Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Мая 2013 в 22:32, реферат
Німецька класична естетика 18-19 ст. - найважливіший етап у розвитку світової естетичної думки. Найбільш видатними її представниками були Кант, Фіхте, Шіллер, Гегель, Фейєрбах. Їхньою головною заслугою є розуміння естетичної науки як органічної і необхідної частини філософії і включення її в свої філософські системи.
Діалектичний метод дослідження німецькі філософи успішно застосовували не тільки до вивчення естетичних проблем, але і до аналізу усього світового художнього процесу. Класики німецької філософії бачили зв'язок естетичних проблем і мистецтва з найважливішими завданнями даного історичного періоду, постійно підкреслюючи їх тісну взаємодію з життям суспільства і людини.
Вступ
1. «Феноменологія духу», «Лекції з естетики», «Естетика» - основні праці Гегеля присвячені проблемам естетичного
2. Взаємозв`язок гегелівської естетики та його філософії релігії
3. Мистецтво для Г. Гегеля - один зі ступенів самоусвідомлення людства, один зі способів відношення до світу
4. Гегелівське розуміння істини в мистецтві
5. «Ідея», «прекрасне», «ідеал», «образ»- основні категорії в естетиці Гегеля.
Висновок
Список використаної літератури
Істинне має загальним або субстанціальним зміст. Присутність цього змісту і відчувається нами як сила або міць, за термінологією Гегеля. Помилкове, навпаки, мізерним, дрібним. Правда, це ще не повна відсутність реальності, а реальність погана, примарна, як любив писати Бєлінський, хоча іноді досить грізна.
Поняття «субстанції» (латинський термін середніх століть, якому в давнину приблизно відповідали інші позначення) міцно увійшло в історію філософії, але для звичайного свідомості, треба це визнати, воно звучить, принаймні, старомодно. Спробуємо передати його раціональний сенс більш доступною мовою, намагаючись не пошкодити при цьому глибини самої філософії. Ми погодилися з Гегелем у тому, що істина як норма буття, відповідність певного змісту самому собі, - не проста вигадка традиційного ідеалізму. Тут є щось реальне, яка виступає в таких виразах повсякденного життя, як «справжній друг». Але той же Гегель справедливо говорить, що по суті не може бути на світі нічого, в чому не полягало б, нехай у найменшій мірі, рівності своєму поняттю. Без цієї визначеності, підкресленою поверненням до себе, залишилося б тільки буття взагалі або ніщо. Таким чином, «справжній друг» - не виняток, або точніше, його винятковість лежить в основі кожного невиключного випадку. Цю загальну винятковість, як «буття в бутті», Гегель і називає відношенням субстанції. Тому, наприклад, для нього питання про те, чи вірно зобразив художник свій предмет, означає перш за все, зобразив він вірне в ньому, «буття в бутті». Справжній художник сам є носієм загальної винятковості, розлитої в навколишньому світі, і творчість його, подібно діяльності самої природи, не належить йому, навіть якщо в цю справу замішані розум і воля. Адже розум теж не можна розглядати як формальну здатність, не залежну від змісту. Ви можете назвати людину розумною, але це тільки абстракція, тому що у найрозумнішої людини розум може бути дуреним. Іншими словами, необхідно ще, щоб розум був у самому розумі, тільки як «буття в бутті» будь-яка наша здатність стає дійсною, за термінологією Гегеля.
5. «Ідея», «прекрасне», «ідеал», «образ»- основні категорії в естетиці Гегеля.
Усупереч романтикам, котрі заперечували можливість пізнання прекрасного, оскільки воно недоступне понятійному мисленню, Г. Гегель не лише розмежовує прекрасне в природі та художньо прекрасне, а й показує їх взаємозв'язок. Прекрасне постає наслідком втілення духу в матерії природи, тому природа одухотворюється, а дух опредметнюється, постає чуттєво осяжною реальністю.
