Забезпечення ефективного функціонування інфраструктури ринку в Україні

Підсумовуючи  вище сказане можна зробити висновок, для того щоб ринковий механізм працював без перебоїв, необхідна високоорганізована мережа спеціальних служб і організацій, котрі б забезпечували чіткий розподіл і використання трьох основних чинників ринку -  засобів виробництва, грошових коштів і людських ресурсів. Система таких організацій складає елементи інфраструктури ринку. В умовах загального товарного виробництва вільними є ринок товарів, фінансовий ринок і ринок праці.  Елементами інфраструктури є: підприємства роздрібної та оптової торгівлі; кредитна система й комерційні банки; емісійна система й емісійні банки; організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення й центри (державні й недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці); інформаційні технології й засоби ділової комунікації; податкова система й податкові інспекції; система страхування комерційного, господарського ризику й страхові (державні й недержавні) компанії; спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової інформації; торгові палати, інші громадські й добровільні державно-громадські об’єднання ділових кіл; митна система; професійні спілки працюючих за наймом; комерційно-виставочні комплекси; система вищої і середньої економічної освіти; консультативні (консалтингові) компанії; аудиторські компанії; громадські і державно-громадські фонди, призначенні для стимулювання ділової активності; спеціальні зони вільного підприємництва тощо.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ  СУЧАСНОГО СТАНУ СПОЖИВЧОГО ТА БІРЖОВОГО  РИНКУ В УКРАЇНІ

2.1.Основні проблеми функціонування установ ринкової інфраструктури в Україні

 Ринок  споживчих товарів є одним  з найбільших в економіці України.  На ньому домогосподарства забезпечують свої потреби в продовольчій і непродовольчій продукції іноземного та вітчизняного виробництва. Дослідження сектору споживчого ринку, де реалізуються вітчизняні товари, є важливим з кількох причин. По-перше, на ньому, як правило, формується попит на вітчизняні сировинні ресурси та інвестиційні товари, тобто він визначає вектор розвитку економічної діяльності в галузях, які виробляють сировину, напівфабрикати, верстати та обладнання. По-друге, збільшення обсягу продажу вітчизняних споживчих товарів є свідченням зростання продуктивності національної економіки, оскільки ці товари мають найбільшу додану вартість порівняно із сировиною та напівфабрикатами, використаними для їх виготовлення. До світової економічної кризи, що в IV кварталі 2008 р. охопила також економіку України, питома вага вітчизняної продукції на споживчому ринку країни мала тенденцію до зменшення, що супроводжувалося зростанням макроекономічних диспропорцій у вигляді від’ємного сальдо торговельного балансу, інфляції, уповільнення темпів підвищення ділової активності тощо.

 Проблеми  розвитку внутрішнього ринку  споживчих товарів в Україні  постійно привертають увагу багатьох економістів, які зробили певний внесок у їх вивчення. Разом з тим світова економічна криза зумовила нові тенденції розвитку цього ринку, що потребують подальшого дослідження. Нині особливої гостроти набуває необхідність дослідження тенденцій розвитку внутрішнього ринку вітчизняних споживчих товарів в умовах світової економічної кризи, його впливу на структуру економіки України [12, с. 59].

Проблемою 90-х  років XX ст., яка актуальна і сьогодні, була і є невідповідність номінально існуючих елементів інфраструктури реальному середовищу їх існування: правовим нормам, діловим звичаям, а точніше, їх відсутності. Організаційно створені такі елементи інфраструктури, як комерційні банки, біржі, інвестиційні посередники та інші елементи, але у той же час не прийнятий необхідний і достатній пакет нормативних актів, а ті, що прийняті, часто суперечать один одному [4, с. 61].

Розвиток інфраструктури ринку споживчих товарів глобально не змінив кількість стаціонарних об’єктів торгівлі та складського господарства, але відбулася зміна форм їхньої власності, що й зумовило усі наступні перетворення. Суб’єкти підприємництва могли самостійно визначати рід діяльності колишніх магазинів та їх спеціалізацію. На жаль, це і стало причиною розвитку дисбалансу щодо розміщення торговельних об’єктів та зміни торговельної сфери.

Перехід України  до ринкової економіки супроводжувався  погіршенням структурно-територіальної організації торговельної мережі, закрилося чимало магазинів, деформувалася їхня структура за спеціалізацією, випереджувальними темпами відкривалися дрібні роздрібні торговельні об'єкти, а також неформальні (стихійні) ринки.

