Фінансові аспекти приватизації загальнодержавної власності

1) Сьогодні рівень  розвитку продуктивних сил і  усуспільнення виробництва в  різних секторах народного господарства  неоднаковий. Ще зберігаються  стійкі й значні розриви в  технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

2) У міру розвитку  НТП відбуваються два взаємозв’язані  процеси — концентрація й диференціація.  Усуспільнення виробництва в  економічній літературі пов’язується  переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

 

 

 

5.ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ  ПРИВАТИЗАЦІЇ

 

Роздержавлення, що проходить  в Україні, принципово відрізняється  від аналогічного процесу в країнах  із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність  українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність  нашого роздержавлення від західного  полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення  в Україні практично не має  коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність  полягає в тому, що економіка України  надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових  гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта відмінність  теперішнього українського роздержавлення від інших країн полягає в  тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають  достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна  підготовленість населення до ринкового  типу господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю  економіки України є те, що в  її господарській структурі переважають  галузі, які потребують дотацій з  боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура  народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності  свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.

 

 

 

 

6.ПІДСУМКИ ПРИВАТИЗАЦІЇ  НА УКРАЇНІ

 

Як же протікали процеси  роздержавлення і приватизації в  Україні? Яка динаміка цих процесів? Яким чином зазначені процеси  впливають на економічну ефективність роботи підприємств? Зупинимося на даних питаннях більш докладно.

Роздержавлення і приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992 року. Цей рік ознаменував  початок першого етапу приватизації в Україні. З самого початку процес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо тяжко і повільними темпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних чинників, що мали місце в суспільстві в період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки: політичними протиріччями і непослідовністю в здійсненні ринкових перетворень, недостатньою методологічною і методичною обгрунтованістю приватизації, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, прагненням галузевих міністерств і місцевих органів влади вивести за межі приватизації якнайбільше об’єктів, що представляли собою відомчий, місцевий, а часом і особистий інтерес для окремих керівників, і т. д. Необхідно також відзначити і стан чинного законодавства, у котре часто вносилися зміни і доповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.

Внаслідок цих та інших  труднощів і непогодженостей  терміни підготовки і проведення роздержавлення істотно затяглися, по оцінці Фонду державного майна  України — приблизно в 2-2,5 рази проти тих, що були встановлені урядом.

Проте, незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес роздержавлення, держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової економіки, заснованої на рівноправному функціонуванні усіх форм власності. За 1992-1995 рр. в Україні змінили організаційно-правову форму господарювання близько 28 тис. об’єктів, причому більше половини з них — у 1995 р. За цей період частка державних основних фондів скоротилася до 62%,

що характеризує визначене  просування на шляху до формування ринкової економіки.

Крім того, в кінці  першого етапу приватизації розпочалося створення корпорацій в Україні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента України “Про корпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.

Сутність другого та третього етапу приватизації в Україні — знайти “стратегічного інвестора”. Це, в першу чергу, пов’язано з зміною методології оцінки державних активів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись на тому, що поряд з визначенням купівельної ціни чітко визначаються зобов’язання покупця по інвестиціям, створенню додаткових робочих місць, фінансовій участі у зменшенні екологічного навантаження в рамках подальшої роботи підприємства тощо. По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за жорсткою методикою, як це практикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з особливостей третього етапу приватизації, для якого характерне переміщення центру ваги від одержання максимальних грошових надходжень з метою поповнення державного бюджету на одержання “стратегічного інвестора” з метою модифікації і підняття виробництва до конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне значення надавати концепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція має включати в себе плани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності підприємства, зв’язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна виступає не єдиним критерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає продаж майна інвестору, який пропонує особливо перспективні плани розвитку підприємства. Для такого інвестора ціна знижується в порівнянні з первинною, до того ж може передбачатися надання за певних умов деяких пільг.

З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні  мав вступити у нову стадію свого  розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що Верховна Рада продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до виключно грошового продажу дещо зсувався у часі.

Отже, настав час, коли процес зміни власності в Україні вже не відбувається за двома різними схемами. Адже у травні 1999 р. закінчився обіг приватизаційних паперів, що на протязі чотирьох років були одним з основних засобів платежу за акції приватизованих підприємств. З завершенням сертифікатної приватизації пішов у минуле такий вид торгів цінними паперами, як сертифікатні аукціони, а також закінчилася пільгова підписка на акції ВАТ з використанням сертифікатів. Сьогодні можна вже говорити про початок якісно нової фази приватизації, яку характеризують виключно грошові торги.

