих і реалізованих результатів творчої праці (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки і т. ін.). Результати творчої праці, як правило, належать її автору і породжують право авторства. На основі останнього виникають майнові відносини (право на винагороду, одержання гонорару тощо). Зрозуміло, що здобуті результати можуть бути і не затребувані суспільством, і тоді у автора залишаються тільки немайнові права.37

Що стосується майнових відносин, то хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення мають все ж таки майнові відносини як суспільні, що виникають у зв’язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами (ч. 2 ст. 1 ЦК).

Таким чином, дискусія, яка тривалий час існувала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом, нині себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК ввела їх конститутивну ознаку. Майнові відносини, що регулюються цивільним правом — це конкретні, властиві товарному виробництву, об’єктивні за змістом і вольові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.38

За змістом майнові відносини поділяються на три групи: а) відносини власності; б) відносини в сфері товарообігу (економічного обігу); в) майново-організаційні відносини. Перші дві групи регулюються цивільним правом, а третя — нормами інших галузей права. Д. Боброва обмежується розглядом двох основних інститутів, а саме: права власності та зобов'язального права. Але ж до предмета цивільного права входять й інші майнові відносини, викликані до життя творчою діяльністю або іншими обставинами (спадкоємство за законом або за заповітом). Разом з цим майново-організаційні відносини, як й інші галузі, є характерними і для цивільного права.39

У науці цивільного права вже давно ведеться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом цивільного права. Першим, хто дійшов цього висновку, був О.О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові відносини — це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учасників, виражають діяльність, яка здійснюється громадянами та організаціями у межах закону з упорядкування своїх взаємозв’язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної ініціативи.40

Зазначена теорія і нині має як прихильників,41 так і опонентів. Утім єдине, чого не можна не помітити, це те, що цивільне право справді регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна беззастережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відносин, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов’язуються упродовж певного строку укласти договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, що виникають внаслідок перетворення товариства з обмеженою відповідальністю, зокрема, у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов’язаних з обранням органів юридичної особи тощо. Перелік цих відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у межах цивільно-правового регулювання, оскільки головна їх функція — обслуговування інших цивільних правовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони — певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немайнових та майнових) відносин.42 Організаційний момент має місце практично у всіх відносинах між учасниками правовідносин.