Джерела цивільного права

Суть нормативного (загального) тлумачення полягає в тому, що воно є загальнообов’язковим для усіх суб’єктів суспільних відносин і використовується багато разів.

Разом з тим юридична природа таких правил неоднакова. В одних випадках вони виступають в якості результату правотворчої діяльності компетентних органів і являються конкретизуючими нормами, в інших – тільки виражають юридичну практику і можуть бути охарактеризовані у вигляді специфічних правових проявів – правових положень, норм правозастосування.

Нормативне тлумачення, як правило, застосовується у випадках, коли тлумачувальні акти недостатньо досконалі по своїй формі, мають незрозумілі місця, неточності, а також, коли необхідно уточнити чи удосконалити практику застосування даних актів. Нормативне тлумачення повинне забезпечувати ефективність нормативної регламентації суспільних відносин, єдність у розумінні і застосуванні юридичних норм.

Серед офіційного нормативного тлумачення необхідно виділити аутентичне, легальне і відомче.

Аутентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив цю норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найбільш точно розкрити її зміст. Зрозумілим є те, що будь-якого спеціального дозволу для тлумачення власних актів не потрібно. Він робить це в силу своєї компетенції. Суб’єктом такого тлумачення може бути, наприклад, Верховна Рада України.

У випадку легального тлумачення правових норм, то воно дається спеціально на те уповноваженим органом. На Конституційний Суд України відповідно до Конституції покладено обов’язок вирішення питання про відповідність законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Відомче тлумачення - здійснюється керівництвом центрального органу того чи іншого міністерства, комітету, відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих установ і підприємств із приводу трактування та застосування окремих положень нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відповідного міністерства, комітету, відомства.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення – роз’яснення нормативного акту, обов’язкове тільки для даного конкретного випадку.

Найбільш поширене таке офіційне тлумачення в рішеннях Верховного Суду України щодо конкретних справ. Казуальне тлумачення є обов’язковим для осіб, стосовно яких воно приймається. Казуальне тлумачення може бути судовим і адміністративним.

Спільність в офіційному і неофіційному тлумаченні проявляється у наступному: - ці види тлумачення являють собою розумовий процес, який направлений на з’ясування змісту правових приписів; - це сам результат розумового процесу інтерпретаційної діяльності, у ході якого розкривається зміст тлумачу вальних  правових норм, відбувається роз’яснення державної волі, вираженої у нормативних актах; в них є спільні гносеологічні і методологічні основи, способи, прийоми і підходи до тлумачення;  є спільні причини функціонування офіційного і неофіційного тлумачення – необхідність забезпечення в правильному розумінні і застосуванні правових норм це важливо для забезпечення єдності законності по всій території держави, функціонування суспільства в режимі згоди; базується на правилах формальної і діалектичної ланки, «підпорядковується» загальним моделям розумового процесу.

Розбіжності офіційного і неофіційного тлумачення правових норм проявляються: а) суб’єктах тлумачення; б) обов’язковості результатів тлумачення; в) нормативною регламентацією самої процедури інтерпретаціної діяльності.

2.2. Роль судової практики у  застосуванні цивільного законодавства

Серед чинників, які визначають систему джерел цивільного права, визначальну роль відіграє судова практика, яка хоч і не визнається джерелом цивільного права, формує орієнтовний перелік підходів (способів) вирішення певного судового спору з якісно однорідної категорії справ [30].

Важливе практичне значення мають опубліковані рішення з конкретних справ, а також огляди практики розгляду окремих категорій спорів та інші рекомендації вищих судових інстанцій. За допомогою таких оглядів проводиться орієнтування судів та учасників спорів, формування позиції з певної категорії спорів, що визначає порядок, умови та наслідки застосування відповідних цивільно-правових норм. Однак такі акти не визнаються джерелами цивільного права, оскільки не містять загальнообов'язкових норм.

Не є джерелом права цивілістична доктрина, тобто висновки, обгрунтовані вченими в результаті доктринального (наукового) тлумачення закону та інших джерел. Положення доктрини можуть бути враховані судом як думка спеціаліста або стати основою пропозицій про зміну (удосконалення) законодавства, однак самі по собі не набувають безпосереднього юридичного значення.

Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти або акти локального характеру, які не містять загальнообов'язкових приписів (правових норм), наприклад, конкретні статути різних юридичних осіб, договори тощо. Ці акти обов'язкові лише для тих, хто їх прийняв.

Не можуть визнаватися джерелом права правила моралі, хоч багато з них знаходяться в основі ряду правових норм. Вони можуть мати певне значення лише при встановленні смислу окремих цивільно-правових правил шляхом їх логічного тлумачення.

Принципово іншу роль виконує судова практика в країнах поза-континентального права. В цьому випадку зазвичай йдеться про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих або узагальнених, які і становлять тут поняття судової практики.

На відміну від країн цивільного права, судовий прецедент визнається джерелом права в країнах англо-американського права. В поза-континентальній правовій системі судові прецеденти виконують роль основного джерела права, що зумовлено особливостями еволюції і здійснення судочинства в цих правових системах.

На відміну від країн континентальної Європи, в яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творилася судами, юристами-практиками. Судді країн англо-американського права у своїх рішеннях не лише тлумачать і застосовують, а й створюють нові норми права. Тому центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке має силу прецеденту і яке отримало назву «право судової практики» (case law). В сфері судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винесли дані рішення [28].

Обов'язковими прецедентами стають лише рішення вищих судових інстанцій: у Великій Британії - Палата лордів, Апеляційний суд, Високий суд; в США - Верховний суд США і верховних судів штатів. В літературі звертається увага на те, що «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не зв'язані власними прецедентами.

ВИСНОВКИ

Отже, до загального переліку джерел права традиційно включають: правовий звичай; нормативний акт; судовий прецедент; договір нормативного змісту; принципи права; правові ідеї та доктрини. Однак, аналізуючи фахову літературу, можна констатувати, що для вітчизняного цивільного права перелік його джерел не настільки широкий, а стосовно тих правових явищ, які все ж вважаються його джерелами, наявні спірні моменти у їх науковому розумінні та практичному застосуванні.

У теоретичному аспекті, в першу чергу, заслуговує на увагу питання про сутність поняття «джерело права» та, власне, обгрунтованість використання зазначеного терміна для його позначення. Понятійна проблема пов'язана з тією обставиною, що уявлення про джерело права мало та має подвійне спрямування: у так званому формальному та матеріальному значенні.

Констатацію названої понятійної відмінності у юридичній літературі пропонувалося закріпити усуненням термінологічної омонімії, використовуючи не один, а два терміни для позначення різних понять — «джерело права» та «форма (зовнішня форма) права». Однак традиційність використання термінології перемагає, і поняття «джерело права» продовжує використовуватися і для позначення зовнішніх форм вираження та закріплення права, хоча при цьому й слід зазначити про деяку умовність та формальність застосування такого терміна.

Загалом же під джерелом права слід розуміти юридичний акт або іншу зовнішню форму пізнаного права, яка є обов'язковою для певних суб'єктів визначеної правореалізаційної діяльності.

Не можна ігнорувати й факт існування неминучого суб'єктивізму правопізнання, коли сформоване уявлення про право більш або менш обумовлене світосприйняттям (свідомістю) певного соціального суб'єкта.

Абсолютно усунути цей суб'єктивізм неможливо, хоча слід враховувати і те, що вже існуюча форма пізнаного права - не догма і буде знову і знову піддаватися перевірці.

Найтиповішою формою закріплення результатів пізнання права є нормативний юридичний акт у всіх його проявах: закон, нормативний указ, постанова й інші нормативні акти органів влади, що на галузевому рівні охоплюються поняттям цивільного законодавства.

Включення нормативного юридичного акта до джерел цивільного права загалом не викликає сумнівів, що, однак, не вирішує всього комплексу проблемних моментів. Наприклад, утвердження ідеї поділу права на приватне та публічне потребує і такого кроку як відмова від визнання юридичної сили публічно-правових актів у приватно-правовому регулюванні, що стосується, у першу чергу, Конституції України.