Відбувається  процес відпрацювання і прийняття  юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує соціально-економічні перетворення. Прийнято чимало правових і нормативних актів з питань розвитку внутрішнього ринку, вдосконалення функціонування внутрішньої торгівлі, ринків продовольчих і непродовольчих товарів, формування ринкової та торгової інфраструктури, посилення захисту внутрішнього ринку споживчих товарів [1, с. 124].

Нагальною проблемою вітчизняного ринку споживчих товарів також є цінова нестабільність. Періодичні цінові збурення переростають у справжні колапси, що охоплюють різні товарні ринки, незалежно від обсягу попиту і пропозиції. Щоб поліпшити цінову ситуацію в Україні, необхідно обмежувати надмірну кількість посередників, котрі “розташувалися” між виробником та споживачем, бо кожен з них максимально “накручує” ціни. Завищена торгова націнка в структурі формування кінцевої ціни продукції часто зумовлена низькою ефективністю товароруху у сфері внутрішньої торгівлі. Слід шукати нові організаційні форми впливу на цінову стратегію суб’єктів внутрішнього ринку, щоб не допускати довільного завищення цін на споживчі товари. Удосконалення системи державного контролю за цінами має спиратися на розгортання справедливої економічної конкуренції. А. Мазаракі та В. Лагутін підкреслюють можливість виникнення серйозної проблеми, пов'язаної з надмірним державним втручанням у процес ринкового ціноутворення. Нестабільність цін в умовах глобальної кризи  пояснюють недостатнім регулюванням, тому нерідко лунають заклики до розширення державного впливу в цій сфері. Історично в Україні склалося так, що суспільна думка схвально ставиться до дирижизму й обстоює активну участь держави в економіці. Але відомі прецеденти змушують не забувати про те, як диктат держави в ціноутворенні погіршував ситуацію на внутрішньому ринку [7, с. 21].

Основою стимулювання активності підприємств на ринку вітчизняних споживчих товарів є здатність отримувати прибутки. Збільшення їх величини, як правило, відбувається в результаті двох подій на ринку: зростання рівня цін на вітчизняні споживчі товари або зменшення витрат вітчизняних товаровиробників на виготовлення одиниці товарної продукції. І в першому, і в другому випадку у товаровиробників збільшуються стимули до розширення виробництва продукції, підвищення її пропозиції на внутрішньому ринку.

Обсяг пропозиції споживчих товарів  на внутрішньому ринку відображає показник обороту роздрібної торгівлі у відсотках до відповідного періоду попереднього року, що розраховується органами статистики в порівнянних цінах. Збільшення величини цього показника та частки вітчизняних споживчих товарів у роздрібному товарообороті є свідченням того, що ділова активність товаровиробників має тенденцію до зростання [12, с. 64].

До основних проблем  розвитку сучасного ринку можна  віднести і дефіцит вітчизняних сировинних ресурсів. Зменшення виробництва на внутрішньому ринку сировинної продукції призводить до підвищення рівня цін на неї та зростання собівартості товарів кінцевого споживання. В економіці України дефіцит окремих видів сільськогосподарської сировини набув ознак хронічного. Вплив дефіциту сировинних ресурсів на споживчу ціну кінцевого споживання. Інформація наведена в табл. 2.1.                    Таблиця 2.1

Аналіз  виробництва молока та його вплив на споживчу ціну товарів кінцевого споживання

З наведеної  вище таблиці можна зробити висновок, що товарне виробництво молока суттєво не змінилось з 2009 р. У результаті у 2010-2011 рр. середні ціни реалізації молока зросли до 113,7 % - 112,3% в порівнянні з 2009 р. Це відповідно  спричинило протягом 2010 - 2011 рр. підвищення споживчих цін на масло до 102 % та сир до 117,1 %.

 Незадовільна швидкість нагромадження капіталу. Пропозиція споживчої продукції має тенденцію до зростання лише у випадку нагромадження достатніх інвестиційних ресурсів на підприємствах, що її виготовляють. Проте в Україні у 2010 р. на шляху оновлення виробничих потужностей вітчизняних підприємств виникли нездоланні перешкоди.

