Правові позиції Конституційного Суду України з питань реалізації та захисту прав людини

      По-друге,  держава обмежує реалізацію права  на підприємницьку діяльність шляхом запровадження відносно всіх суб'єктів підприємництва однакових економічних заходів, наприклад встановлення мінімальної ціни товару, що є об'єктом підприємницької діяльності.

      Право на  працю. Суд висловив таку правову  позицію з приводу змісту цього  конституційного права: «Зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України)». «Це право забезпечується обов'язком держави створювати громадянам умови для повного його здійснення, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб» .

     Право па  охорону здоров'я. Раніше вже  визначалась принципова позиція  Суду щодо неможливості зменшення  в будь-якій спосіб рівня гарантованості цього конституційного права. Судом були висловлені правові позиції, в яких надається офіційна інтерпретація ключовим категоріям, які використовуються в конструкції цього права: «Термін "безоплатність" (у тексті статті 49 Конституції України – "безоплатно"), офіційне тлумачення якого просять дати народні депутати України, не має самостійного значення». «Його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв'язком слів, у якому він застосовується. У словосполученні "медична допомога надається безоплатно" останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги. Термін "медична допомога" широко вживається у національному законодавстві України, є певні його визначення Всесвітньої організації охорони здоров'я, науковців, медичних університетів й академій, про суперечливість висновків яких йшлося у попередньому пункті. Цілісна правова дефініція цього поняття у законах України відсутня, атому потребує нормативного врегулювання, що виходить за межі повноважень Конституційного Суду України .

(Рішення від 29 травня 2002 р. № 10-рп/98; справа про безоплатну медичну допомогу) [29, с. 2].

      Право на  освіту. Як і в попередньому  випадку, Суд зосередив свою увагу на таких важливих гарантіях цього конституційного права, як безоплатність здобуття освіти та доступність освіти. «Поняття "доступність освіти" у частині третій статті 53 Конституції України означає створення державою можливостей для реалізації права людини на освіту. При цьому необхідно зазначити, що доступність дошкільної і загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов'язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання... Доступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно розуміти так, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості реалізувати це право [30, с. 117].

      Іншим аспектом  конституційного права на освіту, на якому зосередив свою увагу  Суд, було питання про обов'язковість  в Україні отримання громадянами  повної загальної середньої освіти: «.. обов'язковість такої освіти  стосується не лише учнів, а й батьків, які повинні створити умови для виховання, розвитку дитини та здобуття нею повної загальної середньої освіти, а також держави, яка зобов'язана забезпечити можливість кожного мати повну загальну середню освіту» (Рішення від 21 листопада 2002 р. № 18-рп; справа про безоплатне користування шкільними підручниками) [31, с. 2].

     Право на  соціальний захист. Серед усіх соціально-економічних прав, це конституційне право є об'єктом постійного захисту з боку Конституційного Суду України. Фактично кожного разу, коли законом про Державний бюджет на відповідний рік скасовуються чи обмежуються певні соціальні виплати та пільги, Суд визнає такі дії законодавця не конституційними. Судом були вироблені такі доктринальні позиції з приводу реалізації та гарантування права на соціальний захист .

     «Право громадян  на соціальний захист не залежить від досягнення ними певного віку, і поняттям "вік" ця стаття взагалі не оперує. Таке право гарантується всім громадянам, які його потребують, незалежно від того, до якої вікової категорії вони належать. Не пов'язується з досягненням певного віку за змістом статті 46 Конституції України і складова частина цього права – право громадян на пенсійне забезпечення. Це цілком відповідає призначенню соціальної держави, якою проголошена Україна (стаття 1 Конституції України) та вітчизняній законодавчій практиці» (Висновок від 2 червня 1999 р. № 2-в/99; справа про внесення змін до статті 46 Конституції України) [32, с. 3].

    Установивши в  законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об'єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             

 

                                                  ВИСНОВКИ

 

        Становлення  інституту конституційної юрисдикції  в Україні почалося після прийняття Декларації про державний суверенітет України, причому вибір було зроблено на користь європейської «моделі». За радянських часів, ідея судового конституційного контролю визнавалася «буржуазною» з відповідними наслідками. Водночас у союзних республіках передбачалася можливість так званого контролю за додержанням конституцій. На практиці зміст такого контролю, який уповноважувалася здійснювати, наприклад, Президія Верховної Ради Української РСР, зводився до спорадичних обговорень питань виконання конституційних вимог, що нерідко мали суто ритуальний характер. До того ж зазначені обговорення не передбачали перевірки конституційності правових актів за встановленою процедурою і не тягнули безпосередніх наслідків щодо чинності будь-яких актів.

      Утворення Конституційного Суду України було передбачене Законом Української РСР «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 24 жовтня 1990 р. Законом України «Про зміну частий пертої статті 112 Конституції (Основного Закону) України» від 3 червня 1992 р. зберегли визначений раніше порядок формування Конституційного Суду України, але зменшили кількісний склад цього органу. Згодом загальні положення щодо Конституційного Суду України включили до Конституційного Договору, однак до прийняття нової Конституції України його так і не було утворено. Чинна Конституція України суттєво змінила порядок формування і повноваження відповідного органу.

      Сьогодні визнана характеристика Конституційного Суду України як спеціалізованого судового органу, певною мірою поєднаного із судами загальної юрисдикції. Висновок про таке поєднання можна зробити з того, що згідно з частиною третьою ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. На користь наведеного висновку свідчить і зміст ст. 149, за якою на суддів Конституційного Суду України поширюються ті самі гарантії незалежності і недоторканності, а також підстави щодо звільнення з посади і вимоги щодо несумісності, що передбачені для суддів судів загальної юрисдикції.

