Правовий статус громадян в Україні

Професійна орієнтація — комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико - фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти професійну обізнаність учнів, виховувати інтерес до суспільно значимих професій, озброювати учнів методом самостійного пізнання різних професій.

Саме тому Законом України “Про освіту” від 23 травня 1991 року перед школою поставлені завдання забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство.

Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступеню складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи по певній спеціальності, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу.

Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 22.09.2011 № 3773-VI мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Видається дозвіл на працевлаштування Державним центром зайнятості Міністерства праці України. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

 

 

 

 

 

Розділ 2. Права, свободи, обов'язки, законні інтереси громадянина України

 

2.1 Громадянські і політичні права і свободи громадянина України

Основне право громадянина - це встановлена державою та закріплена в Конституції можливість, яка дозволяє кожному обирати вид i мiру певної поведінки, використовувати надані йому блага, як в особистих, так i в суспільних інтересах.

В Конституції та законах України вживається вислів "права та свободи людини", "права та свободи громадянина". Бiльшiсть авторів, які досліджували це питання, схиляються до думки, що принципових вiдмiнностей мiж цими поняттями немає. Можна порівняти, наприклад, свободу наукової, технiчної творчості та право на творчість, право на вибір професії i свободу вибору професії. Ці та iншi приклади свідчать, що одну i ту ж правову можливість розглядають як право, i як свободу. Історично склалося так, що деякі права іменують свободами: свобода думки i слова, свобода світогляду та вiросповiдання, свобода мiтингiв, походів i демонстрацій[7].

В лiтературi права та свободи поділяють:

1. За значенням їх для носія  на:

а) основні (безумовно необхiднi для існування людини, наприклад, право на життя);

б) неосновні (не є життєво необхідними, наприклад, право на участь у профспілках);

2. За способом здійснення на:

а) активні (вимагають активних дуй, наприклад,право на освіту);

б) пасивні (не вимагають активних дій особи, наприклад, свобода світогляду);

3. За суб'єктами здійснення на:

а) iндивiдуальнi (здійснюються одноособовими діями, наприклад, право на свободу переконань);

б) колективні (можуть бути реалiзованi лише спільними діями групи носіїв прав, наприклад, право на утворення громадських об'єднань)

3. Залежно вiд ролі держави на:

а) "негативні права" (для їх здійснення державі досить утриматись вiд втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дітей);

б) "позитивні права"(для їх здійснення необхідно прийняття певних заходів з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом)

Щодо діючої Конституції, то вона не містить класифiкацiї прав та свобод. На думку авторів серед прав та свобод громадян, закріплених у Конституції, можливо виділити такі групи:

1) особисті

2) полiтичнi

3) економiчнi

4) соцiальнi

5) екологiчнi

6) культурні

2.1 Громадянські права і свободи  людини

Громадянські (особисті) права і свободи людини - це ті права, які мають забезпечити особисті потреби людини, її особисте життя.

До громадянських належать право на життя, недоторканність особи, її житла, таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори, право на повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду, на вільне пересування, вибір місця проживання і заняття[8].

Право на життя. Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст. З Загальної декларації прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути навмисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повністю відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст. 3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань[9].

Право на повагу до гідності людини закріплено у ст. 28 Конституції України. Це право є метою всіх інших прав людини, джерелом її прав і свобод. “Честь дорожче за життя” - це правило, що пішло з давніх часів, обґрунтувало можливість дуелі, на якій людина захищала честь і гідність, ризикуючи своїм життям. У сучасному розумінні гідність - це сукупність високих моральних світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності. Посягання на гідність людини може відбуватись шляхом як фізичного, так і психологічного впливу. У ст. 28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ці положення Конституції України відповідають ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною[10].

Право на свободу та особисту недоторканність означає свободу людини самостійно визначатися зі своїми діями, розподіляти свій час тощо. Право на свободу - це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Свобода є природною властивістю кожної людини, що народжується вільною і має право обирати для себе обмеження у вигляді моральних, релігійних, корпоративних норм. Право на особисту недоторканність, закріплене в ст. 29 Конституції України, означає право людини на фізичну, моральну та психологічну недоторканність особи, захищеність від будь-якого неправомірного посягання на її свободу, життя, здоров'я, честь і гідність, в тому числі, право не бути свавільно позбавленим волі. Свобода людини ніким не може бути свавільно обмежена.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя. Особисте (приватне) життя важливо визначити як фізичну та духовну сферу, що контролюється самим індивідом і має певний суверенний статус. Законодавство не може втручатися в цю сферу, воно повинно запобігти будь-якому втручанню. Закон встановлює межі недоторканності приватного життя.

Право людини на таємницю листування та інших видів комунікації є продовженням та однією з основних гарантій права на охорону приватного життя. Це право, передбачене міжнародними нормами (ст.12 Загальної декларації прав людини документ від 10.12.1948), знайшло своє відображення у переважній більшості сучасних конституцій. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). До іншої кореспонденції належать факсимільний, мобільний зв'язок, електронна пошта, Internet тощо. Обмеження цього права припускається лише на підставі закону та судового рішення[11].

Право на недоторканність житла. “Мій дім - моя фортеця”, - так говорить давнє англійське прислів'я. Сутність права на недоторканність житла (ст.30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на свободу думки і совісті передбачає свободу від будь-якого ідеологічного контролю. Людина сама вирішує, яким духовним цінностям їй надавати перевагу. Ст. 35 Конституції України закріплює право кожного на свободу світогляду і віросповідання.

Політичні права-можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це-право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін.

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України. Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання. Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст.І3), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Розвинута система громадських об'єднань-невід'ємний елемент громадянського суспільства. З їх допомогою люди можуть спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти та захищати свої потреби й інтереси. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднаним є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій. Названі конституційні положення конкретизуються в Законі України від 16 червня 1992 р. "Про об’єднання громадян”, який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення,діяльності, реорганізації та ліквідації[12].

Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним.

Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, так і через своїх представників здійснювати всю повноту влади.Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Закріплене у ст.38 Конституції України право громадян повністю відповідає міжнародним нормам, зокрема, передбаченому у п."а" ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права положенню про право кожного громадянина без будь-якої дискримінації та без обґрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників[13].

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації. Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. За юридичним змістом воно гарантує громадянам України можливість вільно і необмежене виражати, обговорювати,роз'яснювати, переконувати й поширювати у будь-якій формі (в межах закону)свої думки, переконання і погляди з усіх питань суспільного, політичного,економічного та суто культурного життя країни, зокрема,важливих питань,пов'язаних з обговоренням проектів законів і рішень загальнодержавного й місцевого значення. Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням міжнародних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлено, що "кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціації” ,а у ст.21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається право на мирні збори. Користування цим правом не піддягає ніяким обмеженням,крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві, в інтересах громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб”[14].