Це, насамперед, ускладнення процесу трансформації заощаджень домогосподарств у інвестиційні ресурси товаровиробників, що зумовлено рядом причин, з яких головна – втрата довіри населення до банківської системи. Кількісно оцінити рівень довіри населення до банків можна шляхом визначення частки депозитів домогосподарств, що залучені на умовах: “повернення на вимогу”, “строком на 1 рік”, “від 1 року до 2 років” та “більше 2 років”. Кредитувати нагромадження інвестиційних ресурсів на підприємствах банки можуть за рахунок “довгих” грошей. Їх запаси формуються на депозитних рахунках, які домогосподарства відкривають у банках на умовах “від 1 року до 2 років” та “більше 2 років”. Протягом 2010 р. обсяг депозитів, розміщених населенням у банківських установах на умові “повернення на вимогу”, становив 141,1% порівняно з 2009 р., а “строком на 1 рік” – 175,7%; водночас на умові “від 1 року до 2 років” – зменшився на 57,2%, “більше 2 років” – на 47,2%. У підсумку в 2010 р. частка депозитів домогосподарств, розміщених у банках на умовах “від 1 року до 2 років” та “більше 2 років”, що можуть забезпечити основу для нагромадження “довгих” грошей, становила 27,4% загального їх обсягу, тоді як у 2009 р. вона була вдвічі більшою – 55,7% . Це дає підставу для висновку, що через втрату довіри населення до банків процес трансформації заощаджень домогосподарств у інвестиційні ресурси підприємств ускладнився більш як у 2 рази.

Значною перешкодою є  також зростання ризиків кредитування вітчизняних підприємств. У 2009 р. банківські установи перестали активно кредитувати сектор товарного виробництва через збільшення частки "проблемних" кредитів серед тих, які видавалися підприємствам у докризовий період. Крім того, вітчизняні підприємства, як вважають працівники банків, залишалися “пере кредитованими”. Наприклад, на думку експертів, у 80% вітчизняних корпоративних позичальників частка залучених кредитних ресурсів на балансі вища від рівня, що є прийнятним для банків. За такої ситуації банки віддавали перевагу закупівлі державних цінних паперів, а валютні ресурси використовували для обслуговування зовнішнього боргу.

Наведені чинники негативно  впливатимуть на розвиток ділової активності на внутрішньому ринку і в найближчій перспективі. Про це певним чином свідчать економічні тенденції, які спостерігалися в минулому році. Зокрема у січні - травні 2010 р. порівняно з відповідним періодом 2009 р. тривав процес збільшення дефіциту окремих видів сільськогосподарської сировини. Наприклад, середні ціни сільськогосподарських підприємств на молоко та молочні продукти підвищилися до 152,4%.

Зростання собівартості виробництва вітчизняних споживчих  товарів у     2011 р. продовжувалося також через збереження незадовільного темпу нагромадження капіталу. Наприклад, у квітні банки видали кредити на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості в обсязі 80,1%; інші кредити в інвестиційну діяльність – 105,6% порівняно з відповідним періодом 2010 р. У населення дуже повільно відновлюється довіра до банківської системи. Наприклад, у січні - квітні 2011 р. частка депозитів домогосподарств, розміщених у банках на умовах “від 1 року до 2 років” та “більше 2 років”, зросла до 30,1% в їх загальному обсягу, тобто на 2,7 % з початку року. Таке незначне збільшення не могло істотно вплинути на величину запасів “довгих” грошей у банках і відповідно на їхні можливості щодо масштабного кредитування інвестиційної діяльності товаровиробників.

Вплив нецінових  чинників на пропозицію вітчизняних споживчих товарів на внутрішньому ринку показує й те, що, наприклад, у січні - травні 2010 р., як уже зазначалося, відбулося зростання споживчого попиту до 116,5% порівняно з відповідним періодом попереднього року, а пропозиція споживчої продукції на ринку збільшилася лише до 101,1%. Це означає, що 15,4% попиту споживачів було задоволено не через додатковий випуск споживчої продукції, а через збільшення рівня цін на неї. За умови стабільного обмінного курсу ціни могли зростати лише на вітчизняну продукцію під дією нецінових чинників її пропозиції.

Таким чином, ринок має  досить обмежені можливості для самостійної зміни структури товарного виробництва на користь вітчизняних споживчих товарів. Досягти таких змін можна лише за умови здійснення цілеспрямованої державної політики щодо пожвавлення ділової активності на внутрішньому ринку вітчизняних споживчих товарів [12, с. 67].

Підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що  основними  проблемами є невідповідність номінально існуючих елементів інфраструктури реальному середовищу їх існування: правовим нормам, діловим звичаям, а точніше, їх відсутності. Організаційно  створені такі елементи інфраструктури, як комерційні банки, біржі, інвестиційні посередники та інші елементи, але у той же час не прийнятий необхідний і достатній пакет нормативних актів, а ті, що прийняті, часто суперечать один одному.

Нагальною проблемою вітчизняного ринку споживчих товарів також є цінова нестабільність. Періодичні цінові збурення переростають у справжні колапси, що охоплюють різні товарні ринки, незалежно від обсягу попиту і пропозиції. Щоб поліпшити цінову ситуацію в Україні, необхідно обмежувати надмірну кількість посередників, котрі “розташувалися” між виробником та споживачем, бо кожен з них максимально піднімає ціни [2, с. 354].