Теоретичні основи управління ліквідністю підприємства

3. Коефіцієнт абсолютної  ліквідності Цей коефіцієнт показує,  яку частину короткострокових позикових зобов'язань можна за необхідності погасити негайно.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності = Грошові кошти та їх еквіваленти (ряд. 230 + ряд. 240 ф. 1) / Поточні зобов’язання (ряд. 620 ф. 1) + Доходи майбутніх періодів** (ряд. 630 ф. 1)

* Витрати майбутніх періодів включаються до складу поточних активів у тій частині, яка буде використана (списана) протягом 12 місяців з дати балансу.

** Доходи майбутніх  періодів включаються до складу  поточних зобов’язань у тій  частині, яка буде погашена  протягом 12 місяців з дати балансу).

Теоретично достатнім  значенням для коефіцієнта абсолютної ліквідності є співвідношення 0,2 : 1. На практиці фактичні середні значення коефіцієнтів ліквідності бувають  значно нижчими, але це ще не дає  підстави висновувати про неможливість підприємства негайно погасити свої борги, бо малоймовірно, щоб усі кредитори підприємства одночасно пред'явили йому свої боргові вимоги.

В Положенні № 323 як орієнтовне наведено теоретичне значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності, яке повинне бути не меншим 0,2–0,25.

Ліквідність підприємств  характеризує також показник маневреності власних оборотних коштів (капіталу, що функціонує). Він визначається як відношення грошових коштів до капіталу, що функціонує. Цей показник характеризує ту частину власних оборотних коштів, які перебувають у формі грошових коштів, що мають абсолютну ліквідність. Для підприємства, котре нормально функціонує, цей показник змінюється від нуля до одиниці. Прийнятне орієнтовне значення показника встановлює підприємство самостійно. Воно залежить від різних факторів, наприклад, від того, наскільки високою є щоденна потреба підприємства у вільних грошових ресурсах. [29]

Отже; можна сказати, що ліквідність - це спроможність будь-якого  з активів трансформуватися в  гроші (кошти), а рівень ліквідності визначається тривалістю періоду, протягом якого цю трансформацію можна здійснити. Що коротший цей період, то вищою є ліквідність. З цією метою визначається індекс ліквідності, який показує кількість днів, необхідних для перетворення поточних активів на готівку. Наявність різних показників ліквідності пояснюється різними інтересами споживачів аналітичної інформації: коефіцієнт абсолютної ліквідності є важливим для постачальників сировини і матеріалів; коефіцієнт швидкої ліквідності - для банків; коефіцієнт поточної ліквідності - для покупців і власників акцій та облігацій підприємства.

При застосуванні відносних  показників (фінансових коефіцієнтів) у практиці фінансового аналізу  необхідно враховувати їх недоліки, а саме: [33]

1. Відносні показники обчислюються на базі фінансової звітності, що відбиває обліковий фінансовий стан підприємства,  а не економічний, тобто реальний стан.

2. На викривлення фінансового  стану підприємства. Що обчислюється  з застосуванням відносних показників, впливає його облікова політика. Так, застосуванням  різних методів обліку, особливо в умовах інфляції, може ускладнити порівняння показників. Це стосується впливу різних методів оцінки вибуття запасів, передбачених до застосування Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 9 “Запаси”: ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів, середньозваженої собівартості, FIFO, LIFO, нормативних затрат, ціни продажу.

Створити викривлені показники можуть й інші методи обліку. Наприклад, застосування прискореного методу амортизації основних засобів дозволяє за три перших роки їх використання списати на амортизацію 65% їх вартості проти 45% при пропорційному методі нарахування.

3. Інфляція помітно  перекручує звітні дані. Бухгалтерська  звітність складається . як правило, на основі цін придбання , тобто фактичної грошової суми, оплаченої за кожний придбаний актив. У разі інфляції, протягом певного проміжку часу, купівельна спроможність грошової одиниці змінюється, в результаті чого звітні дані можуть бути суттєво викривлені.

4. Неможливо, як правило,  зробити будь – яке однозначне  судження про значення того  чи іншого фінансового коефіцієнта.  Наприклад, високе значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності є сприятливим  з позиції характеристики міри  платоспроможності фірми. З іншого боку, таке високе значення коефіцієнта може бути обумовлене невиправдано великою сумою грошей на рахунку, що не може характеризувати фінансову політику як позитивну, тому що гроші, які перебувають без руху , не приносять доходу.

5. Ускладнює ефективне застосування фінансових коефіцієнтів їх недосконала класифікація, коли один відносний показник має близько десяти тотожних назв.

Підвищення рівня платоспроможності  підприємства залежить від поліпшення результатів його виробничої та комерційної  діяльності. Водночас надійний фінансовий стан залежить також і від раціональної організації використання фінансових ресурсів. Тому за умов ринкової економіки здійснюється не тільки оцінка активів і пасивів балансу, а й поглиблений щоденний аналіз стану й використання господарських засобів.

