Сутнісні особливості релігійної філософії

Буддистська філософія досягла  свого найвищого рівня розвитку в махаяні (букв. — "велика колісниця", "широкий шлях" порятунку) та її школах. В основі махаянскої філософії лежить ідея "Абсолюту". "Абсолюти"— це "тіло дхарми", яке нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всюди проникає. Мешкаючи в реальному, земному світі, людина, за цією філософією, завжди перебуває в нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана розуміється нею як деякий стан психіки буддиста.

Суперечливість і міфологічність є характерними особливостями і християнської філософії, представленої трьома основними напрямами: православним, католицьким і протестантським.

Православна філософія зародилась у Візантії. її перші представники Іоанн Дамаскін (675—753), патріарх Фотій (бл. 820—891) та багато інших на підставі арістотелівської логіки зробили спробу обґрунтувати істинність і неминущу цінність християнського віровчення. В Україні та Росії тривалий час центрами формування і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов'яно-греко-латинська духовні академії.

На початку XIX ст. сформувалась течія, яка отримала назву академічної  філософії. її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академії, П. Д. Юркевичем (1827—1874) і С.С. Гогоцьким (1813—1889). Завданням філософії вони вважали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філософія визнавала його істинним тільки в тому разі, якщо він спирався не на емпіричне, а на наддосвідне раціональне знання про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу — поза світом, в "Абсолютній" сутності, тобто в Богові; людина — вінець Господнього творіння, його безсмертна душа — образ і подоба Бога, що є доказом реальності Бога, оскільки без нього безсмертя душі неможливе.

Ще одна течія в православній філософії під назвою "Метафізика всеєдності" пов'язана з іменами  видатних російських і вітчизняних  філософів В.С. Соловйова (1853—1900), П.О. Флоренського (1882—1937), СЛ. Франка (1877—1950), Л.П. Карсавіна (1888—1952).

Всеєдність усього — одна з центральних категорій деяких філософських систем, яка виражає  досконалу єдність множини об'єктів, котрій притаманні повне взаємопроникнення  і водночас взаємоподільність усіх її елементів. У філософії B.C. Соловйова єдність усього — це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона виступає як Бог у трьох іпостасях; у гносеологічному— як нерозривний взаємозв'язок емпіричного (наукового), раціонального (філософського) і містичного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному — як єдність істини, добра і краси; в соціальному — як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П.О. Флоренський спирався на принцип божественної любові. Без цього принципу може настати тільки психічний і моральний розлад особистості, який він називав другою смертю — відокремленням душі від духу, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; поза любов'ю до Бога людина втрачає власні субстанційні основи, втрачає свої творчі здібності, опиняється поза ідеєю життя.

Православна філософія час  від часу оновлюється, пристосовується  до зміни обставин життя. Відомими представниками релігійно-філософського відновлення  були ЛЛ. Шестов (1866—1938), И.О. Лоський (1870—1965), М.О. Бердяев (1874—1948), СМ. Булгаков (1871—1944), Д.С Мережковський (1865—1941), В.В. Розанов (1865—1919), Д.В. Фі-лософов (1875—1929), Н.М. Мінський (1855—1937). Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX – початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828–1903), М.Ф. Достоєвський (1821–1881), B.C. Cоловйов (1853–1900), М.О. Бердяев (1874–1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а йчасом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя. Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ'ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

Помітною постаттю в російській релігійній філософії був                          М. Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В. Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст. Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.

Достоєвський був палким прихильником релігії, бо вважав, що вона повністю ґрунтується на моральних  мотивах, а нерелігіине раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоєвський розуміє релігію специфічно. Його релігія – це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають "релігійно-філософським Ренесансом". У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я.

Родоначальником і найважливішим  представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії – "вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства – подолання егоїзму та ворожості, створення на Землі "царства Божого".

Метою філософії всеєдності, на думку Соловйова, було прагнення  підготувати людство до переходу на більш високу стадію еволюції, на вершині якої виникне "Бо-голюбство". Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і який би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством – матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяев. Його філософія – антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об'єктивного світу замінює об'єктивізацією реальності, породженої суб'єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість – категорія релігійної свідомості. Сутність людини – в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-не-будь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює  світ, проявляє себе у світі, але  не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія  на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до бого-людського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ – вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

Отже, апологетична функція  релігійної православної філософії  очевидна. Ця функція властива і  релігійній католицькій філософії, представленій нині неотомізмом, неоавгустинізмом, тейярдизмом та іншими релігійно-філософськими течіями у християнстві.

