Правові позиції Конституційного Суду України з питань реалізації та захисту прав людини

      Із цього  загального правила існують певні  винятки. Насамперед йдеться про  встановлення додаткових гарантій  діяльності Президента та народних  депутатів України, а також  особливий порядок застосування  примусових заходів процесуального  характеру до професійних судів.  Так, у Рішенні № 7-зп від 23 грудня 1997 р. (справа про Рахункову палату), Суд чітко підкреслив таке. «Недоторканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України). Тому, якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи) визначаються виключно законами України (пункт перший статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня (для депутатів, суддів та інших посадових осіб), оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, мають за логікою визначатися виключно Конституцією» [16, с. 2].

     Іншим винятком  із загального правила є встановлення  додаткових кваліфікаційних вимог  для реалізації окремих прав, насамперед, перебування на державній  службі. Ця позиція була означена  Судом у Рішенні від 18 квітня 2000 р. № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз): «Кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльності зазначених посадових осіб, а тому не можуть розглядатися як обмеження громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби». «Встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади. Визначені законом кваліфікаційні вимоги повинні відповідати положенням частини другої статті 24 Конституції України» [17, с. 3].

     Важливе місце  серед гарантій конституційного  статусу людини посідає припис, сформульований у ч. З ст. 22 Основного Закону: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Судом була здійснена офіційна інтерпретація використаних у цій нормі категорій «зміст» та «обсяг» прав людини: «У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку». «Обсяг прав людини — це їх сутність на властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена» (Рішення № 5-рп від 22 вересня 2005 р. у справі про постійне користування земельними ділянками) [18, с. 2].

        Правова  позиція Конституційного Суду, висловлена  в Рішенні від 29 червня 2010 р. № 17 рп/2010, що обмеження основних прав людини та громадянин  і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями [19, с. 4].

2.2 Правові позиції Конституційного  Суду України з питань реалізації  та захисту  громадянських прав людини і громадянина

       Громадянські (особисті) права людини і громадянина.  Ця група прав характеризується  невід'ємністю та в переважній  своїй більшості природним характером. Це означає, що їх гарантування є безумовним обов'язком кожної держави. Серед цих прав можемо виділити такі.

    Право на життя.  Розглядаючи питання щодо конституційності  існування такого виду покарання,  як смертна кара, Суд зауважив  таке. «Ключовим у визнанні права  людини на життя за Конституцією  України є положення, згідно  з яким це право є невід'ємним  (частина перша статті 27), невідчужуваним  та непорушним (стаття 21). Право на  життя належить людині від  народження і захищається державою... Позбавлення людини життя державою  внаслідок застосування смертної  кари як виду покарання, навіть  у межах положень, визначених  законом, скасуванням невід'ємного  права людини на життя, що  не відповідає Конституції України» (Рішення № 11-рп/99 від 29 грудня; справа про смертну кару). Тим самим національне законодавство набуло гуманістичної спрямованості [20, с. 2].

        Право  на таємницю особистого життя. Принципові позиції з приводу розуміння сутності цього конституційного права були сформульовані Судом: «Забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини» .

    У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо» (Рішення № 5-рп від 30 жовтня 1997 р.) [21, с. 3].

         Право на свободу пересування  та вільний вибір місця проживання. Своїм Рішення № 5-рп від 30 жовтня 1997 р. Суд визнав інститут прописки таким, що не відповіла» змісту конституційного права на свободу пересування, зауваживши при цьому таке. «Вільне пересування і вибір місця проживання  суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини,  невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України), Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України)» .

       Право  на недоторканність житла. Основним  Законом кожному гарантується  недоторканність житла; не допускаються  проникнення до житла чи до  іншого володіння особи, проведення  в них огляду чи обшуку інакше  як за вмотивованим рішенням суду (частини перша, друга статті 30 Конституції України). У Рішенні від 31 травня 2011 р. № 4-рп/2011 Суд підкреслив, що гарантування кожному прав на по вагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов'язань. Однак конституційна гарантія недоторканості 11 житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають, правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в Конституції України і міжнародно-правових актах, визнається легітимним втручанням держави в права людини з метою забезпечення загального блага [22, с. 4].

        Право  на свободу думки і слова.  Це право, а точніше його  гарантування, є одним із головних  індикаторів демократичності суспільства.  Разом з тим воно також, як і раніше вказана свобода на вільне пересування та інші права, не є абсолютним і згідно з ч. З ст. 34 Конституції України підлягає обмеженню в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя .

     Натомість  обсяг означених обмежень підлягає варіюванню залежно від того, наскільки публічною є особа, відносно якої здійснюється збирання інформації та висловлюються відповідні судження. З цього приводу Конституційний  Суд зазначив: «Межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян». «Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства» (Рішення від 10 квітня 2003 р. № 8-ргі/2003; справа про поширення відомостей) [23, с. 1].

2.3 Правові позиції  Конституційного Суду України  з питань реалізації та захисту  політичних та соціально-економічних прав людини і громадянина

       Політичні  права і свободи громадян. Незважаючи  на ту обставину, що політичні  права і свободи, як і громадянські  права, належать до першого  покоління, їх характер є більш  позитивним (порівняно із виключною  «природністю» особистих), оскільки  більше пов'язані із розсудом законодавця конкретної країни як щодо їх ліцензування (вік, з якого набувають прав, встановлення інших вимог), так і особливостей механізму їх реалізації (наприклад, порядок реалізації виборчих прав залежить від типу виборчої системи, встановленої законом).

       Право  на свободу об'єднання. Суд  визнав неконституційним створення  єдиного об'єднання молодіжних  громадських організацій в особі  Українського національного комітету  громадських організацій (створення  якого передбачалось Законом  України «Про молодіжні та  дитячі громадські організації»), використавши при цьому таку  аргументацію: «Свобода об'єднання  означає, зокрема, правову і фактичну можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утворювати об'єднання громадян або вступати до них». «Згідно з частиною четвертою статті 36 Конституції України ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Конституція України встановила межі втручання держави в реалізацію права громадян на свободу об'єднання. Пункт 11 частини першої статті 92 Конституції України передбачає, що виключно законами визначаються «засади утворення і діяльності... об'єднань громадян». Інші (що не є найбільш загальними) питання реалізації права на свободу об'єднання в громадянському суспільстві не підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів. Окремим об'єктом уваги органу конституційної юрисдикції були право на об'єднання у профспілки . З приводу цієї гарантованої Конституцією можливості Суд висловив таке: «Із змісту частини третьої статті 36 Конституції України випливає, що всі професійні спілки, які утворені і діють згідно з їх статутами на підприємствах, в установах, організаціях, мають гарантовані Конституцією України рівні права для захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, у тому числі й для надання згоди на розірвання трудового договору з працівником – членом професійної спілки відповідно до Кодексу законів про працю України» (Рішення № 14-рп/98 від 29 жовтня 1998 р.; справа про профспілку, що діє на підприємстві) [24, с. 2].

      Право брати  участь в управлінні державними  справами. Це право є родовим  відносно інших конституційно  гарантованих громадянам можливостей  брати участь у життєдіяльності  через використання форм безпосередньої  демократії та в інший спосіб, насамперед зайняття державною  службою. У цьому контексті  Судом були надані відповідні  роз'яснення. Серед головних правових  позицій можемо виділити такі.

        Судом  була сформульована важлива гарантія  означеного права, чітко не зафіксована в тексті Основного Закону: «Конституційний Суд України вважає, що строки проведення виборів є важливим інститутом гарантії реалізації виборчих прав громадян». «Відміна виборів до органів місцевого самоврядування чи перенесення строків їх проведення з підстав, не передбачених законом, є порушенням цих прав громадян» (Рішення від 10 червня 2009 р. № 14-рп) [25, с. 1].

       У межах означеного у ст. 38 Конституції права брати участь в управлінні державними справами окремо можемо виділити повноваження громадян у виборчому процесі. Передусім йдеться про право обирати (активне виборче право) та право бути обраним (пасивне виборче право).

      Активним  виборчим правом наділяються  всі дієздатні громадяни України,  що досягли 18-річного віку. При  цьому, як вже зазначалось раніше, Суд не поділяє думку, що  встановлення інституту грошової  застави як елемента процедури  реєстрації кандидатів на виборні  посади є започаткуванням майнового цензу (Рішення № 2-рп/2002 від 30 січня 2002 р.; справа про грошову заставу) [26, с. 2].

      Судом була  визнана неконституційною норма  Закону України «Про вибори  депутатів місцевих рад та  сільських, селищ них, міських  голів», за якою громадяни, які само висуваються, можуть, бути зареєстровані кандидатами лише за умови, якщо вони проживають або працюють на території виборчого округу. У правовій позиції Суд виходив із того, що така вимога «обмежує пасивне виборче право таких громадян порівняно з громадянами, висунутими кандидатами в іншому порядку, для яких цієї умови (проживання чи робота в межах терп торії виборчого округу) не передбачено» (Рішення від 23 жовтня 2003 р. № 17-рп/2003; справа про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів) [27, с.3].

        Право  на проведення мирних зібрань.  Зважаючи на факт відсутнього  до сьогодні новітнього законодавства  в сфері реалізації цього конституційного  права, позиції, висловлені Судом  при розгляді справи щодо завчасного  сповіщення про мирні зібрання, орієнтують законодавця на врегулювання  правовідносин у повному обсязі. Зокрема, Суд зазначив: «Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводиш збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є... однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, па вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і по ширення інформації усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо...

       Серед  основних соціально-економічних прав, щодо яких Судом були сформульовані правові позиції, можна виділити такі.

      Право на  підприємницьку діяльність. Це право дає можливість людині на власний розсуд обирати вид діяльності для отримання прибутку. Слід вказати на вироблені Судом такі правові позиції.

      По-перше,  Суд визнає цілком конституційним  кроком встановлення на рівні закону окремих видів діяльності як державну монополію. Так, у справі про виплату і доставку пенсій та грошової допомоги Суд зауважив, що «Верховна Рада України, приймаючи закони з питань соціального захисту громадян, регулювання підприємницької діяльності, захисту від недобросовісної конкуренції тощо, послідовно з 1995 року законодавчо закріплює функцію доставки пенсій, грошової допомоги за державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку». «Оплата доставки і виплати пенсій та грошової допомоги за рахунок держави є додатковою соціальною гарантією для пенсіонерів і малозабезпечених громадян незалежно від місця їх проживання» (Рішення від 20 червня 2001 р. № 10-рп) [28, с. 1].