Шпаргалка по "Философская тематика"

1.Онтологія як розділ філософії.  Буття,сутнє, сутності. 
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:  По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію,матерію, простір, час, рух, причинність тощо.  По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух,розвиток, його об'єктивні закони тощо).  По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта. Буття — філософська категорія, що позначає:  все те, що ми бачимо, що реально існує;  все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);  все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);  реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);  загальний спосіб існування людини, суспільства. У Арістотелевому  зіставленні дійсності та можливості слушно зосереджено увагу ще й ось на чому: так, будь-що наявне є буттям, але воно не вичерпує собою сутності, котра містить у собі чимало від можливості. Приміром, що є людина, й те, що вона є, — зовсім не те саме. У зв'язку з цим Арістотель у «Другій аналітиці» обґрунтовує твердження: «Буття... ні для чого не є сутністю». Сутністю є те єдине, до якого зводиться різноманітність значень сущого.

Питання про співвідношення різноманітності значень сущого та сутнісної цілісності цієї різноманітності  стало предметом напружених роздумів для філософії від часів Арістотеля до сьогодні. Деякі істотні ціхи таких розмірковувань будуть розглянуті в наступних темах. Буття є підвалиною, конститутивним принципом сущого як такого. Якщо існування притаманне дійсно сущому, то воно є те, завдяки чому дійсне відрізняється од можливого. Існування, відтак, — це певна реальна визначеність сущого, завдяки якій воно відрізняється од (можливої) сутності. Все суще, наявне в дійснім існуванні, перебуває у взаємозв'язку з усім іншим, що є, і стверджується у своїм значенні буття стосовно І всього, хоч би що там було. Все, що дійсно є, має свою спільність у бутті; буття — то єдність усього дійсно сущого.

2. Основні онтологічні позиції  у філософії: субстанційна та  несубстанційна, моністична та плюралістична.

Основні онтологічні позиції:

1. Субстанційні (моністичні і плюралістичні)
2. Не субстанційні

1) Субстанційні онтологічні підходи à моністичні: 1. Матеріалістичні(наївно-матеріалістичні; атомістичні;механістичні;діалектичні)

                                                                                          2. Ідеалістичні (Д.Берклі;речі існують тому,що ми їх сприймаємо; Світ є таким, яким його намалював Бог. Г.Гегель; основа світу – світовий дух-об’ективно існуюча універсальна духовна субстанція; суб’єктивний дух, об’єктивний дух- усвідомлює себе як розумного; абсолютний дух.)

Плюралістичні:

1. Деїзм. Д.Бруно природа має самостійне існування, все породжується з власного лона. Проте, в ній розлитий Бог. Вольтер: матерія вічна, об’єктивна.
2. Картезіанство. Р.Декарт: шукаючи істину слід відкидати всі сумніви. Субстанцією є Бог. Ще одна субстанція – природа, вона існує законами механіки.
3. Лейбніц. Кожна річ є субстанцією. В світі скільки субстанцій стільки речей. (монади- атоми, що лежать в основі речей) Ієрархія монад: а)голі монади б)монади-душі в)монади – духи.

2)Не субстанційні. 
Основа світу принципове не може бути конкретизована.

1.Піфагореїзм. Першооснова  світу – кількісне співвідношення, число.(числа, точки, лінії,плоскі  фігури,об’ємні фігури,куля). 
Тетрактида – ідеальне число, гармонія світу

2.Холізм – метододлогічний  принцип цілісності. 
а)Філософське життя. Життя – первинна реальність, яка лежить в основі світу. Має потенціал до створення. Може бути осягнена інтуїтивно.  
   1)біологічно-натуралістичний підхід (Ніцше) 
   2)Культурно – історичний (Шпенглер) 
   3)Космологічний (Бергсон) 
б)Феноменологія. Гуссерль

Життєвий світ – універсум  першоочевідностей, що складається  анонімно і апріорний логіко –  теоретичним схемам.  
    1)Передумова спільності, комунікації суб’єктів 
    2)Світ як універсальна основа всього, контекст, фон актуальної заданості

                                                                                       
3.  Способи людського буття

1. Діяльність S-Oвідношення. Специфічна людська форма розвитку, прийомів та засобів ставлення до світу, цілеспрямована зміна діяльності на основі культурно-заданих нормативів (Маркс, Каган)
2. Комунікація S-S відношення. Буття людини можливе лише як співбуття, співпереживання, співпричетність. «Через ти, людина стає Я» М. Бубер ( Біблер, Франк)
3. Екзистенція; поза S відношення. Онтологічна природа людської реальності у відповідності з іншими началами світобудови. Людина постає не як суб’єкт діяльності, а як індивід, щл є носієм певних не повторних почуттів (Ясперс)
4. Самозаглиблення; поза S відношення. Нарощення духовної досконалості шляхом єднання із загалом. Розчиненність у абсолюті. Може переходити у нірвану.

Стержень людського буття  – дія синхронічності із буттям світу.

