Товарне виробництво як форма суспільного виробництва

Товарне виробництво виникає досить давно, але воно не є неодмінним атрибутом людського суспільства. Як доводять дослідження сучасних учених, а також досвід існування тих народів, які ще живуть в умовах первіснообщинного ладу, неодмінним супутником людського суспільства на початкових етапах його розвитку було натуральне господарство. Товарне виробництво виникає значно пізніше. Це ставить питання про умови й причини його виникнення та існування.

Загальною умовою існування товарного виробництва виступає суспільний поділ праці. Його суть полягає у тому, що виробники спеціалізуються на виготовленні певних продуктів. Ця спеціалізація призводить до підвищення продуктивності праці. Але з іншого боку вона вимагає і обміну такими продуктами, бо тільки одного чи декількох з них, які виробляє той чи інший товаровиробник, недостатньо для задоволення його постійно зростаючих потреб. Таким чином, суспільний поділ праці об'єктивно вимагає обміну його продуктами. Цей обмін існує і в межах натурального господарства, бо і в ньому має місце поділ праці. Але в натуральному господарстві це обмін продуктами праці, що не набувають форми товару. Все це говорить про те, що для виникнення і існування товарного виробництва недостатньо тільки наявності суспільного поділу праці.

Для появи товарного виробництва необхідна наявність економічної відособленості виробників. Щоб розкрити цю економічну категорію, зупинимось спочатку на тих видах відокремленості виробників, які передують економічній відокремленості.

Перш за усе, завжди існує технічна відокремленість виробництва. Вона полягає у тому, що виробництво будь-якого продукту праці відокремлено від виробництва іншого за своєю технологією засобами виробництва, що застосовуються при його виготовлені тощо. Ця відокремленість існує і буде існувати завжди, бо завжди будуть відмінності у виробництві велосипеда і, скажімо, цукерок.

Поряд з цією відокремленістю і на її базі існує виробничо- організаційна відокремленість виробників. Вона пов'язана з тим, що виробництво здійснюється в межах певних господарських одиниць, якими можуть бути, наприклад, підприємства, що існують, у свою чергу, у різних організаційно-правових формах. Усе це надає їм відповідного рівня самостійності, відокремленості один від одного навіть тоді, коли вони випускають абсолютно однакову за призначенням продукцію. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю і акціонерне товариство будуть різними за своїми організаційно-виробничими ознаками навіть за умови тотожності інших параметрів (однакова потужність, однакова продукція тощо). Ця відокремленість виявляється в певній самостійності кожної конкретної господарської одиниці. Указаний рівень відокремленості теж буде існувати завжди, бо завжди господарюючі суб'єкти будуть мати певну організаційну форму.

Поряд з технічною і виробничо-організаційною, існує й економічна відокремленість. Вона включає в себе ці два попередні рівні, але відрізняється від них тим, що базується на певних відносинах власності і відображається в найвищій самостійності господарюючого суб'єкта, а саме в самостійному вирішенні питань щодо того, що виробляти? Як виробляти? Коли виробляти? І взагалі, виробляти, чи ні? Безсумнівно, ця свобода виробника не є абсолютною. Вона загалом обмежена потребами суспільства, потребами його громадян, які через певні продукти праці забезпечують процес обміну речовин між собою і природою. З розвитком суспільства держава через закони, що регламентують виробництво, формує і ще одне обмеження свободи виробника — його відповідальність. Але це загальні рамкові обмеження, а що стосується конкретного виробника, то його самостійність, його суверенітет у цих рамках може бути і реально має місце в дуже широкому діапазоні.

Рівень економічної відокремленості буде різним залежно від форми власності, на якій ця відокремленість базується. Найвищий її ступінь забезпечує приватна власність. Саме приватний власник є найбільш незалежним суб'єктом господарювання, який самостійно, незалежно від будь-кого, вирішує всі питання про виробництво продукції. Дещо нижчий ступінь економічної відокремленості притаманний господарюючим суб'єктам, які базуються на колективній формі власності. Таке підприємство теж самостійно вирішує питання про виробництво, хоча під час вирішення таких питань воно певною мірою обмежене колективною думкою всіх власників. Найменший ступінь економічної відокремленості мають ті підприємства, що базуються на державній (суспільній) формі власності. В умовах, коли існує одна або практично одна державна форма власності, економічна відокремленість підприємств дуже незначна. Усі вони, наприклад, в умовах планової системи організації суспільного виробництва, як господарюючі суб'єкти майже повністю втрачають свою економічну самостійність. За цих умов існує тільки суспільний поділ праці, а економічна відокремленість господарюючих суб'єктів практично зникає. І вже не підприємство, а суспільство в особі держави вирішує як, скільки і чого повинно виробляти кожне підприємство.

