Природні ресурси

Законодавство України про соціальний діалог базується на Конституції  України і складається із законів  України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», «Про колективні договори і угоди», «Про порядок  вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», цього Закону, трудового законодавства, інших  нормативно-правових актів.

Соціальний діалог здійснюється на національному, галузевому, територіальному  та локальному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або  двосторонній основі.

 До сторін соціального діалогу  належать:

¨ на національному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є об'єднання професійних спілок, які мають статус всеукраїнських; сторона роботодавців, суб'єктами якої є об'єднання організацій роботодавців, які мають статус всеукраїнських; сторона органів виконавчої влади, суб'єктом якої є Кабінет Міністрів України;

¨ на галузевому рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є всеукраїнські профспілки та їх об'єднання, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона роботодавців, суб'єктами якої є всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є відповідні центральні органи виконавчої влади;

¨ на територіальному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є профспілки відповідного рівня та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона роботодавців, суб'єктами якої є організації роботодавців та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. На території відповідної адміністративно-територіальної одиниці стороною соціального діалогу можуть бути органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством; 

¨ на локальному рівні – сторона працівників, суб'єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників; сторона роботодавця, суб'єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця.

Соціальний діалог здійснюється між  сторонами відповідного рівня у  формах:

· обміну інформацією;

·  консультацій;

·  узгоджувальних процедур;

·  колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод.

Обмін інформацією здійснюється з  метою з'ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу і  прийняття спільних рішень з питань економічної та соціальної політики. 

Порядок обміну інформацією визначається сторонами. Жодна із сторін не може відмовити в наданні інформації, крім випадків, якщо така інформація відповідно до закону належить до інформації з  обмеженим доступом.

Консультації проводяться за пропозицією  сторони соціального діалогу  з метою визначення та зближення  позицій сторін при прийнятті  ними рішень, що належать до їх компетенції.

Узгоджувальні процедури здійснюються з метою врахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розроблення проектів нормативно-правових актів.

Недосягнення компромісу між сторонами  за результатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкоджання  роботі органів соціального діалогу.

Колективні переговори проводяться  з метою укладення колективних  договорів і угод.

За результатами колективних переговорів  укладаються колективні договори та угоди:

· на національному рівні – генеральна угода;

· на галузевому рівні – галузеві (міжгалузеві) угоди;

· на територіальному рівні – територіальні угоди;

· на локальному рівні – колективні договори.

9. Стан  безпеки  праці в Україні

 

Загальні положення

Державна політика України в галузі охорони праці  спрямована на створення безпечних  і здорових умов праці, запобігання  нещасним випадкам та професійним захворюванням. Вона базується на ряді принципів, основними  з яких є пріоритет життя і  здоров’я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення безпечних  та належних умов праці, підвищення рівня  промислової безпеки, комплексне розв’язання  завдань з охорони праці, соціальний захист працівників, повне відшкодування  шкоди особам, які потерпіли від  нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Одним з резервів підвищення ефективності виробництва є вдосконалення  методів забезпечення безпеки праці, тому що травматизм визначає істотну  частину непродуктивних втрат робочого часу, а боротьба з травматизмом, крім гуманістичного спрямування, має  чітко виражений економічний  аспект. Безпека праці виступає і  як один з факторів, які забезпечують високу продуктивність праці. Доведено, що висока продуктивність праці може бути досягнута тільки в умовах, коли забезпечена її безпека.

В Україні щорічно травмується  близько 30 тис. людей, з яких приблизно 1,3 тис. – гине, близько 10 тис. – стають інвалідами, а більш 7 тис. людей одержують  профзахворювання.

Такий стан безпеки  праці багато в чому пояснюється  тим, що більша частина основних виробничих фондів фізично зношена, морально застаріла, а нові машини вітчизняного виробництва  в абсолютній більшості (близько 90%) не відповідають вимогам безпеки.

За рівнем виробничого  травматизму будівельний комплекс займає в Україні друге місце після паливно-енергетичного комплексу.

Причин цьому  багато. Це і велика питома вага важких фізичних робіт, що виконуються вручну; велика плинність кадрів, що обумовлено умовами праці і побуту на будівельних  майданчиках; ряд специфічних особливостей будівництва, що відрізняють його від  інших виробництв: висока динаміка змін умов праці, постійне переміщення  робочого місця в плані і по вертикалі, багатоваріантність технології й організації проведення робіт; велика кількість субпідрядників, які  одночасно виконують роботи на одному будівельному майданчику тощо.

В останні роки простежується  чітка тенденція росту питомої  ваги травмованих на виробництві  через порушення трудової і виробничої дисципліни, правил експлуатації машин, механізмів, устаткування.

Установлено, що так званий «людський фактор» присутній  у формуванні причин майже 90% нещасних випадків. Уроджене почуття небезпеки  в людини розвинене недостатньо  й у ряді мотивацій її діяльності «безпека» стоїть на другому місці  після «вигоди». Тому нещасні випадки  частіше пов'язані зі ставленням до питань охорони праці, ніж із кваліфікацією  працюючих або конструкцією машин.

Психологи праці  стверджують, що психічно нормальна  людина не прагне до самознищення, травмування  себе й оточуючих її людей. Тому причини  порушення правил і норм охорони  праці варто шукати не тільки в психічних властивостях особистості, характеристиках і особливостях самої людини, але й у впливах зовнішніх подразників, одним із яких є стрес.