Метод, що дає змогу пізнати сутність прекрасного, згідно з Г. Гегелем, — це виділення предмета дослідження з «конечної дійсності». Не заперечуючи прекрасне в природі, філософ зауважує обмеженість його виявів у зв'язку з відсутністю в природній красі внутрішнього розгортання, адже це чуттєва, матеріальна форма, що не містить внутрішніх відмінностей. Тому, наголошує Г. Гегель, ідеал, який не можна знайти в природі, можливий лише в мистецтві. Відтак предметом аналізу в естетиці Г. Гегеля стає художньо прекрасне, або ідеал. Така позиція близька до бачення І. Канта, який уперше сформулював проблему, наголосивши, що ідеал прекрасного можливий лише в мистецтві.
Предметне, в тому числі й художнє, формування постає в естетиці Г. Гегеля необхідною умовою самоусвідомлення духом себе. Через предметність він об'єктивується, розкриваючись мірою властивої йому досконалості. Естетичне відношення відображає інтерес до світу в одиничному, неповторному існуванні з огляду його самоцінності. «Всезагальна потреба в мистецтві виникає з розумного прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявляючи його як предмет, в якому вона пізнає своє власне «я». Характеризуючи підстави досконалості розгортання духу в чуттєвих формах мистецтва, філософ наголошує на специфічному способі, в якому існує істина в мистецтві. Вона постає як художньо прекрасне, або чуттєве розгортання ідеї, що переходить до дійсності й постає в ній у безпосередній єдності ідеї та образу. «Ідея... як художньо прекрасне є ідеєю з тією специфічною властивістю, що вона є індивідуальною дійсністю, або інакше, вона є індивідуальне формування дійсності, що має специфічну властивість виявляти себе через ідею». Ідея як дійсність, що отримала адекватну своєму поняттю форму, є ідеал. Звернемо увагу: Г. Гегель наголошує на важливості ідеї як формуючого начала в прекрасному.
Закономірність розвитку
мистецтва в історичному
Взаємодія ідеї й образу в мистецтві — явище історичне, що має специфіку розгортання у поступі духу щаблями поглиблення змісту всезагального й об'єктивації його в мові мистецтва. У мистецтві дух проходить три основні форми саморозвитку, що є трьома стадіями в розвитку художніх форм. Це, відповідно, — символічне (мистецтво Сходу), класичне (античне) та романтичне (мистецтво християнського світу). Всюди змістом мистецтва є ідея, а його формою — чуттєве, образне втілення. За Г. Гегелем, існує три типи відносин між ідеалом і його чуттєвим втіленням у матерії мистецтва. Відтак прекрасне в мистецтві постає сукупністю особливих форм і ступенів. Перша (початкова) форма характерна невизначеністю ідеї, а тому не має тієї індивідуальності, якої вимагає ідеал. Абстрактність ідеї визначає, в свою чергу, невизначеність, абстрактний характер образу. За приклад Гегель наводить запозичену з природи абстрактну визначеність для характеристики певного всезагального смислу, скажімо, «лев символізує силу». Перший тип відносин ідеї й образу філософ характеризує як символічну форму. На цьому етапі, оскільки відсутня гармонія ідеї та образу, властива художньо прекрасному, сприйнятливішою для характеристики мистецтва постає категорія «піднесене». Особливістю художніх явищ як піднесених є невідповідність, не співмірність ідеї (духовного начала) та способу її художнього втілення. Тут простежується зв'язок з трактуванням змісту піднесеного в естетиці І. Канта. До конкретизації проблеми піднесеного у зв'язку з символічним типом мистецтва Г. Гегель повертається також, характеризуючи окремі види мистецтва Давнього Сходу.
