Договір купівлі - продажу

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів).

 

 

3. Істотні умови договору. Форма договору.

 

3.1 Предмет договору:

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про  предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК УРСР). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві  немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК УРСР лише зазначено, що за цим договором передається майно. У новому ЦК України застосовується термін “товар”.

 

 

Відровідно до п.2 ст.656 ЦК України предметом договору купівлі  – прдажу можуть бути майнові права, до договору купівлі – продажу  яких застосовються загальні положення про купівлю – продаж, якщо інше не випливає з змісту або характеру цих прав.

Предметом договору купівлі-продажу  можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною  матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фондову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти.

Своєрідними цінними  паперами є приватизаційні документи - майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, зобов”язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права. Відносини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим наказом Фондом державного майна України від 31 січня 1995 року передбачено, що володілець патенту  на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди, не заборонені законодавством. Такій підхід закладено і в новому ЦК України, у ст. 656 якого, зокрема, записано, що предметом купівлі – продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про відступлення від вимоги.

Законодавство СРСР містило  ряд обмежень щодо майного обігу, яке може бути предметом купівлі  – продажу. З нього повністью  виключалися земля, її надра, води та ліси, оскільки вони становили віключну власність держави і надавалися лише в користування.

Заборонялася купівля  – продаж основних засобів виробництва (будинків, споруд, тощо) соціалістичних державних підприємств; встановлювався спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших.

Відтепер предметом  договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом  об'єктом права власності і  не вилучене з товарообігу.

30 січня 1992 р. Верховною  Радою України був прийнятий  Закон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. За новим Земельним кодексом 2001 року і за Земельним кодексом 1991 року, предметом купівлі – продажу з додержанням спеціальних вимог закону можуть бути також земельні ділянки. Водночас п.15 Перехідних положень до Земельного кодексу України встановлено “.... власники земельних часток (паїв) не мають права до 1 січня 2005 року продавати або іншим чином відчужувати належні їм земельні ділянки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та вилучення земель для суспільних потреб”.

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань  державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна» (з наступними змінами І доповненнями від 22 квітня 1993р.. 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2.

 До Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім  мисливської і пневматичної зброї,  зазначеної в Додатку №2, і  боєприпасів до неї, а також  спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини  і засоби вибуху. Всі види ракетного  палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні,  сильнодіючі отруйні лікарські  засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки,

6. Державні еталони  одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні  засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої  та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для  яких встановлюється спеціальний порядок  набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо),

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами.

 За згаданим Декретом  до валютних цінностей належать:

-  грошові знаки  у вигляді банкнот, казначейських  білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

-    відповідна  іноземна валюта;

-   платіжні документи та  інші цінні папери (акції, облігації,  купони до них, бони, векселі,  боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

-    монетарні  метали (золото і метали іридієво-платинової  групи в будь-якому вигляді  та стані, за винятком ювелірних,  промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);

Особливе місце серед  багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова  валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, а в інших - предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина - друкувати, телевізор - давати зображення Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України).

У новому ЦК України питання  про якість вирішене дещо по-іншому і докладніше. Відповідно до ст. 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі – продажу, а у разі відсутності в договорі умов щодо якості товару по\родавець зобов”язанний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, якій відповідає зразку та (або) опису. Якщо ж законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов”язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам або вимогам про підвищену якість товару, якщо це було обумовлено  договором.

 

У ЦК України досить докладно врегульовано також відносини щодо гарантій якості товарів, кількості, асортименту, комплектності, тари та (або) упаковки продаваного товару (ст.669 - 688).

 

3.2 Ціна договору:

 

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна—  певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена  в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди.за командно – адміністративної системи в СРСР сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни встановлювали державні органи у централізованому порядку.

Централізований порядок  ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однако нерідко встановлені  таким чином ціни не відповідали  фактичним витратам виробників на виготовлену  продукцію, суперечили законам товарного  виробництва.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку.

Звичайно, у Цивільному кодексі не можливо врегулювавти усі відносини у сфері ціноутворення, оскільки вони здебільшого не є цивільно – правовими. Тому у новому ЦК України сформульовано загальні принципові правила визначення ціни в договорі купівлі – продажу, адекватні суспільству з ринковою єкономікою.

Згідно зі ст. 691 ЦК України  покупець зобов”язаний оплатити товар  за ціною, встановленою у договорі купівлі  – продажу, або, якщо вона не встановлена  у договорі і не може бути визначена  виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст.632 цього кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. У свою чергу ст. 634 ЦК передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках встановлених законом, застосовуються ціни ( тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою  діяльністю, вправі вільно визначити  ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення валютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.