4. Антропологія як розділ філософії. Вітальне та духовне в людині

Вчення про  людину. У вузькому значенні – течія  сучасної, переважно німецької філософії 1920 – 1970 р.р., яка намагалася цілісно  визначати людину:  
1) Визначає суть людської індивідуальності, творчі можливості людини. 
2)Визначає основні сфера людського буття 
3)Через людину прагне зрозуміти оточуючий світ

Засновник –  М. Шелер «Положення людини в космосі» 
Напрямки: 
       Божествений – вивчає людину у ії співпричетності до Бога (Шелер, Шарлен) 
       Людський – вивчає людин у контексті інших людей, у форматі культури.(Плеснер) 
       Тваринний – вивч. Людину, як істоту біологічно недостатню, яка створює культуру та суспільство , щоб надолужити ще (Гелен)

М. Шелер, Два  зміста людини:

1. Вітальний  життєвий. Область інстинктів. Три  основні форми вітальних прагнень: а)Голод б)статтєвий потяг в)  інстинкт влади

2. Духовний. Область  ідей, цінностей, істин. Область  автономного саморозкриття духу. На основі основних інстинктів  виникають три форми соціальності: а)Господарство б)Шлюб в)Держава

Дух – вищий  принцип людини, пов’язаний зі спогляданням вічний абсолютних ідей.

5. Історичний розвиток уявлень про людину.

Атлет – Аскет – особистість  – івінтік (частина суспільства) – субкультури (сучасність).

Еволюція літературних героїв: 
- Прометей, Тристан 
- Ромео (Шекспір) 
- Гобсек (Бальзак) 
- Маленька людина (Гоголь)

Питання сенсу людського  життя:

1. Для прогресу, для дітей
2. В ім’я справи, яку робиш
3. Щоб творити добро
4. Для отримання насолоди
5. Для самореалізації

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду. 
Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. 
Проявлений стан — «Видох Абсолюту», тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується «Вдихом Абсолюту» — зникненням проявленого Космосу. 
Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція  репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім  нащадком однієї з гілок вищих  приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким  образом. Теорію еволюції в певному  сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися  практично одночасово і стали  визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання  про походження самих цих чинників. 
Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

6.Суспільство як індивідне утворення,  його будова, соціальна стратифікаціяСуспільство  — складна соціальна будова, яка характеризується структурно організованою цілісністю і багатозначними людськими відносинами. Внутрішня картина цієї соціальної будови віддзеркалюється в її соціальній структурі. Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів і взаємозв'язків між ними. Першоцеглинками соціальної структури суспільства є статуси і ролі. Докладно про поняття "статус" і "роль" мова йде в темі "Соціологія особистості". Тут же важливо наголосити, що перші надають їй статичність, усталеність, нерухомість, а другі — динамічність, рухомість. Будь-який статус складається із ролей, а ті — із сукупності прав і обов'язків, які за традицією суспільство закріплює за статусом. Права і обов'язки визначаються соціальними нормами. Соціальну структуру суспільства утворює сукупність пустих статусів, тобто не заповнених людьми. суспільство є складно-структурованою та багатовимірною будовою. Кожна особистість від народження до кінця свого життя в ньому може бути охарактеризована через набір властивих їй приписних та набутих статусів та відповідних їм соціальних ролей.

7. соціальна філософія про типи  суспільства У соціології суспільства поділяються на суспільства традиційні та індустріальні. Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з малорухливими соціальними структурами і з заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпосередньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — однієї з двох основних типів суспільств (поряд з капіталістичним суспільством), аналізується соціологами Заходу для порівняння природи сучасних суспільств з походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств. Термін індустріальне (промислове) суспільство введений у соціологію ще Сен-Сімоном. Існують у соціальній філософії найрізноманітніші варіанти традиційного та індустріального суспільств. Соціáльна філосóфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина. Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона(«Держава») і Арістотеля («Політика»).

8. філософія історії про проблеми  історії та прогресу прогрес означає напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від простішого до складнішого, від менш досконалого до більш досконалого. Це такий тип розвитку, при якому відбувається ускладнення певної системи (в даному випадку — суспільства), зростає міра її організованості, цілісності, динамічності, рухомості, її інформаційна насиченість, стають більш різноманітними функції, розширюються можливості дальшого розвитку. Про прогрес можна говорити стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури й інших параметрів виміру об'єкта, що досліджується в процесі його розвитку. Постійно прогресує соціальна структура суспільства, розвиток якої веде до подолання класових антагонізмів, експлуатації одних соціальних груп іншими, усунення соціальної нерівності.  Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи - водночас видатні історики, а видатні історики -водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії - є суттєві відмінності. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукідід і Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августій Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. 

9. філософія глобальних проблем  Сучасне людство вступило в третє тисячоліття свого розвитку, яке породило нові проблеми й виклики, загострило увагу до традиційних глобальних проблем. Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріали) призвели, з одного боку, до глибоких якісних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу, який має суперечливий характер. За своєю сутністю, масштабністю і значимістю вони різні: одні мають локальний характер і не потребують для вирішення величезних зусиль, ресурсів та коштів; інші - спричиняють вплив у межах певного регіону, і також не становлять суттєвих труднощів. Термін "глобальні проблеми" з'явився у 60-х роках XX ст. Спочатку на Заході, згодом - на Сході, у колишньому Радянському Союзі. Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.