 

1.3 Методи управління  ліквідністю балансу підприємства

 

Політика ліквідності  має справу з вирішенням дилеми ліквідність - рентабельність. Тому перед підприємствами встає задача максимізації прибутковості  своїх операцій при наявності даного обмеження, причому є присутнім чітко виражений чинник невизначеності, тому що керівництво  не може з упевненістю передбачити коли й у якому масштабі виникне проблема ліквідності. А коли вона виникне, можна тільки почати дію на основі вже заздалегідь створеного заділу - резервів; особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

Сутність проблеми ліквідності  полягає в тому, що попит на ліквідні засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому підприємство постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком.

Надмірна ліквідність  породжує дилему «ліквідність — прибутковість», адже найбільш ліквідні активи не генерують  доходів. Якщо фактична ліквідність  значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність підприємства негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливостей для отримання прибутку.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом  і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності..

У процесі управління перед менеджментом кожного конкретного  підприємства постають завдання глибокого  розуміння сутності проблем ліквідності, пошуку оптимальних методів управління, організації адекватних систем контролю та оцінювання потреб у ліквідних  засобах, забезпечення доступних джерел їх поповнення, створення власних систем управління ліквідністю.

Щоб запобігти надмірному підвищенню ризику ліквідності, менеджмент банку має керуватися у своїй  діяльності такими принципами: [28]

- пріоритетність ліквідності, у тому числі й при виборі напрямків розміщення коштів;

-  постійність аналізу  потреб в ліквідних засобах  з метою уникнути як їх надлишку, так і дефіциту;

- планування та прогнозування  дій в разі виникнення незбалансованої  ліквідності та кризових ситуацій;

Першим етапом процесу  управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності.

Ефективність процесу  управління ліквідністю оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів  у грошову форму і задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи — непрацюючі та низькодохідні.

Перед  підприємством  постає завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості.

У практичній діяльності вироблено кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме: [3]

- стратегія трансформації  активів (управління ліквідністю  через активи);

- стратегія запозичення  ліквідних засобів (управління  ліквідністю через пасиви);

- стратегія збалансованого  управління ліквідністю (через  активи і пасиви).

Кожна зі стратегій має  свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається особливістю діяльності підприємства та особливостями зовнішнього середовища.

Стратегія трансформації  активів.

Сутність цього підходу  полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності підприємства. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

За такого підходу  ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної  їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші.

Управління ліквідністю  через управління активами є традиційним  і найпростішим підходом.

Стратегія трансформації  активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно  і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, підприємство втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами.

Стратегія запозичення  ліквідних засобів.

Зміст даного підходу  полягає в запозиченні грошових коштів у кількості, достатній для  повного покриття потреб у ліквідних  засобах. Позики здійснюють лише після  виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи.

Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності  є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу  в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. У міжнародній практиці цей підхід застосовується з 60-х років..

Управління ліквідністю  через управління пасивами оцінюється як найбільш ризикова стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни відсоткових ставок та ризику доступності запозичених коштів. Це означає, що вартість підтримки ліквідності таким способом може бути як нижчою, ніж у разі застосування інших методів, так і значно вищою.

Стратегія збалансованого управління ліквідністю.

Згідно зі збалансованим  підходом до управління ліквідністю  частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження  високоліквідних активів, а решта  — за допомогою проведення операцій запозичення коштів.

Перевагою даної стратегії  є гнучкість, яка дозволяє менеджменту вибирати найбільш вигідне поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних умов та змін в ринкових цінах.

Політика ліквідності  спрямована на вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість». Вимога підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та залишки на коррахунках. Отже, сутність управління ліквідністю полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог — максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності.

При цьому присутній  чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А  коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на основі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

З метою ефективного  вирішення дилеми «ліквідність —  прибутковість» потреби в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення як надлишків, так і дефіциту. У практичній діяльності менеджери застосовують кілька методів оцінювання потреб в ліквідних засобах: [15]

метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів);

метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);

метод показників ліквідності.

Кожний з методів  базується на певних припущеннях  і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних в певний момент часу.

Метод фондового пулу.

Розглядуваний метод полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні. Особливістю підходу є те, що всі надходження розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування. Потреба в ліквідних засобах визначається порівнянням вхідного та вихідного грошових потоків . Різницею між сумою надходжень та сумою використаних коштів подається розрив ліквідності, або нетто-ліквідна позиція підприємства. Якщо наявні ліквідні засоби за обсягом перевищують їх використання, то існує додатний розрив ліквідності, тобто надлишок ліквідних засобів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних засобах за обсягом перевищує їх наявність, то підприємство стикається з дефіцитом або від’ємним розривом ліквідності.