Джерела цивільного права

Тому цивільно-правовий договір виступатиме джерелом цивільного права тоді, коли він на законних підставах регулює відносини інакше, ніж це передбачено в актах цивільного законодавства.

У цьому випадку вже не закон або інший акт цивільного законодавства, а сам договір є джерелом того правового стандарту, який буде визначати модель належної поведінки сторін [17, 16].

Додаткова цінність ідеї про нормативність цивільно-правового договору полягає у допустимості поширення цього положення на інші правочини.

Нормотворча функція всіх правочинів законодавчо закріплена ч. 4 ст. 6 ЦК України щодо поширення на односторонні правочини положення ЦК України про договір як нормативний регулятор цивільних відносин (ч. 4 ст. 6 ЦК України).

У цьому зв'язку варте підтримки розуміння правочину (договору та одностороннього правочину) як специфічної форми приватного (цивільного) права, в якій не просто відтворюються, копіюються норми права, встановлені чи санкціоновані державою, а й створюються нові.

З огляду на це правочин необхідно розглядати як акт індивідуального правового регулювання, основне призначення якого полягає у конкретизації закріплених за допомогою норм різних галузей права прав і обов'язків осіб. У процесі укладання договору і вчинення одностороннього правочину створюються правові норми, але норми індивідуальні, тобто такі, що стосуються конкретних і точно визначених індивідів і розраховані на них [19, 99].

Схожої позиції дотримуються автори, які вбачають значення договірних актів в індивідуальній піднормативній регламентації (автономному регулюванні), що виражає істотну особливість методу цивільного права [20, 14].

Прихильники ідеї нормативності цивільно-правового договору і визнання його нормативно-правовим актом розглядають договірні правила як прояв нормативної саморегуляції, що забезпечують не тільки регулювання поведінки сторін, а й підлягають юридично значимому визнанню у загальній системі нормативного регулювання і, отже, правовому захисту [21].

Оцінюючи зміст ст. 6 ЦК України, прихильники такого підходу вважають за необхідне розглядати норми договору, згідно з якими сторони відступають від положень закону, нормами цивільного права [22, 42].

Інші автори пропонують розглядати договір різновидом індивідуального регулювання, у процесі якого виробляються індивідуальні норми, з властивою їм нормативністю, але остання не абсолютна, оскільки індивідуальна норма є продовженням процесу правотворчості — у межах, окреслених законом, створюється правило поведінки, але розраховане на точно визначених суб'єктів [23].

У зв'язку з цим у договорі вбачають певний юридичний потенціал для реалізації його як індивідуального юридичного акта: договір повинен бути виконаний; наявного в цього індивідуального юридичного акта ступеню обов'язковості цілком достатньо для визнання його джерелом права [13, 188].

Опоненти такого підходу зазначають, що «умови договору відрізняються від правових норм головним чином за двома принциповими особливостями: договір виражає волю сторін, а правовий акт волю органу, що його видав. Друга відрізняє межі дії того чи іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки лише його сторін - для тих, хто не є сторонами, він може створювати права, але не обов'язки; у той же час правовий чи інший нормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило».

З цих підстав обґрунтовується висновок, що лише у публічно-правових договорах (наприклад, міжнародно-правових) стирається грань, що відмежовує їх від нормативного акта. Стосовно ж приватноправових (цивільних) договорів, на думку прихильників такого підходу, вказані дві причини не дозволяють стверджувати про їх нормативність [24].

На нашу думку, правочин (договір і односторонній правочин) допустимо розглядати джерелом вітчизняного цивільного права з урахуванням того, що нормативність умов правочину полягає не в повторюваності закріплених у ньому правил і не в деперсоніфікованості їх адресатів, а саме у встановленні правила, тобто виду і міри належної поведінки, незалежно від того, на одноразове чи багаторазове використання конкретизованими чи неконкретизованими суб'єктами вона розрахована.

Положення частин 2 і 3 ст. 6 ЦК України фактично передбачають можливість визнання договору і одностороннього правочину джерелом цивільного права трьома випадками: наявність прогалин у праві щодо відносин, не врегульованих актами цивільного законодавства, якими передбачено відповідний договір; можливість відступлення від положень актів цивільного законодавства, якщо неможливість такого відступлення прямо не вказана в цих актах; у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає зі змісту або суті відносин між сторонами.

Положення частин 2 і 3 ст. б ЦК України є принципово новими для вітчизняного цивільного права, що зумовлює додаткову актуальність питань щодо формування одноманітної судової практики застосування ст. 6 ЦК України.

 . Важливу роль в регулюванні цивільних відносин відіграють локальні правові акти.

В юридичній науці обґрунтовано різні підходи щодо поняття і природи локальних правових актів, їх місця у системі цивільного права.