Ступінь економічної відокремленості визначається, отже, формою власності, на якій він базується. Проте й загальні умови суспільного виробництва можуть суттєво впливати на нього. Так, у суспільстві, де виробництво базується на різних формах власності, економічна відокремленість державного підприємства буде значно вищою, ніж у суспільстві, де єдиною формою власності виступає державна власність.

Наявність економічної відокремленості господарюючих суб'єктів призводить до того, що ніхто в суспільстві не може відповісти на питання, скільки і яких продуктів буде вироблено. У цих умовах простий, попередньо спланований обмін продукцією (а він об'єктивно необхідний, бо існує і постійно поглиблюється суспільний поділ праці) просто неможливий. Деяка частина з вироблених продуктів може виявитись зайвою, бо виготовлена в кількості більшій, ніж існують суспільні потреби в цій продукції. Може виникнути й протилежна ситуація, коли певної продукції в суспільстві може не вистачити. Реальною може бути і ситуація, за якої певний вид виробленої продукції взагалі не буде потрібен споживачам. За таких умов задоволення потреб суспільства і нормальна організація суспільного виробництва можливі тільки тоді, коли вироблена продукція буде надходити до споживача через її купівлю-продаж на ринку. Іншими словами, у цих умовах продукт праці набуває форми товару, а саме виробництво - форми товарного виробництва. [16.104].

Економічна відокремленість виробників і наявність приватної власності на засоби виробництва означає, що кожний товаровиробник є власником своїх предметів і засобів праці або землі, худоби, а отже, й власником продуктів, які він виготовляє та обмінює на інші товари, потрібні йому для життя і праці.

Отже, в історичному розвитку товарного виробництва слід виділити два важливих моменти:

1. Перетворення натурального господарства на просте товарне господарство.
2. Перетворення простого товарного господарства на розвинене (підприємницьке) товарне господарство, яке властиве переважній більшості країн світу. Процес еволюції натурального господарства в розвинене товарне виробництво наведено на рис. 1.4.

Просте і розвинене (підприємницьке) товарне виробництво мають як спільні риси, так і відмінності.

Спільними рисами простого і розвиненого товарного виробництва є такі:

• суспільний поділ праці;
• приватна власність на засоби виробництва;
• конкуренція між виробниками;
• ринкова форма зв'язку між виробниками.

Відмінності між простим і розвиненим (підприємницьким) товарним виробництвом:

• при простому товарному виробництві: власник засобів виробництва і виробник продукту поєднуються в одній особі; виробництво товарів спрямоване на задоволення потреб виробника і членів його родини; виробництво ґрунтується на індивідуальній відокремленій праці; конкуренція товаровиробників нерозвинена, не має всеохоплюючого характеру;
• при розвиненому (підприємницькому) товарному виробництві: виробник продукту — найманий працівник, власник товару — власник капіталу, засобів виробництва; виробництво товарів здійснюється заради одержання прибутку; виробництво ведеться на базі спільної, об'єднаної праці; товарний ринок поділяється на ринок засобів виробництва і предметів споживання; товарне виробництво набуває загального характеру.

 

 

 

Рис. 1.4 Становлення розвиненого товарного виробництва

 

До характерних рис товарного виробництва також належать: наявність конкуренції, вільне ціноутворення, здійснення обміну товарами на принципах еквівалентності та відплатності, стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.

Як бачимо, товарні відносини передусім формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва й обміну продуктами господарської діяльності економічно залежних один від одного товаровиробників. При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти.

Товарне виробництво як більш високий ступінь конкретно-історичного типу організації виробництва знімає ті перешкоди, що стримували прискорений соціально-економічний розвиток суспільства. Цьому сприяє утвердження товарно-грошової форми обігу.

Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу - бартерну, тобто коли будь-який товар можна безпосередньо обміняти на інший без використання грошей, і грошову, коли обмін відбувається за участю особливого товару - грошей. При грошовому обміні суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру. Обмін в умовах товарного виробництва набуває важливого значення, а саме:

• є умовою існування суспільного поділу праці;
• забезпечує спеціалізацію і кооперацію виробництва;
• дає можливість економічним суб'єктам отримувати товари, необхідні для задоволення їхніх потреб;
• виявляє вартість виробленого товару;
• сприяє встановленню взаємовідносин між виробниками та споживачами.[12. ст. 94]

 

РОЗДІЛ 2 ТОВАР І ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ

2.1. Сутність товару

 

Товарне виробництво функціонує не для задоволення власних потреб, а для обміну, і відповідно товаром є продукт, який виробляється з метою продажу. Слово “товар” з’явилось на Русі приблизно в ХІІІ ст., воно було запозичене у кочовиків тюркських племен і означало “майно”, “добро”. Згодом товаром стали називати все, що йшло в споживання через купівлю-продаж: природні ресурси, робочу силу, послуги, інформацію.

У зарубіжній економічній літературі поняття “товар” має кілька визначень. Відомий австрійський економіст,К.Менгер у своїй книзі «Основи політичної економії» дає таке визначення товару: «Товари в науковому розумінні – це економічні блага..,призначені для обміну. Однак в цьому визначенні відсутня вказівка на те, що товар має бути продуктом праці. [12].

Наприклад, американські економісти Г. Слоуен і А. Цюргер у “Словнику економіки” дають такі трактування:

• сommodity (з англ. - предмет, товар) - будь-який предмет комерції або торгівлі;

• еconomic good (економічний товар) -усе зовнішнє стосовно людини, що має властивість корисності, може бути привласнено і є

відносно дефіцитним;• free good (вільний товар) - усе зовнішнє стосовно людини або те, що має властивість корисності і пропонування якого необмежене (повітря, сонячне світло тощо).

Товар - це продукт праці, який задовольняє будь-яку потребу людини й призначений для обміну шляхом купівлі-продажу. Товар, як і все сутнє у цьому світі, має матеріальний характер, але може виступати і як річ, і як послуга. [16].

При визначенні сутності товару маємо враховувати,що товар як економічне поняття є історично визначеною формою продукту суспільної праці.А що відрізняє продукт від товару? Передусім те,що товар виступає як продукт праці,виготовлений не для власного споживання,а для обміну на інші продукти, і тому виражає суспільно-економічні зв’язки товаровиробників. Цим пояснюється поєднання двох сторін товару – натурально-речової і соціально-економічної.

Сутність товару розкривається при розгляді його властивостей. Найважливішими з них є споживна і мінова вартість. На це вказує вже великий Аристотель, коли пише про те, що сандалії можна використати двояко: їх можна взути і користуватись ними, а можна їх обміняти на іншу річ. Ці категорії до наукового аналізу були введені багато століть тому. Арістотель,Сміт,Рікардо,Мілль та інші економісти розглядали їх як різні економічні категорії. Ці властивості товару існують як дві протилежні, але нерозривні його сторони.

Із визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості: по-перше, здатність задовольняти певну потребу людини і, по-друге, здатність обмінюватись на інші товари (рис. 1).

Рис. 2.1. Властивості товару

Здатність товару бути корисним людині, задовольняти її потреби називається споживною вартістю. Споживна вартість – це якісна визначеність товару, вона зумовлена фізичними, хімічними та іншими природними властивостями, якими її наділяє людина, виробник. [14].

Споживна вартість –це корисність речі, її здатність завдяки своїм властивостям задовольняти ту чи іншу потребу людей. Споживна вартість може безпосередньо задовольнити особисті, фізіологічні або духовні потреби людини (наприклад,потребу в хлібі, мясі, овочах, книгах,художніх творах) або суспільні потреби – бути засобом виробництва матеріальних благ (машин,устаткування,паливо, сировина тощо).

Споживну вартість мають багато продуктів природи, до яких не торкалася рука людини (плоди диких дерев,мінеральні джерела тощо). Однак доки та чи інша природна річ не залучена людиною до обміну, доти вона не стає товаром. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням: одні з них задовольняють матеріальні потреби, інші – духовно-соціальні (мають науково-освітнє, культурне призначення), треті – виступають у вигляді послуг.

Слід мати на увазі: якщо продукт створюється виробником для особистого споживання, то він має споживну вартість для самого виробника, хоч і не стає товаром. Якщо продукт або послуга призначається для інших людей через процес обміну (стає товаром), він є суспільною споживною вартістю. Отже, призначення споживної вартості товару – задовольняти переважно потреби не того,хто її виробив, а потреби суспільства через ринковий обмін.