Джерела цивільного права

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Актуальність теми. Цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють майнові та деякі особисті немайнові відносини. Цивільне законодавство - це сукупність нормативних актів, в яких містяться дані норми. Тому «цивільне право» і «цивільне законодавство» - це різні поняття.

Відмінність між галуззю права і галуззю законодавства є загальновизнаною в теорії права; норми однієї галузі права можуть знаходитися в нормативних актах, що відносяться до різних галузей законодавства.

Невід’ємним компонентом внутрішньої будови будь-якої науки, важливим засобом вироблення та систематизації нею знань про дійсність є джерела права. Як і будь яка наука, цивільне право не може існувати без своїх власних джерел, тобто певного способу зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість.

Під джерелами цивільного права розуміються способи висловлювання норм цивільного права, які об'єктивуються, зазвичай, у нормативні акти, набувши зовнішню форму права. У узагальненому вигляді джерела цивільного права представляють систему його зовнішніх форм, які містять цивільно-правові норми.

Термін «джерела права» може застосовуватися у різних значеннях. В юриспруденції під джерелами цивільного права звичайно розуміють нормативні форми (способи) вираження волі народу і держави (наприклад, в прийнятих у встановленому порядку компетентними органами актах, в яких містяться норми права).

Актуальність теми джерел цивільного права нині дуже значна, оскільки відбувається зміна всієї законодавчо-нормативної бази країни, приймаються нових законів, отже, змінюються і джерела.

Мета і завдання дослідження. Метою даною курсової роботи є теоретичний огляд поняття та класифікації джерел цивільного права. 
Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання: 

• розглянути поняття джерел цивільного права;
• охарактеризувати види джерел цивільного права;
• розглянути види та способи тлумачення норм цивільного права права;
• визначити роль судової практики у застосуванні цивільного законодавства.

Об’єктом дослідження є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження є поняття та класифікація джерел цивільного права.

Методи дослідження.  При дослідженні, використані наступні наукові методи: метод системно-структурного аналізу – при розгляді окремих статей Конституції України, Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів; формально-логічний – при здійсненні аналізу теоретичних положень цивільного права; логіко-семантичний – при визначенні та розмежування понять окремих категорій цивільного права. Всі зазначені методи застосовувалися у взаємодії один з іншим. 

Структура курсової роботи складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

 
1.1. Поняття джерел цивільного  права

Розширення обсягу правового регулювання і вплив на національне право загальних гуманітарних цінностей зумовлюють трансформацію поняття і системи джерел права [1, 16].

Характерна риса сучасного українського права зумовлена усталеною і притаманною всім галузям права тенденцією до збільшення багатоманітності джерел права, включення до переліку джерел права нових видів і зміни їх співвідношення.

 Найбільш  виразно тенденція до багатоманітності  поняття і видів джерел права  проявляється у сфері цивільного  права, що стало результатом впровадження  в українському суспільстві концепції прав людини і диспозитивних засад цивільно-правового регулювання.

Юридичне значення джерела права цивільного права полягає у тому, що лише виражені в такому джерелі норми права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин. Формально невизнане джерело права, як і наявні в ньому правила поведінки, не мають юридичного обов’язкового характеру.

Поняття і система джерел вітчизняного цивільного права ґрунтуються на вироблених загальною теорією права універсальних положеннях про джерела права, з урахуванням особливостей, властивих відповідній галузі (сфері) цивільного права.

Залежно від правових наслідків, у цивілістиці виділяють джерела об’єктивного права і джерела суб’єктивного права. У зв’язку  з цим розрізняють два види джерел: - правових норм, - суб’єктивного права.

Під терміном «джерела правових норм» розуміють форму вираження норм об’єктивного права. Термін «джерела права» в суб’єктивному  значенні означає термін «підстави виникнення суб’єктивних прав», який у цьому випадку взагалі виявляється непотрібним [2, 56-57].

Інколи терміном «джерела права» в контексті правових норм позначають ті факти, які формують смисловий зміст цих норм. Це економічні і політичні умови  життя суспільства, державна воля, практика застосування правових норм, тобто фактори, які породжують або зумовлюють виникнення, зміну або припинення правових норм певного змісту. Однак наведене значення поширене лише в науковій літературі, тому користуватися терміном у цьому значенні є недоцільним.

У зв’язку з цим в юридичній науці під джерелом цивільного права зазвичай розуміють форму вираження положень права, за допомогою яких юридичні норми набувають обов’язкової сили.

У літературі небезпідставно зазначається, що форми, в яких формуються норми права, носять (технічну) назву джерела права [2, 56-57].

У цьому контексті заслуговує на увагу обґрунтоване в сучасній цивілістичній літературі розуміння джерела цивільного права як зовнішньої форми вираження і закріплення правових норм, які приймаються або санкціонуються уповноваженими нормотворчими органами (суб’єктами) з метою правового регулювання цивільних відносин [3, 4].

Заслуговує на підтримку обґрунтована в юридичній літературі ідея щодо розширеного (онтологічного) тлумачення поняття джерела права і його розуміння не лише як результату правопізнання, а й як певної підстави (передумови, причини) для подальшої правореалізаційної діяльності [4, 85].

Такий підхід відображає тенденцію тенденцію до розширеного тлумачення нормативності в цивільному праві як результат розширення джерел цивільного права за рахунок визнання нормотворчої функції індивідуальних приватноправових актів (правочинів і локальних цивільно-правових актів).

У зв’язку з цим, нормативність джерела права слід розглядати в розширювальному значенні як закріплення правил поведінки, юридично-обов’язкових для невизначеного або індивідуально визначеного кола учасників.

Нормативність джерела цивільного права вбачається не в повторюваності закріплених у ньому правил і не в деперсоніфікованості їх адресатів, а сааме в установленні правила, тобто виду і міри належної поведінки, незалежно від того, на одноразове чи багаторазове використання конкретизованими чи неконкретизованими суб’єктами вона розрахована.

Специфічна особливість джерел цивільного (приватного) права зумовлена існуванням розширеного кола суб’єктів нормотворчості, яке не є виключною компетенцією суверена – держави, інших публічно-правових утворень (територіальних громад тощо). Суб’єктами нормотворення у сфері приватного (цивільного) права можуть виступати як суб’єкти публічного права (державні та комунальні органи) шляхом прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів, так і суб’єкти приватного права (фізичні та юридичні особи тощо) при укладенні цивільно-правових договорів, вчиненні інших приватноправових актів, які закріплюють у випадках, передбачених законом, нові чи уточнюють (змінюють) існуючі цивільно-правові норми, юридично-обов’язкові для учасників правовідносин.

Наведене дає підстави розуміти під джерелом цивільного права об’єктивну форму вираження і закріплення цивільно-правових норм загальної та індивідуальної дії (у визначених законом випадках) шляхом державного (зовнішнього) та внутрішнього (саморегулювання) регулювання учасниками своїх цивільних відносин.

1.2. Види джерел цивільного права

Цивільне законодавство. Визначальне місце в системі джерел вітчизняного цивільного права займають нормативно-правові акти, які в цивільно-правовій сфері охоплюються поняттям цивільного законодавства.

У вітчизняній доктрині і нормотворчій діяльності термін «законодавство» вживається у кількох значеннях - як система законів України (вузьке розуміння) або система законів та інших нормативних актів, що приймаються Верховною Радою України, Президентом і Кабінетом Міністрів України, чи міністерствами і відомствами, місцевими радами та місцевими державними адміністраціями (широке розуміння) [5, 379-380].

У цьому контексті законодавство фактично розглядається як поняття, тотожне сукупності нормативних актів, прийнятих державними органами.

Такий підхід щодо розуміння поняття «законодавство» знайшов відображення в Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. у справі щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України. Конституційний Суд України роз'яснив, що термін «законодавство», котрий міститься у ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (далі  КЗпП України), слід розуміти широко, включаючи в нього не тільки закони, а й інші відомі нині нормативні акти. Водночас Суд висловив своє негативне ставлення до надмірного розширення поняття «законодавство» у галузях, що стосуються забезпечення прав людини [6, 272-276].

Концепція розуміння законодавства як результату нормотворчої діяльності державних органів влади загалом підтримується вітчизняною цивілістичною наукою, оскільки саме органи публічної влади можуть видавати акти, які містять норми цивільного права, у випадках і межах, встановлених Конституцією України та Цивільним кодексом України.

У зв'язку з цим у вітчизняній цивілістиці переважає розуміння цивільного законодавства як сукупності нормативних актів, які мають різну юридичну силу [7, 886], або як системи законодавчих і підзаконних нормативно - правових актів, які містять цивільно-правові норми [8,336].

Водночас заслуговує па увагу сформульована у вітчизняній літературі ідея щодо доцільності більш широкого розуміння цивільного законодавства, яке б позначало всі форми (джерела) цивільного права, а не лише акти цивільного законодавства. У цьому зв'язку Є.Харитонов зазначає, що «хоча глава перша ЦК України називається «Цивільне законодавство України», однак зміст її не вичерпується характеристикою лише актів цивільного законодавства. Навпаки, як випливає з положень зазначеної глави ЦК України, з актами цивільного законодавства, як видом норм поведінки учасників цивільних відносин, можуть конкурувати і договори (ст. 6 ЦК України), і звичаї (ст. 7 ЦК України), й інші форми цивільного права». На думку автора, «таке бачення методології правотворчості у галузі приватного права виглядає цілком логічним, якщо взяти до уваги ту принципово важливу обставину, що форми права і його принципи зумовлюються середовищем (матеріальним та іншим), котре його оточує» 15, 381-382].

У певному відношенні такому підходу сприяє характерна сучасному вітчизняному праву тенденція до розширення кола джерел права і підвищення нормотворчої ролі нетипових джерел права. Разом з тим це не повинно розглядатися як підстава для прирівнення звичаю, прецеденту і договору із законом чи применшення його значення в ієрархії джерел права. У системі джерел цивільного права закон (акти цивільного законодавства) і надалі повинен залишатися основним джерелом права. Прирівнення цивільного законодавства з усією існуючою системою джерел цивільного права видається передчасним і таким, що ґрунтується на надмірно розширювальному тлумаченні глави 1 ЦК України «Цивільне законодавство» та не відповідає змісту і духу чинних норм ЦК України.

Цивільне законодавство України, покликане регулювати цивільні відносини, складається з актів цивільного законодавства, тобто «нормативно-правових актів, що містять цивільно - правові норми» [9, 30].

Фактично вичерпний перелік актів цивільного законодавства визначено ст. 4 ЦК України. Договори і звичаї, інші джерела цивільного права, які не є актами цивільного законодавства, регулюють цивільні відносини субсидіарно, тобто за умови, якщо відповідні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства та/або, якщо це не суперечить положенням таких актів законодавства.

Тлумачення ст. 4 «Акти цивільного законодавства України» у системному зв'язку з нормами зазначеної глави ЦК України про інші джерела цивільного права - цивільно-правові договори (ст. 6 ЦК України) і звичаї (ст. 7 ЦК України) дає підстави для визнання актів цивільного законодавства єдиною його складовою, якою вичерпується зміст цивільного законодавства України. Інші джерела цивільного права містять правові норми (звичаєво-правові, норми-принципи, прецедентні норми тощо), які становлять зміст правових актів, які не є актами цивільного законодавства, а тому не входять до складу цивільного законодавства в розумінні глави 1 «Цивільне законодавство» ЦК України.

Ототожнення цивільного законодавства з усіма видами джерел цивільного права може призвести до невиправданого втручання позитивного права в неписані норми права, які за визначенням формуються і застосовуються без їх державного регулювання (йдеться про правові звичаї, принципи права тощо).

Нормативно-правовий договір як джерело цивільного права. Для цілей виявлення повної системи джерел цивільного права заслуговує на увагу ідея визнання нормативно-правового договору самостійною формою (джерелом) права. Нормативно-правовий договір трактується як об'єктивоване формально-обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Саме нормативно - правовий договір у загальній теорії права традиційно сприймається як форма (джерело) права. Нормативний договір, тобто договір, який містить норми права, застосовується як джерело права головним чином у трьох сферах. Це насамперед конституційне право, міжнародне публічне право, де договори між державами завжди є нормативними. Третьою сферою є трудове право, до джерел якого відносять колективні угоди.