Шпаргалка по "Философская тематика"

10. гносеологія як розділ філософії  Гносеологія (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст. 
Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

11. Істина, її характерист. Поняття істини, її абсолютність та відносність. Істина – це такий зміст знань, який відповідає об’єктивній дійсності. І. У пізнавальному лані є відповідністю здійсненності, адекватним відображає об’єкт реальності в свідомості людей. 
Успіх нашої діяльності залежить від якими знаннями користується людина. За Арістотеля істина це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність проблеми істини полягає в можливості отримання об’єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об’єктивний зміст. Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкта-індивіда, соціальної групи людства в цілому.

Суб’єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає  пізнанню об’єктивного змісту. Істина як процес є об’єктивною за змістом, але суб’єктивною за своєю формою. 
Абсолютна істина – це такий зміст і., який не заперечується цілковито подальшим розвитком науки, а тільки збагачується, доповнюється. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним – безперечним надбанням людства. 
Відносна істина – це істина в основному вірна і з розвитком науки стає все більш досконалою. Догматизм - спосіб мислення, що оперує незмінними поняттями, формулами без врахування нових відомостей практики і науки 
Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини –абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.

12. пізнання , його різновиди та  методи 
Пізнання є процесом ідеального освоєння світу... Будь-яке наше пізнання починається з досвіду.Іммануїл Кант 
Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику. Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отрмимання знань), а кінцевою метою — досягнення істини.

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають  у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв’язати порушену проблему.

Методи пізнання: 
— філософські або гранично загальні методи, які застосовуються як у науковому, так і в інших видах пізнання; 
— загальнонаукові методи, до яких належать, наприклад, спостереження, експеримент, моделювання, аксіоматичний метод тощо; 
— частково наукові методи, які застосовуються в окремих науках або в групі наук. Метод мічених атомів — у фізиці, метод опитування та анкетування — у соціології, закон збереження і перетворення енергії — в фізиці і хімії, але застосування його в соціальних науках уже втрачає смисл;

— методики, які застосовуються для вирішення специфічних задач в конкретній галузі певної науки, їх застосування залежить від тієї чи іншої ситуації, того чи іншого експерименту.

Метод абстрагування— виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх. 
Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мисленне об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію. 
Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз — мислине розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивсотей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез — зворотній процес — мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих частий предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає, вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактиного  до конкретного — метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого давність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні види розумових міркувань, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція — достовірний впродовж в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про загальне чи часткове.  Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношення окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах. 
Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно віру чається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови. 
Методи аналогії і моделювання — методи, що грунтуються на веревесеаві знань, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на інший об'єкт,, менш вивчений. 
Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище.   Метод екстраполяції — метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші. 
Системно-струкутрний метод заснований на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів. 
Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

13. наука та її будова 
Поняття науки. Як своєрідна форма пізнання – специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут – наука, як вже вище сказано, виникла в Новий час, у XVI-XVII ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва. З цього часу наука починає розвиватися відносно самостійно. Однак вона постійно зв’язана з практикою, одержує від її імпульси для свого розвитку і у свою чергу – впливає на хід практичної діяльності, опредмечнвается, матеріалізується в ній. Наука – це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і про саме пізнання, що має безпосередньою метою збагнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їхньому взаємозв’язку. Наука – це і творча діяльність по одержанню нового знання і результат такої діяльності: сукупність знань, приведених у цілісну систему на основі ви-значених принципів і процес їхнього виробництв.У структурі всякого наукового знання існують елементи, що не уклада-ються в традиційне поняття науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення; інтелектуальні і сенсорні навички, що не піддаються вербалізації і рефлексії; соцпально-психологнческне стереотипи, питерсси і потреби; визначені конвенції, метафори, протиріччя і парадокси; сліди особистих пристрастей і антипатій, звичок, помилок і т.д.По одному з основ розподілу в складі науки розрізняють: науку перед-нього краю, що поряд із щирим включає неістенне, але отримані науковими засобами результати; 2) тверде ядро науки – достовірний, щирий шар знання, кристалізований по ходу розвитку знання; 3) історію науки. При іншому “зрізі” наукового пізнання в ньому варто розрізняти такі елементи його структури: 1) фактичний матеріал, почерпнутий з емпіричного досвіду; 2) результати первісного концептуального його спілкування в поняттях і інших абстракціях; 3) засновані на фактах проблеми і наукові припущення (гіпотези); 4) “ закони, що виростають” з них, принципи і теорії (альтернативні в тому числі); 5) філософські установки; 6) соцно-культурні підстави; 7) методи, ідеали і норми наукового пізнання, його еталони, регулятиви й імперативи, 8) стиль мислення і деякі інші елементи.