Неоавгустинізм — це релігійна течія, яка розвиває філософську традицію середньовічного християнського теолога і філософа Аврелія Августина (354—430). Вона представлена такими численними школами, як "філософія дії" М. Блопделя (1861—1949), "персоналізм" Ж. Лакруа (1900—1986), "філософія духу" Л.Лавеля (1883—1951), "активізм" І. Гессена та ін. Усіх їх об'єднує прихильність до вчення про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосередження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позиції "філософії дії" поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, яке ніби спрямоване на надприродний світ, розкриває людині сутність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цінностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути означає діяти, тобто вступати у контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. Кожна дія у нього визначається трансцендентною силою або божественним одкровенням, розуміння якого настав лише тоді, коли людина приходить до усвідомлення залежності духовного світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного ставлення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (лат. особистість), що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає виявом утворюючої активності верховної особистості Бога. Сутність особистості персоналізм вбачає також у безмежному і єдиному началі — Богові. Особистість може утвердитися в житті тільки шляхом вільного волевиявлення, завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і соціальні обмеження. Питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв'язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди належить особистості, припускає спрямованість її волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє самовдосконалення — головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є спробою  конкретизувати християнський ідеал  особистості в умовах сучасного  суспільства. Аналогічна проблематика розробляється також феноменологією, екзистенціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм — течія в  католицькій філософії, започаткована  французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом Тейяром де Шарденом (1881—1955). Життєве покликання він вбачав у суттєвому відновленні християнського віровчення згідно з досягненнями сучасної пауки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував народження Ісуса дівою Марією, вважав еволюціонізм центральним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорганічного і органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина в нього — найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органічного світу, який у свою чергу розвинувся па основі еволюції неорганічного світу. Людина — не завершення еволюції, а ключ до розгадки шляхів удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції є в нього цілеспрямована свідомість до Бога ("точки Омега" — Христа). Христос— осередок любові. Людство пе сформувалося б, доводив він, якщо б не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони па шляху до їх об'єднання. Як результат виникають єдині загальнолюдські цінності — культура, техніка, релігія, мораль тощо. Отже, філософія Тейяра де Шардена перетворилася на вчення про долі світу і людини.

За ідеї, відмінні від  традиційних релігійних установок, Тейяр де Шарден був позбавлений права викладання та публікації своїх творів, був вигнаний церковниками із Франції. Понад 20 років він прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення поширилося серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, яка сьогодні протистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму і  сучасна протестантська філософія, що виникла в період Реформації (XVI ст.), коли один із основоположників протестантської  церкви Мартін Лютер (1483—1546) проголосив вчення "Про виправдання вірою". У ньому людський розум виносився  за межі релігійної віри, а філософія  втрачала навіть своє схоластичне призначення  бути "прислугою теології": розум, за Лютером, може тільки підготувати  віру, але відкривають людині Бога тільки віра і Біблія. Отже, протестантська філософія з самого початку стверджує  релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. В історії філософії  і теології вона відома як протестантська ортодоксальність М. Лютера і М. Кальвіна (1500—1564), ліберальна теологія І. Землєра (1725—1791), діалектична теологія К. Варта (1886—1968), секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906—1945), деконструктивна теологія Д. Зьолле (нар. у 1920), есхатологічна теологія Є. Блоха (1885—1977), фундаменталізм, контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землєр доводив історичну недостовірність біблійних повідомлень, визнавав за ними лише наставницько-моральний зміст, заперечував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігійної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і пророцтв, що містяться у "священних" книгах, надавали перевагу сліпій вірі перед висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Барт намагався відновити богослов'я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленням, абсолютні суперечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе завдяки проповідям Христа і біблійним текстам.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-американський теолог і філософ П. Тілліх. У головній праці "Систематична теологія" він закликав відновити втрачений синтез християнства з удосконаленою свідомістю і культурою, доводив, що Бога потрібно шукати не в "потойбічному" світі, а в глибині буття світу і людини. Людина відчужена від Бога, від світу, від самої себе, і метою історії є подолання цього відчуження, зробити це повинен Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує виконувати апологетичну функцію, залишаючись  догматичною, консервативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямі пристосування  до даних науки і філософії, а  також шляхом зближення позицій  її різноманітних течій і шкіл.