     Важливим у визначенні Конституційного Суду України як судового органу є також те, що основні принципи його діяльності збігаються або можуть бути порівняні з відповідними ознаками діяльності судів загальної юрисдикції. Разом з тим існують принципові відмінності за характером діяльності Конституційною Суду України, з одного боку, і судів загальної юрисдикції, – з іншого. Необхідно врахувати відому формулу: «загальний суд – це суд факту, конституційний суд – суд права», яка є визначальною при встановленні сутнісних характеристик загальної і конституційної юрисдикцій.

      Виходячи  з аналізу повноважень Конституційного  Суду України, його можна доктринально  визначити як судовий орган  конституційного контролю, або як  орган судового конституційного контролю. Прикметно, що в Рішенні у справі щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій (1997 р.) Конституційний Суд України самовизначився як «орган конституційного контролю». Здійснюваний ним контроль за характером і змістом с конституційним, а за загальними формами – судовим. При цьому такі форми лише певною мірою подібні до форм, притаманних судам загальної юрисдикції. Діяльність Конституційного Суду України засвідчує одну з двох функціональних призначені, судової влади в Україні – здійснення судового конституційного контролю. Іншим призначенням судової влади і відповідних органів – судів загальної юрисдикції – виступає здійснення правосуддя.

      За будь-яких  умов питання організації і  діяльності Конституційного Суду  України заслуговують на оцінки  з боку не тільки політиків  і так званих пересічних громадян, а й юристів. На мою думку, відповідні фахові оцінки виглядають або описовими констатаціями у зв'язку з фактом створення єдиного органу конституційної юрисдикції, або формальними компліментами знову ж таки у зв'язку із згадуваним фактом. Оцінки організації і діяльності Конституційного Суду України, які даються у виступах політиків, значною мірою зумовлені кон'юнктурою «політичного моменту». Проте, ідо важливо, саме ці оцінки ті сю чи іншою мірою формують уявлення в соціумі щодо сутності і ролі конституційного контролю.

      Очевидно, що організація і діяльність  Конституційного Суду України  не є бездоганною. Про це  свідчать пропозиції щодо зміни порядку його формування, змісту компетенції і форм діяльності. Іноді пропонують взагалі змінити «модель» конституційної юрисдикції або падати функцію конституційного контролю не судовому органу. Можна припустити, що у багатьох випадках відповідні пропозиції зумовлені кон'юнктурою, але необхідно визнати об'єктивну потребу у дискусії з питань організації спеціалізованого конституційного контролю в Україні. Необхідність такої дискусії («спровокована» і деякими рішеннями Конституційного Суду України, які практично для усіх постають щонайменше як проблемні. Актуальними виглядають питання критеріїв визначення кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України, адекватності їх попереднього професійного досвіду характеру діяльності на «нових» посадах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України,  прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості  Верховної Ради. - 1996. - № 30. - ст. 141. ( Із змінами, внесеними згідно з Законом України від 08.12.2004р. // ВВР. - № 2 – ст.44.) // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

2. Про Конституційний  Суд України: Закон України  від 16 жовтня 1996р. / Верховна Рада  України // Відомості Верховної  Ради України. - 1996. - №49. – 272 с.                                                      

3. Україна. Закон “Про  Конституційний Суд України“ : Прийнятий  16 жовт. 1996 р. // Уряд. кур’єр. - 1996. - 22 жовт. - с. 7-10; Право України. - 1996. - № 12. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

4. Закон України ”Про  судоустрій і статус суддів”  від 07.07.2010 . /Голос України. - 2010. - 3 серпня. - №142// http://www.zakon2.rada.gov.ua.

5. Годованець В.Ф., Конституційне  Право України: Навч. посіб. - К.:МАУП, 2005р., 356 с.

6. Козюбра М. Попередній  конституційний контроль і захист  прав людини // Вісник Конституційного  Суду України. - 2001 р. - № 2. - С. 54-60.

7. Основи конституційного  права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. - К., 1998, 206 с.

8. Калініченко О. Ґенеза  системи конституційного контролю  за реалізацією прав, свобод людини  і громадянина // Право України. - 2003. - №5. - С. 36-40.

9. Савенко М. Забезпечення  прав і свобод людини і громадянина  та їх захист органами конституційної  юрисдикції // Право України. - 1999. - №  2. – 352 с.

10. Закон України ”Про  статус суддів” від 15.12.1992. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

11. Кириченко Ю. Конституційний  Суд України як обов’язковий  учасник процесу внесення змін  до Конституції України // Вісник  Конституційного Суду України. - 2006. - № 1. - С. 76-80.

12. Савенко М. Роль міжнародно-правових  актів у діяльності Конституційного  Суду України із захисту прав  і свобод людини // Вісник Конституційного  Суду України. - 2001 р. - № 2. - С. 72-79.

13. Рішення від 2 листопада  2004 р. № 15-рп; Справа № 1-33/2004. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

14.Рішення від 10 жовтня 2001 р. № 13-рп/2001; Справа № 1-23/2001. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

15. Закон України «Про  державні гарантії відновлення  заощаджень громадян України»  у відповідність з рішенням  Конституційного Суду України  від 10.10.2001 № 13-рп/2001. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

16. «Про Рахункову палату  Верховної Ради України» (справа  про Рахункову палату): Конституційний  Суд; Рішення від 23.12.1997 № 7-зп. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

17. Рішення № 5-рп/2000 від  18.04.2000, Закону України "Про  Уповноваженого Верховної Ради  України з прав людини" (справа  про віковий ценз). // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

18. Рішення  у справі  про постійне користування земельними  ділянками; Справа N 1-17/2005 від 22 вересня  2005 року. // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

19. Рішенні від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010, Закону України  "Про Уповноваженого Верховної  Ради України з прав людини" "Про міліцію". // http://www.zakon2.rada.gov.ua.