Додаткова актуальність питань юридичної природи правових актів зумовлена тенденцією до включення корпоративних відносин до предмета цивільного права, що означає поширення цивільного законодавства на внутрішньо корпоративні відносини.

З цього приводу в юридичній літературі обґрунтовано різні погляди, які позитивно або негативно оцінюють подібну тенденцію. Зокрема, опоненти включення корпоративних відносин до предмета цивільного права вважають, що внутрішньо корпоративні відносини за своєю юридичною природою взагалі не можуть бути предметом цивільного права [26,118-140; 27, 30].

Прихильники цієї позиції звертають увагу на необов'язковість локальних корпоративних норм та їх незабезпеченість нормами державного примусу, адже де б не містилися норми як певні правила поведінки, у разі їх порушення має застосовуватися певний порядок впливу на правопорушника та відповідним чином здійснюватися захист прав інших осіб.

З таким підходом не можна повністю погодитися в частині допустимості визнання предметом цивільного права внутрішньо корпоративних відносин, які викликають цивільно-правові наслідки, забезпечені правовою охороною.

Під локальними правовими актами зазвичай розуміються юридичні дії, які вчинені уповноваженими органами юридичних осіб відповідно до законодавства, регламентують відносини, що виникають і діють у межах даної юридичної особи, закріплюють індивідуально-правовий статус та обов'язкові для виконання працівниками й учасниками цієї організації [28; 29, 31; 30, 31].

Залежно від характеру правових наслідків і кола зобов'язаних осіб локальні правові акти можуть мати нормативний або ненормативний характер.

Локальні нормативні акти містять правові норми, що приймаються уповноваженими органами юридичної особи, встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у відповідній юридичній особі, розраховані на тривале застосування та не мають конкретного адресата (зокрема, статути юридичних осіб, положення про їх філії, представництва, а також окремі положення про органи управління відповідних юридичних осіб).

У зв'язку з цим у літературі обґрунтовується доцільність розуміння статуту юридичної особи як допоміжного джерела цивільного права, який за своїм правовим статусом має відповідати актам законодавства України, у зв'язку з тим, що статут є основою підприємницької діяльності підприємств різних форм власності, визначає цивільну дієздатність юридичної особи та в ньому конкретизуються норми Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів у частині, що регулює діяльність підприємства [З, 5, 13].

За своєю юридичною природою внутрішньо корпоративні відносини можуть бути предметом цивільного права як відносини між юридично рівними учасниками, які викликають цивільно-правові наслідки.

За своїм функціональним призначенням локальні правові акти покликані забезпечити належний рівень нормативно-правового регулювання делегованих державою юридичним особам (корпораціям) повноважень, заповнення прогалин, забезпечення дієвості чинних норм законодавства шляхом установлення механізмів їх реалізації [31, 4].

Локальні правові акти приймаються для уточнення та конкретизації норм законів, установлення механізмів їх реалізації, запровадження інших моделей регулювання локальних відносин порівняно з передбаченими у законі, наскільки це припускається законом, або в них фіксується обрання однієї з альтернативних моделей для заповнення прогалин у законодавстві, внаслідок спеціальних приписів законодавства про передання тих чи інших питань до компетенції недержавних організацій [31, 9].

Наведене свідчить про нормативність локальних правових актів, існування юридично обов'язкових локальних правових норм та їх забезпеченість нормами державного примусу на випадок порушення локальних правил поведінки з метою захисту прав їх носіїв [28].

У зв'язку з цим у літературі обґрунтовується доцільність визнання локальних правових актів нормативно-правовими актами, що надає можливість вважати їх джерелами права [32, 157].

РОЗДІЛ 2. ТЛУМАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

2.1. Види та способи тлумачення  норм цивільного права

При офіційному і неофіційному тлумаченні норм права можуть використовуватися різні способи тлумачення. До них можна віднести: граматичний, логічний, систематичний, історичний, функціональний, телеологічний (цільовий).

Граматичний або мовний спосіб тлумачення. Іноді це тлумачення називають «словесне», «філологічне», «текстуальне». Всі ці терміни хоч і близькі, але по своєму об'єму різні.

Спеціалісти, які вивчали проблеми тлумачення норм права, сформулювали деякі загальні правила граматичного тлумачення. До них можна віднести такі правила: словам і виразам закону слід надавати те значення, яке вони мають в літературній мові, якщо немає підстав для іншої їх інтерпретації. Загальномовні норми потребують: 1) розмежування сполучників єднальних і розділових, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями; 2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприкметників [28].

Використовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законодавчої техніки.

Логічний спосіб тлумачення. Цей спосіб тлумачення полягає в тому, що інтерпретатор використовує різні логічні прийоми, закони формальної логіки й інших логік на базі самої норми, не торкаючись інших засобів тлумачення. Серед них виділяють: 1) Логічні перетворення. Вони виникають із особливостей мовного формулювання норм права. 2) Виведення норм із норм. Це по суті логічний розвиток норм. Потрібно розрізняти логічний розвиток як прийом тлумачення і як прийом конструювання норм в випадку прогалин в праві. За цими правилами більш конкретна норма виводиться із загальної норми.

На основі інструментального обов'язку здійснення того, що необхідно для виникнення даного стану явищ і інструментальної заборони, З.Зембинський і Є.В.Васьковський вивели такі правила тлумачення: кому заборонена ціль, тому заборонена і дія, яка веде до цієї цілі; кому заборонена дія, тому заборонена і ціль, до якої вона веде, якщо не можна досягнути її іншим шляхом; хто уповноважений до цілі, той уповноважений і до дії, якщо вона не може бути досягнута іншими діями, і навпаки. Разом із тим слід пам'ятати, що одна й та ж ціль може бути досягнута різними засобами і діями. 3) Висновки «a fortiori». Ці висновки складаються із двох правил: а) хто уповноважений або зобов'язаний до більшого, той уповноважений або зобов'язаний до меншого; кому заборонено менше, тому заборонено більше. Ці правила ідуть ще з римського права і традиційно відносяться до логічного тлумачення. Інтерпретатор при цьому зобов'язаний керуватись тими ж оцінками, що і законодавець. 4) Висновки із понять. Тлумачення вимагає знань на рівні понять із їх аналізом. Поняття, як логічна форма, має певні логічні зв'язки, які включають в себе: зв'язки елементів власного змісту, зміст даного поняття з його об'ємом і з іншими поняттями. Ознаки змісту складають певну понятійну єдність.

Поняття є синтетичною формою мислення і складніше за судження і умовивід. Поняття - це скорочені судження. Тому при інтерпретації відбувається процес навпаки - розвернення його до детальних суджень. При цьому відбувається аналіз і синтез поняття, співвідношення його з іншими поняттями, операції індукції, дедукції, умовисновки.5) Висновки по аналогії. Аналогія може виступати не тільки як засіб застосування правових норм при прогалинах в праві, але і як прийом тлумачення. Інтерпретатору надається право розширити певні ознаки і факти. 6) Висновки від протилежного. Це правило засновано на логічному законі протиріччя. Наприклад, два протилежних судження не можуть бути істинними, одне із них обов'язково являється неправильним. Інтерпретатор повинен вияснити і усунути неправильне судження. 7) Доведення до абсурду. Інтерпретатор в даному випадку відштовхується від істинного судження про зміст норми права і приходить до висновку про помилковість протилежного судження. В даному випадку помилковість тезису доказується шляхом доведення його до абсурду.

Систематичний спосіб тлумачення норм права. Цей спосіб тлумачення досить складний і в той же час самостійний. Він обумовлений самою системою права і законодавства, оскільки вони регулюють суспільні відносини не ізольовано, а в певній взаємодії і взаємозв'язку, тобто в певній системі. Системність правових інститутів, галузей права обумовлює необхідність тлумачити норми права в їх певних взаємозв'язках і взаємовпливі. Тому потрібно в процесі застосування правових норм враховувати всі взаємозв'язки. В літературі існують різні підходи до розуміння систематичного способу тлумачення правових норм. Тут потрібно враховувати місце правової норми в системі правового інституту, підгалузі, галузі, системи права. Норми права можуть і повинні співставлятися, порівнюватися і відмежовуватись одна від одної. Систематичне тлумачення повинно також враховувати принципи права, принципи правової держави і громадянського суспільства. Систематичний спосіб тлумачення правих приписів застосовується для того, щоб краще зрозуміти їх зміст, що пов'язано з особливостями їх розташування в різних частинах і підрозділах системи права, а також необхідністю врахування різних за характером логічних зв'язків між нормами права. Такий спосіб використовується з урахуванням місця нормативно-правового припису в нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства. При цьому враховуються зв'язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права.

Історичний спосіб тлумачення. При допомозі цього способу необхідно встановити зміст норми права, виходячи із соціально-економічних і політичних умов прийняття нормативно-правових актів. При цьому інтерпретатор посилається на факти, пов'язані з історією виникнення норм, які підлягають тлумаченню. З однією сторони це тлумачення веде до стабілізації застосування правових норм, з другої — воно може вести до пристосування нових суспільних відносин старим нормативно-правовим актам. В результаті такого тлумачення інтерпретатор може прийти до висновку, що деякі нормативні акти чи окремі норми відстали від суспільного розвитку і потребують відміни чи уточнення.. Цей спосіб тлумачення дозволяє аналізувати різні джерела, що знаходяться за межами права: матеріали обговорення та прийняття проектів нормативних актів, початкові проекти, матеріали всенародного обговорення, різні виступи, думки тощо.