Друга форма — класична. її особливістю є «вільне адекватне втілення ідеї в образі, що уже належить їй відповідно до її поняття». На думку Гегеля, саме у цій формі мистецтва існує повна відповідність ідеї та образу, що визначає завершеність ідеалу і дає змогу його споглядати як досягнутий. Класична форма мистецтва постає справжнім уособленням прекрасного. Тобто у класичній формі мистецтва має місце та єдність, коли духовне є справді внутрішнім. Носієм ідеї духовності, причому не абстрактної, а індивідуально визначеної, постає людський образ. Уперше саме так сформулював розуміння ідеалу прекрасного в мистецтві І. Кант. Г. Гегель розгорнув і поглибив розуміння зв'язку ідеї й образу в класичному мистецтві. Відчутний також вплив романтизму, що вбачав у класичному мистецтві взірець художньої досконалості, визначений ідеалом особистості доби античності. Духовність цілком виявляє себе в античному мистецтві в одиничному людському образі.
Третя форма мистецтва — романтичне мистецтво — знімає завершену єдність ідеї та її реальності й знову повертається, хоча й на вищому рівні, до відмінності та протилежності цих сторін. Особливістю романтичного мистецтва є втілення всезагального — внутрішнього духовного життя в такий спосіб і такими засобами, що воно постає основним матеріалом мистецтва. Розглядаючи романтичне мистецтво як «піднесення мистецтва над самим собою», Г. Гегель наголошує, що воно зберігає себе як мистецтво, перебуває всередині сфери власне мистецтва, але переходить на вищий щабель адекватності втілення духу як власне духу. «...На цьому щаблі предмет мистецтва становить свобідна конкретна духовність, що в сенсі духовності повинна постати в явищі внутрішньому духовному оку». Однак насправді, зауважує філософ, ідея й образ у романтичному мистецтві розмежувалися і постають неспівмірними саме тому, що ідея як дух та душевне життя має набувати завершеності всередині себе, а тому не піддається адекватному втіленню в матерію образу. На цьому етапі дух, здійснивши себе в чуттєвих формах, об'єктивно переходить до наступної вищої сходинки — релігії, а згодом — до філософії.
У межах кожної з історичних форм здійснення духом себе в діалектиці ідеї та образу Г. Гегель розгортає також аналіз багатства художніх форм через видову специфіку мистецтва. Мистецтва розглядаються з огляду ґенези їх видових особливостей та своєрідності вияву назовні, а також особливостей твору мистецтва як художнього цілого і под.
Висновок
Отже, німецька класична естетика кінця XVIII - початку XIX ст. внесла істотний внесок у розвиток світової естетичної думки. Її головними досягненнями, безперечно, є розгляд проблем естетики і мистецтва з точки зору історизму, активності та діалектичністю свідомості.
І.Е.Верцман в книзі "Проблеми художнього пізнання" в розділі, присвяченому естетиці Гегеля, пише: "Зустрічаємося ми і з дослідниками, не з тими що шукають, вже знайшли у Гегеля зерна буквально всіх сучасних теорій мистецтва: естетичної семіотики (вчення про знаки ), естетичної семантики (вчення про значення), естетичної прагматики (теорія комунікацій), естетики історико-соціологічної, а також інформаційно-аналітичної, марксистської, а також екзистенціоналістичної. Методи статистики, ідею завербованності, принцип класової боротьби - все передбачив, передбачив, передбачив творець "Лекцій з естетики"!»
Таким чином, естетика Гегеля — найвище досягнення естетичної теорії. Вона не лише підсумовує здобутки попередніх етапів у розвитку естетичного знання, а й містить цілісну історію художнього розвитку людства як історію становлення чуттєвої культури, що постає необхідним етапом духовного самостановлення людства.
"Будь-який твір мистецтва являє собою діалог з кожною стоячою перед ним людиною. У творах мистецтва нового часу впадає в око те, що вони написані авторами, що розраховують на те, що їх будуть читати, і як би в процесі уявної бесіди зі своїми читачами".
Георг Гегель
Список використаної літератури
Информация о работе Естетичні ідеї Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля