Естетичні ідеї Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Інститут соціальних наук

 

 

 

 

 

 

 

ІНДЗ з курсу «Історія естетичної думки»

на тему:

«Естетичні ідеї Георга Вільгельма Фрідріха  Гегеля»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                    Виконала:

                                                                    студентка 32 К-групи

Гупало Олена                                                                

 

 

 

 

                    

 

 

 

 

Луцьк 2012

План

Вступ

1. «Феноменологія духу», «Лекції з естетики», «Естетика» - основні праці Гегеля присвячені проблемам естетичного
2. Взаємозв`язок гегелівської естетики та його філософії релігії
3. Мистецтво для Г. Гегеля - один зі ступенів самоусвідомлення людства, один зі способів відношення до світу
4. Гегелівське розуміння істини в мистецтві
5. «Ідея», «прекрасне», «ідеал», «образ»- основні категорії в естетиці Гегеля.

Висновок 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Німецька класична естетика 18-19 ст. - найважливіший етап у розвитку світової естетичної думки. Найбільш видатними її представниками були Кант, Фіхте, Шіллер, Гегель, Фейєрбах. Їхньою головною заслугою є розуміння естетичної науки як органічної і необхідної частини філософії і включення її в свої філософські системи.

  Діалектичний метод дослідження німецькі філософи успішно застосовували не тільки до вивчення естетичних проблем, але і до аналізу усього світового художнього процесу. Класики німецької філософії бачили зв'язок естетичних проблем і мистецтва з найважливішими завданнями даного історичного періоду, постійно підкреслюючи їх тісну взаємодію з життям суспільства і людини.

 Естетичні концепції містили в собі гуманістичні тенденції, тому що спиралися на діалектичний метод дослідження і розглядали художню культуру історично. Німецька класична естетика вплинула на розвиток естетичних теорій Англії, Франції, Італії, Росії.

Філософія Гегеля захоплює велике коло проблем, включаючи естетику, а всередині останньої й комунікативні проблеми мистецтва. Проблеми естетики займали важливе місце у філософії Г.Гегеля.

Теоретична спадщина Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831) стала своєрідним підсумком розвитку німецької класичної естетики. Інтерес до естетики він проявив вже в молоді роки. У 1796 р. Гегель стверджував, що вищий акт розуму, що охоплює всі ідеї, є акт естетичний і що «істина і добро з'єднуються родинними узами лише в красі». Філософу вдалося не тільки узагальнити і систематизувати найбільш суттєві ідеї своїх попередників, але й ввести в розгляд естетичних проблем історизм і діалектику.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. «Феноменологія духу», «Лекції з естетики», «Естетика» - основні праці Гегеля присвячені проблемам естетичного

Естетика у філософії  Г. Гегеля постає необхідною складовою саморозвитку духу, а тому проблеми естетичного наявні у «Феноменології духу» (1807), щоправда, ще у нерозгорнутому вигляді, у «Філософії духу», а завершеної системи вона набуває в «Лекціях з естетики» (1835—1838). Окремі аспекти проблеми досліджуються у «Філософській преподевтиці», «Філософії історії», «Філософії релігії», «Історії філософії».

У «Феноменології духу» естетика розглядається в межах «релігії як усвідомлення абсолютної сутності взагалі» поряд зі свідомістю, самоусвідомленням, розумом і духу. Аналіз сходження духу через самоусвідомлення проходить необхідні етапи, щоби, зрештою, набути стану, коли він постає «духом і знає себе як усю істину та реальність». Усвідомлення — це процес руху свідомості, де першою сходинкою є усвідомлення духом себе у формі споглядання себе як чуттєвої вірогідності, «форми безформності» (етап невизначеності). Скажімо, таким є сприймання сходу сонця поза творенням образу об'єкта. Другий етап — сходження до творення форми об'єкта, що тим самим є породженням «Я», тобто пов'язаним з процесом самоусвідомлення. На цьому етапі відбувається поглиблення поняття духу, оскільки свідомість створює уявну репрезентацію буття для себе у формі об'єкта. Найвищою сходинкою на другому етапі є формування, де дух постає як майстер. Відбувається самоусвідомлення духом себе через предмет формування; здійснюється поділ на буття в собі, тобто на матеріал формування і буття для себе, тобто самоусвідомлення себе в праці. Реальним наслідком процесу є об'єктивація духу; у витворі самоусвідомлення досягає рівня «знання про себе». Зовнішню реальність майстер перетворює на форму, яка «має душу». З органічних форм, підпорядкованих формам мислення, розвиваються різні види мистецтва (способи об'єктивації духу).

Саме на другому етапі  самоусвідомлення духу, коли він усвідомлює себе у формі «скасованої природності», або ж у формі «Я», має місце зв'язок релігії та мистецтва, що, за характеристикою Г. Гегеля, є «художня релігія», «релігія як мистецтво». Тут дух «підноситься до форми Я» і сам породжує таку форму. Філософ показує історичні форми такого породження. У процесі діяльності, внаслідок сконцентрованості загального духу в окремій індивідуальності, те, що належить субстанції, митець «цілком віддає своєму творові». Надати йому завершеності він може лише повністю зрікшись своєї одиничності. На етапі, доки цього не відбулося, твір ще не постає наслідком самоусвіломленої діяльності митця, а тому його не можна розглядати як такий, що має душу. Адже справжня творчість — це явище самоусвідомлення духом себе, що об'єктивується у творі. Поза цим має місце роздвоєння у творі визначеності діяльності та «буття-річчю» (буття в сенсі речі), адже єдності їх не відбулося. Хоча можливе те, що «зачудована юрба вшановує твір як дух, що є його сутністю». Адекватніший спосіб об'єктивації божественної сутності, наголошує Г. Гегель, — «мова, існування, яке безпосередньо є усвідомленою екзистенцією». У ній існують водночас плинність і універсально-комунікативна єдність багатьох «Я»; це душа, що існує як душа.

Виділяючи «релігію як мистецтво», Г. Гегель показує, що в ній постать Бога набула свідомості, а отже, й одиничності.

Пройшовши етапи «природної» та «художньої релігії», де він виявляв себе красою та моральністю, дух вступає в стан усвідомлення втрати знання про себе — втрати як субстанції, так і «Я». Це страждання, виражені в словах: «Бог помер». Раціональне мислення підносить істини абсолюту до простих ідей краси та добра. На цьому етапі розкривається не подолана духом суперечність між чуттєвою (індивідуальною) й абстрактною (всезагальною) сторонами свідомості, що не дозволяє досягти наступної сходинки — релігії одкровення. Релігія як мистецтво завершується і повертається до себе. Аналіз ідей «художньої релігії» в межах проблеми феноменології духу важливий тим, що засвідчує: становлення низки ідей естетики Г. Гегеля відбувалося уже в ранній період творчості.

«Лекції з естетики» Г. Гегеля містять систематичний курс естетичного знання, що постає в загальній системі його філософії одним з етапів саморозвитку ідеї. В основу аналізу естетичної проблематики, як і всієї філософії, Г. Гегель вкладає діалектичний метод і систему об'єктивного ідеалізму. Позиція об'єктивного ідеалізму, обґрунтована філософом у «Феноменології духу», конкретизується в теорії естетики як поняття втілення духу в формі дійсності. Тобто загальне у досвіді набуває чуттєво осяжних форм свого виявлення. Як зазначають дослідники, «тепер не дійсність відображається у формі знання, а навпаки, ідеї втілюють себе у формі дійсності й тим самим набувають відмінне від себе самостійне існування, ніби причинно обумовлюють реальність».

  Поняття «абсолютного духу» — духовної субстанції виявляє себе у людській свідомості у вигляді сходження духу щаблями досконалості. Загальною тенденцією, що дає змогу простежувати саморозвиток духу, є міра конкретності ідеї всезагального. Першою сходинкою постає суб'єктивний дух (у формі вияву індивідуального досвіду); другою — об'єктивний дух (досвід суспільного життя, історії); третьою — абсолютний дух (пізнання духом себе). Це вища сходинка його розвитку. Тут абсолютний дух має на меті зробити себе своїм предметом і виявити для себе свою сутність, тобто реалізуватися у властивій йому свободі та безконечності. На цьому етапі (у формі абсолютного духу) він, у свою чергу, послідовно сходить до абсолюту свідомості у формах мистецтва, релігії, філософії. Причому, це не паралельний ряд, а зміна форм розкриття й усвідомлення змісту духовного досвіду в русі через заперечення заперечення, де істина постає у формах споглядання (мистецтво), уявлення (релігія), поняття (філософія).

В основі «Естетики» Гегеля (власне, йдеться, як і у випадку  «Філософії історії», «Філософії релігії» і «Історії філософії», про лекції, які Гегель читав за даними темами і які були після його смерті видані за записами слухачів ) лежить кантівський підхід, однак в інтерпретації цього підходу Гегель значно відрізняється від Канта. Як відомо, Кант в трьох «Критиках» розрізняє теоретичний, практичний і естетичний підходи до світу. Перший означає споглядальне ставлення до світу, другий - практичне, третій - «незацікавлене», тобто таке відношення, коли ми дозволяємо предметам впливати на нас, щоб вони розіграли наші пізнавальні здібності до «вільної» гри, яка сприймається як естетично приємне.

 Це основоположне  визначення трьох відносин до дійсності близьке Канту, проте від його теорії вельми відрізняється гегелівська концепція впливу на людину творів мистецтва. Гегель, так само як і Кант, вважає, власне предметом мистецтва не природу, але твори мистецтва. Його основне визначення естетичного ставлення аналогічне «незацікавленню» стосовно Канта. За Гегелем, в естетичному відношенні ми залишаємо витвір мистецтва існувати «вільно для себе». Твір мистецтва повинен мати чуттєву форму - однак на відміну від безпосередньо сущого «чуттєва сторона у творі мистецтва зведена до чистого видавання».

Сприйманий суб'єкт, за Гегелем, має бути певним чином спрямований на сприйняття того внутрішнього сяйва, яке випромінюють естетичні об'єкти. Гегель підкреслює, що в художньому сприйнятті долається «поділ», або «роздвоєння», тобто фрагментарність, яка характеризує практичний і, звичайно, теоретичний підхід людини до світу. Відповідно до шиллерівського «естетичного вихованням» Гегель вже в першій друкованій роботі стверджував, що з філософією Нового часу, з її механістичною моделлю цілого зникло колишнє цілісне ставлення до світу. Могло здатися, що з новим, діалектичним поєднанням того, що було роз'єднане одностороннім розумовим мисленням, - а таке з'єднання вже реалізується в філософії - настануть знову умови для розвитку мистецтв. Однак тут же Гегель говорить про те, що «вся система життєвих відхилень віддалилася від гармонії».

Тут вперше з'являється  думка про те, що велика епоха  мистецтва належить минулому. Щоб  зрозуміти це мистецтво, ми повинні  насамперед звернути увагу на ідею Гегеля про прозаїчність сучасного суспільства, що виявляється в складному опосередкуванні кожного твору поділом праці, машинним працею у виробництві, непрямої деструкцією і т. д. Це відноситься і до установок сучасної держави, в яких діють складні формальні приписи. Світ людини, таким чином, перестає бути областю, в якій людина відбивалася б, в якій вона мала би свій дзеркальний образ в продуктах своєї діяльності і в громадській організації або виражалася б у них, що є умовою поетичного людського світу.

 Сучасна людина  не живе «в своєму найближчому середовищі тим чином, який являє їй це середовище як її власний твір», - говорить Гегель і підкреслює, що герої Гомера оточені предметами, які або зроблені ними самими, або походять з безпосереднього життєвого оточення. З часом світ людини став швидше механістичним, ніж органічно цілим, і через свою складність, віддаленість безпосередньо ручної праці і непрозорості організації він перестає бути зрозумілим і стає «прозаїчним». Сучасний світ в складності своїх зв'язків і опосередкування перестав бути доступним безпосередньому спогляданню і мистецтву і є пізнаваним лише в понятійній діалектиці. Теза про те, що у мистецтва кращі часи позаду, що вже більше не виникнуть нові твори мистецтва, - це теза про прозаїчність сучасного світу і про те, що мистецтво з усім тісним зв'язком з чуттєвим спогляданням перестало бути адекватною формою істинного пізнання. 

 Інший аргумент  прозаїчності сучасної епохи пов'язаний із сучасною індивідуальністю. Сучасна людина орієнтована на безліч інтересів, обов'язків і видів діяльності, які мають свою основу знову-таки в складності соціальної організації. Це, за Гегелем, руйнує цілісність особистості, яку людина знаходила в героїчному столітті. Сучасний герой при реалізації своїх намірів залежимо від багатьох обставин - він повинен ходити на роботу, його діяльність обумовлена ​​певними ланками, свідомістю інших і т. д.

Як приклад Гегель наводить генерала, який внаслідок  того, що здійснення його планів залежить від інших, може лише певною мірою проявити свою індивідуальність. Індивід героїчного століття, навпаки, цілком і повністю вкладає себе в дію, яку він зробив спонтанно; дія є проявом його волі, морального зусилля, здібностей, напруги і т. д. Зрозуміло, не тільки в героїчному столітті для індивіда існують можливості для цілісної поведінки. Шекспір ​​також часто черпав матеріал із старих хронік, де говорилося про відносини, які ще не розвинулися «в повністю твердо встановлений порядок».