Необхідно констатувати факт, що ціла низка негативних соціально-економічних  наслідків в процесі роздержавлення і приватизації в Україні є  результатом недосконалого управління з боку держави. Цей пункт роботи присвячений розбору основних причин незадовільних результатів роздержавлення та приватизації на Україні.

Викладені загальні підходи  до приватизації держаного майна  в Україні не базуються на досвіді  приватизації розвинутих країн, теоретичних  обґрунтовуваннях ефективності використання об’єктів власності, а виражають лише вузькі приватно-корпоративні інтереси. Все це призводить до того, що національно орієнтовані сили, пріоритетно зупиняючись на питаннях національно-державного устрою, своїх програм приватизації, як правило, не підтримують більш або менш послідовно ту чи іншу соціальну групу.

Ще з проголошенням  незалежності України треба було проголосити принцип формування високоефективної економіки. який вимагає  швидкої приватизації тих виробництв. де найшвидше вона дасть віддачу, зокрема у сфері сільського господарства.

Основний негативний вплив на темпи і напрямки роздержавлення і приватизації здійснювали політичні  причини. Достатньо пригадати і  мораторій, що накладався на роздержавлення взагалі, і пристрасті навколо об’єктів агропромислового комплексу. Перешкоджали ефективному розвитку і похибки організаційного характеру. Це проявилося насамперед у пасивній позиції галузевих міністерств і відомств, місцевих органів влади. Значна кількість галузевих і регіональних програм затверджувалося з запізненням, а самі програми містили занижені завдання в порівнянні з тими, що передбачалися. На органи роздержавлення здійснювався тиск із боку місцевих органів влади з метою призупинити роздержавлення тих або інших об’єктів або взагалі вилучити об’єкти з відповідних переліків. Не рідкими були випадки, коли процес роздержавлення окремих підприємств штучно стримували самі їхні керівники, виходячи з особистих інтересів.

У той же час органи роздержавлення виявляли недостатню активність, принциповість і вимогливість. Перешкодою служили також малий досвід і невисокий рівень кваліфікації робітників як центрального, так і особливо регіональних органів роздержавлення, для яких реформування власності в країні було справою новим і незнайомим.

Очевидно, що відсутність  добре розвинутої теорії власності  та її пропаганди в Україні, поєднання  реалізації державних і приватних  інтересів практично неухильно  створюють негативні уявлення про  приватизацію як про фактор виходу з економічної кризи.

Зараз на Україні, на загальному фоні зниження рівня життя народу і глибокої економічної кризи  виділяється невелика кількість  людей, у багатстві яких власність (а точніше, недосконале законодавство  по власності) відіграла не останню  роль. Тому дуже важливо при проведенні реформ власності не припустити накопичення величезних матеріальних благ в і без того “не дуже бідної” категорії людей, тому що це ще більш згубно відіб’ється на більшості населення України.

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Подолання тотального одержавлення, властивого адміністративно-плановій системі, здійснюється головним чином за допомогою приватизації. Під приватизацією розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки громадян, трудових колективів і юридичних осіб.

Нині визнано не відповідним більше духу часу протиставлення державного і приватного секторів одне одному, що пов’язано зі зміною підходу до державного підприємництва, підвищенням значимості фінансових результатів його роботи. Ставиться завдання заохочувати співробітництво обох секторів змішаної економіки не тільки усередині окремих країн, але і на рівні Європейського співтовариства. Розвитку такого співробітництва сприяє часткова приватизація, яка веде до створення змішаних фірм.

Співвідношення, що укладаються, між державним і приватним капіталом не є остаточно встановленими, вони можуть змінюватися в пошуках більш ефективного сполучення, оптимуму, проникаючи одне в одного.

Процес роздержавлення ніяким чином не розглядається як поразка держави, як її демонтаж або  як можливість перекладання відповідальності за вирішення задач загальнонаціонального характеру на приватний капітал. Мова йде про оцінку припустимих із погляду ефективності масштабів прямого втручання держави в економіку, перегляді функцій і сфер, що раніше знаходилися в компетенції держави, про більш чіткий поділ прав, обов'язків і відповідальності між державним і приватним секторами економіки і, нарешті, про посилення ринкових форм держрегулювання регіонів, галузей і економіки в цілому.

Усім світовим досвідом доведено, що роздержавлення може стати популярним і ефективним лише за підтримкою суспільної думки.

Процеси приватизації самі по собі не є факторами підвищення ефективності виробництва та посилення  збалансованості структури виробництва, тому що в умовах переходу від монополізації виробництва приватизовані підприємства мають можливість покращувати своє фінансове