Наскільки безспірно вважається джерелом цивільного права нормативний акт, настільки ж однозначно з цього кола виключається індивідуальний юридичний акт, у якому закріплено результат юридичне релевантних дій посадових осіб чи органів влади (наприклад: наказ, рішення) або приватних осіб (наприклад, договір). Такий підхід обґрунтовується відсутністю в індивідуальному акті норми права, а, виходячи з цього, і відсутністю його загальнообов'язковості, яка вважається невід'ємною ознакою будь-якого джерела права.

До індивідуальних актів входять і судові рішення, певне коло яких об'єднується поняттям судового прецеденту, що розглядається як самостійне джерело права.

На заваді визнання правових принципів та доктрини джерелами цивільного права постає і вітчизняна традиція правового позитивізму, коли правом визнається лише чітко та однозначно сформульований припис нормативного акта. І, дійсно, проблематично вимагати обов'язковості дотримання положення, яке чітко не прописане. Однак досвід інших країн і аналіз сутності даних правових явищ дозволяють їх сприймати як одні з найкваліфікованіших форм пізнання права, слугуючими на підставі цього підґрунтям подальїіпї законодавчої діяльності, судочинства тощо. Саме це і усуває перешкоди у визнанні їх джерелами цивільного права.

Доволі суперечливе ставлення у вітчизняній юриспруденції до такого джерела цивільного права як правовий звичай. Так, С. Зивс вважає, що останній швидше за інерцією продовжує розглядатися як джерело права, тоді коли реальних прикладів його застосування вже не існує[8]. Вважаю таке твердження передчасним. Названий звичай як джерело ще існує, чому є підтвердження.

Взагалі, з точки зору вчення про джерела цивільного права, визнання Україною різноманітних міжнародних актів, участь у конвенціях виглядає сприятливим підґрунтям наукових досліджень, оскільки, окрім судового прецеденту та правового звичаю, до традиційного кола джерел права включається і нормативний договір, яким, власне, і є переважна більшість цих міжнародно-правових документів. Залишилось тільки визначитись: є ці конвенції лише актами міжнародного права чи допустимо розглядати їх і як джерела права цивільного, тобто внутрішньодержавного.

Наукова полеміка з вирішення цієї проблеми мала свого часу значну актуальність і частково зберігає і по нині велике коло невирішених питань, але очевидно, що положення ст. 9 Конституції України певним чином підсумувало спір прихильників дуалізму або монізму національної та міжнародної системи законодавства. Згідно із зазначеною нормою Основного Закону міжнародні акти, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада, є частиною національного законодавства України.

Обсяг поняття нормативного договору не обмежується лише міжнародно-правовими конвенціями, а може одержати виявлення і в звичайному нормативному договорі, до найбільш типового прикладу якого, на погляд автора даної публікації, слід віднести установчий договір як різновид корпоративних актів.