14. етика , як філософська дисципліна 
Термін "етика" походить від давньогрецького слова "ethos" ("етос"), яке спершу означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл , Демокріт використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії), Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з'ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя. Об’єктом вивчення етики як філософської дисципліни є мораль як така. Становлення людини як соціалізованої особистості не може відбуватися поза моральних чинників. Вміння , навички, інтелектуальна компонента – все це необхідне, але недостатнє для презентації людини в суспільстві. Власне етика як наука про належне, як практична філософія є інтенцією людини на самовдосконалення. Етика як філософська дисципліна і як система характерних для певних спільнот моральних норм і цінностей завжди зосереджена на пізнанні міжособистісних стосунків і відносин людини зі світом. Завдяки цьому вона постає як своєрідне осмислення і самоосмислення моралі. Етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини.

15. Мораль і моральність 
"мораль" походить від латинського слова "mos" (множинне число "mores"), що означає "характер". Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.  
Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у ​​різних сферах їх життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства. Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманності, добро, суспільне благо і т.п. Поведінка людей, яке відповідало цим уявленням оголошувалося моральним, протилежне - аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей,відповідає інтересам суспільства та індивідів.. Мораль і моральність - це дві більші різниці. Мораль буває релігійна й суспільна, а моральність - тільки особиста. Мораль із дитинства нав´язана людині ззовні, моральність - народжується в душі людини Релігійна мораль - це набір правил поведінки, диктуемый людині богом і церквою. Суспільна мораль є сума звичаїв, що вироблялися в кожному етносі століттями. І та, і інша мораль - відносна й непостійна.  Мораль Старого й Нового Завітів - це далеко не те саме. Середньовічні й сучасна християнські моралі, хоч і мають щось загальне, але багато в чому разюче відрізняються друг від друга. Якщо якихось чотириста-п´ятсот років тому було морально катуваннями змушувати єретиків і відьом каятися, а потім - спалювати їх живцем на багаттях, то сьогодні це сприймається як мракобісся й злочин перед людством. Точно так само піддана змінам у часі й суспільній моралі. Дивно було б, якби росіяни у двадцять перших століть жили по Домострої, чоловіки вчили своїх дружин батогом, а молоді вивішували ранком після першої шлюбної ночі закривавлені простирадла для загального огляду.  Однак слід зазначити, що не скрізь суспільна мораль еволюціонує досить швидко. І хоча в Індії звичай спалювати вдів живцем на похоронному багатті чоловіка офіційно заборонений, а дівчинкам-китаянкам більше не спотворюють стопи бинтуванням, у багатьох країнах ще збереглися дикі звичаї стародавності. 

16. добро і зло. взаємовідношення добра і зла 
Добро — універсальне поняття й етична категорія, що означає, у самому загальному змісті, прагнення до щастя. Протилежність злу. Добро і Зло — найбільш загальні поняття моральної свідомості, категорії етики, які характеризують позитивні і негативні моральні цінності. 
У широкому змісті цей термін відноситься до всього, що одержує в людей позитивну оцінку, або сприймається ними як щастя, сяйво, радість і світло.

У багатьох релігіях вважають, що добро і зло протистоять  один одному і ведуть споконвічну  боротьбу за право панувати у світі. Традиційно, самим головним представником добра є Бог. 
Зло — універсальне поняття й етична категорія, яка означає, у самому загальному змісті, прагнення до заподіяння страждань. Протилежність добру. 
У широкому змісті цей термін відноситься до всього, що одержує в людей негативну оцінку, чи засуджується ними з якої-небудь сторони. У цьому змісті і неправда, і неподобство підходять під поняття зла. У більш вузькому змісті зло означає страждання живих істот і порушення ними морального порядку.

Питання про перевагу зла чи добра у світі складає предмет суперечки між песимістами й оптимістами. 
Протилеж-ність цих начал зовсім не озна-чає, що в основі відносин між ними не закладені й певні взаємозв'язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де неможливо було б грішити, де перед людиною не від-кривався би специфічний вимір злої волі, можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми пам'ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби такої альтер-нативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б здійсненне саме по собі.

Причому справа тут не тільки у формальній, суто логічній залежності. Щоб усвідомити себе як моральну особистість, зібрати свою суб'єктивну енергію  в єдине ціле, виховати свою волю, людина має відчувати весь ризик, усю незабезпеченість добра, яке  не може ут-вердитися без її вибору, її рішучого вчинку. Таким чином, без  можливості зла, а інколи і його актуальної присутності в моральній свідомості й пове-дінці особистості неможливе  гартування справжньої моральної доброти.

Така «необхідність зла», звісно, не означає, що ми маємо його спеціально вигадувати, тягти звідкілясь у власне життя, або ж, що найгірше, створювати собі «образи зла» на зразок тих, про які йшлося вище. Не слід турбуватися про те, що зла для  когось не виста-чить. Оскільки людина не є всемогутньою, для неї завжди залишатиметься відкритою царина морального вибору, один з полюсів якого буде позначений як зло. Потрібна тільки готовність мужньо й відкрито, не втра-чаючи  ні власної гідності, ні любові до ближніх, стрічати зло там, де воно вторгається  в наше життя.