Відомо шість  основних груп виробничих стресів:

· інтенсивність роботи;

· тиск фактора часу (акордна робота, штурмовщина тощо);

· ізольованість робочих місць, недостатні міжособистісні контакти між робітниками;

· одноманітна і монотонна робота (на конвеєрах, біля приладових пультів);

· недостатня рухова активність з високим ступенем готовності до дії;

· вплив шкідливих факторів виробничого середовища (шум, вібрація, запиленість, загазованість, термічні й інші випромінювання тощо).

Забезпечення безпеки праці  на практиці здійснюється послідовною  реалізацією таких етапів:

1) визначення (виявлення) небезпечних  і/або шкідливих виробничих факторів;

2) локалізація або усунення виявлених  факторів;

3) визначення методів і засобів  захисту працюючих (засобів колективного  або індивідуального захисту);

4) визначення пільг і  компенсацій за роботу в несприятливих  умовах.

Заявивши про свій намір  приєднатися до Європейського Союзу, Україна взяла на себе зобов’язання щодо приведення національного законодавства  у відповідність до законодавства  ЄС. З цією метою розроблюються  нові нормативно-правові акти, ведеться робота з внесення змін до діючих нормативних  актів по таких напрямкам: загальні вимоги безпеки праці та захисту  здоров’я працюючих на робочих місцях, безпека машин, безпека електрообладнання, засоби індивідуального захисту, використання вибухових речовин, гірничі роботи, захист від шуму тощо.

В Україні діє Національний науково-дослідний інститут промислової безпеки та охорони праці (вул.. Вавилових) та Головний навчально-методичний центр цього Комітету. Вперше в Україні з липня 1994р. видається науково-виробничий журнал «Охорона праці».

Держгірпромнагляд має повноваження здійснювати на території України  державний нагляд за додержанням  актів законодавства та інших  нормативно-правових актів про охорону  праці, координувати роботу міністерств  інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, об'єднань підприємств з питань безпеки праці та виробничого середовища. Ухвали Держгірпромнагляду, що належать до його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, місцевими Радами народних депутатів та підприємствами, установами, організаціями.

Відповідно до ст. 18 закону Міністерство освіти і науки України  організовує вивчення охорони праці  в усіх навчальних закладах системи  освіти, а також підготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони  праці з урахуванням особливостей виробництва у відповідних галузях  народного господарства за програмами, погодженими з Державним комітетом  України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду.

 

10. Основні законодавчі  та нормативно-правові акти  
про охорону праці

 

Законодавство України про  охорону праці – це система  взаємозв’язаних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у  галузі охорони праці.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про охорону праці» (далі – Закону) законодавство про охорону  праці складається з цього  Закону, Кодексу законів про працю  України, Закону України «Про загальнообов’язкове  державне соціальне страхування  від нещасного випадку на виробництві  та професійного захворювання, які  спричинили втрату працездатності», законів України «Про пожежну безпеку», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Базується законодавство  України про охорону праці  на конституційному праві всіх громадян України на належні, безпечні і здорові  умови праці, гарантовані статтею 43 Конституції України. Ця ж стаття встановлює також заборону використання праці жінок і неповнолітніх  на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Стаття 45 Конституції гарантує право всіх працюючих на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, а також встановлення скороченого  робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скорочену тривалість роботи в нічний час.

Інші статті Конституції  встановлюють право громадян на соціальний захист, що включає право забезпечення їх у разі повної, часткової або  тимчасової втрати працездатності (ст. 46); охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право  знати свої права та обов’язки (ст. 57) й інші загальні права громадян, у тому числі право на охорону  праці.

Основоположним  документом у галузі охорони праці  є Закон України «Про охорону  праці», який визначає основні положення  щодо реалізації конституційного права  працівників на охорону їх життя  і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і  здорові умови праці, регулює  за участю відповідних державних  органів відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого  середовища і встановлює єдиний порядок  організації охорони праці в  Україні. Інші нормативно-правові акти мають відповідати не тільки Конституції  та іншим законам України, але, насамперед, цьому законові.

Кодекс законів  про працю (КЗпП) України затверджено  Законом Української РСР від 10 грудня 1971 р. і введено в дію  з 1 червня 1972 р. До нього неодноразово вносилися зміни і доповнення. Правове регулювання охорони  праці в ньому не обмежується  главою ХІ «Охорона праці». Норми щодо охорони праці містяться в  багатьох статтях інших глав КЗпП України: «Трудовий договір», «Робочий час», «Час відпочинку», «Праця жінок», «Праця молоді», «Професійні спілки», «Нагляд і контроль за додержанням  законодавства про працю».

На сьогодні при створенні  національного законодавства про  охорону праці широко використовуються Конвенції і Рекомендації МОП, досвід нормотворення Німеччини, Великобританії та інших країн світу.

Слід зазначити, що з прийняттям в 1992 році Закону «Про ОП» було вирішено три основних завдання:

1.  По-перше, з прийняттям Закону державні функції нагляду за охороною праці в народному господарстві, які в СРСР виконувались профспілками – громадськими організаціями, вперше були передані Держнаглядохоронпраці – державному комітету, який входив до структури Кабінету Міністрів України (на сьогодні – Держгірпромнагляд), тобто визначена державна структура, яка відповідає за стан охорони праці в Україні .