Резюмуючи наведене вище, зазначу. По-перше, в цілому не піддається сумніву включення до джерел цивільного права: правового звичаю, нормативного юридичного акта, нормативного договору. По-друге, перегляд поняття джерела права і розуміння його як зовнішньої форми пізнання надає можливість змінити традиційний погляд на індивідуальний юридичний акт. Нарешті. Судова практика, судовий прецедент, правові принципи та правова доктрина - явища, що в тих чи інших модифікаціях визнаються джерелами права у світовій юриспруденції, потребують офіційної «легалізації» і у вітчизняній, тим більше з огляду на те, що неофіційно вони вже такого статусу набули.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України у судових рішеннях / М. П. Орзіх, А. А. Єзеров, Д. С. Терлецький. — К., 2011. -432 с.
2. Белов В. А. Гражданское право: Общая часть : учеб. — М., 2002. — 639 с.
3. Хімчук Н. І. Джерела цивільного права України : автореф. дис.... канд. юрид. наук. - О., 2011. - 21 с.
4. Погрібнии С. О- Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України : моногр. - К., 2009. - 304 с.
5. Харитонов Є. Деякі проблеми визначення поняття та сфери дії актів цивільного законодавства України // Сучасні проблеми приватного права: зб. наук, пр., присвячених 80-й річниці з Дня народження Я. М. Шевченко / відп. ред. Н. С. Кузнецова, Р. О. Стефанчук. — К. ; Кам'янець- Подільський, 2012. — 464 с.
6. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001 / відп. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. – К., 2001. - Т. 1.
7. Труба В. І. Цивільне законодавство // Енциклопедія цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького HAH України; відп. ред. Я. М. Шевченко. — К., 2009.
8. Майданик Р. А. Цивільне право: Загальна частина. — К., 2012. — Т. 1: Вступ у цивільне право. — 472 с.
9. Кузнецова Н. С. Акти цивільного законодавства 11 Енциклопедія цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького HAH України ; відп. ред. Я. М. Шевченко. — К., 2009.
10. Сырых В. М. Теория государства и права: учеб. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2004. — 704 с.
11. Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекта): моногр. — К., 2006.
12. Первомайський О. О. Загальна характеристика засад цивільного законодавства // Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / за ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. — Серія «Коментарі та аналітика»), — X., 2010. — Т. 1 : Загальні положення. — 320 с.
13. Первомайский О. О. Понятие источника гражданского права в контексте современного право- понимания // Харьковская цивилистическая школа: в духе традиций: моногр. / под ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. — Харьков, 2011. — 296 с.
14. Погребняк С. П. Основоположні принципи права: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01.-Х., 2009.
15. Шевчук С. В. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. — К., 2007.
16. Соловйов О. Застосування практики Страсбурзького суду як джерело права в Україні: деякі проблемні моменти // Право України. — 2010. — № 10. — С. 207—213.
17. Кузнецова Н. С. Договір у механізмі регулювання цивільно-правових відносин // Право України. - 2012. - № 9. - С. 12-18.
18. Погрібний С. Регулювання договірних відносин у Цивільному кодексі України: співвідношення їх внутрішнього (саморегулювання) і зовнішнього (державного) регулювання // Право України. - 2012. - № 9. - С. 26-36.
19. Яворська О. С. Договірні зобов'язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти: дис. ... д-ра юрид. наук. — К., 2011. — 454 с.
20. Кодифікація приватного (цивільного) права України / А. С. Довгерт, О. А. Підопригора, Д. В. Боброва та ін.; за ред. А. С. Довгерта. — К., 2000.
21. Постанова Вищого господарського суду Укрїни від 10 вересня 2012 р., справа М 5017/216/20 // Цит. за: Теньков С. Нові денденції судової практики // Юридичний вісник України. — 2013. — № 17-18 (930-931). - 27 квіт. - 10 трав.
22. Мозолин В. П. Современная доктрина и гражданское законодательство. — М., 2008.
23. Мозолин В. П. Роль гражданского законодательства в регулировании комплексных имущественных отношений // Журнал российского права. — 2010. — № 1. — С. 26—31.
24. Майданик Р. А. Локальні акти в цивільному праві України: поняття, природа, класифікація // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2011. — № 10.
25. Костюченко О. А. Банківське право України. — К., 2006. — 624 с.
26. Макарова О. А. Корпоративное право. — М., 2005. — 420 с.
27. Тичкова О. Ю. Локальні корпоративні норми у цивільно-правовому регулюванні: автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 2009. — 20 с.
28. Цивільне право України (Загальна частина). Навчальний посібник / кол. Авт., Алфьорова Т.М., Берестова І.Е., Булат Є.А. та ін.. – К: «Хай – Тек Прес», 2013. – Т.1 – 432с.
29. Цивільне право [Текст] : підручник: у 2 т. Т.1 / Мін-во освіти і науки України, Нац. Ун-т «Юридична академія України ім.. Ярослава Мудрого»; ред..:В.І.Борисова, І.В.Спасибо-Фатєєва, В.Л.Яроцький. – Х.: Право, 2011. – 656с.
30. Майданик Р . А . Цивільне право: Загальна частина. / Т. I. Вступ у цивільне право. – К.: Алерта, 2012. – 472 с.
31. Поняття джерел цивільного права України: Потрібні нові підходи / Р. Прилуцький // Право України: Респ.юрид. журнал . - 12/2008. – N12 . – С.66-71 .