Історія економіки та економічної думки

Після Першої світової війни майже 7 млн українців були позбавлені права на самовизначення і опинилися  під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини. У кінці 30-х років площа окупованих українських земель становила майже 150 тис. км із населенням, що перевищувало 11 млн осіб. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством. Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав, де відбувалося свідоме гальмування розвитку економіки. У промисловості налічувалося всього 50–55 тис. найманих робітників. У 1938 р. Західна Україна виробляла лише 7–10 % промислової продукції Польщі, при цьому її населення та територія становили чверть території Польщі.

Нафтова промисловість Прикарпаття  іноземним капіталом була доведена до занепаду (у 1938 р. зменшилася у 3–4 рази порівняно з 1912 р., видобуток становив усього 370,8 тис. пудів). Озокеритна промисловість, по суті, припинила діяльність. Залишалися невеликими обсяги виробництва у калійній промисловості на рудниках Калуша та Стебника.

Незважаючи на колоніальні утиски та повільний розвиток господарства краю, поступово зростає чисельність українських підприємств та кооперативів. Зміцнюють свої економічні позиції та прибутки українські об’єднання: ”Народна торгівля”, ”Маслосоюз”, ”Центросоюз”, ”Центробанк”, ”Карпаття”, ”Дністер”. Дедалі більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків. У 20–30 роках відбулося розширення функцій кооперативів, вони починають розглядати себе і як знаряддя самоврядування та економічного захисту. У 1939 році в країні налічувалося 4 000 кооперативів, які об’єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації.

Розвиток сільського господарства був також малопродуктивним. Земельне питання краю не було вирішене. 33,8 % землі належало поміщикам, 8 % – державі, 2,1 % – церкві, 48,4 % – селянам (до 2 га). Більше 1 млн осіб становили безземельні та малоземельні селяни. З поміщицьких та церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських та чеських колоністів. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. З 1925 до 1939 року, тільки за офіційною польською статистикою, емігрувало 373 тис. осіб працездатного населення.

Таким чином, у 20–30 роки західноукраїнські  землі у промисловому відношенні були слаборозвиненими. Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до потреб господарства Польщі, Румунії, Чехословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої робочої сили та сировини.

 

 

 

 

 

Тема 6. 2. Основні напрямки економічної думки в Україні

(друга половина  ХІХ  ст. – початок ХХ ст.)

 

Перелік питань до самостійної  роботи студентів 

(самостійна робота  у вигляді  конспекта)

1. Економічні погляди М. П. Драгоманова.

 

У 60-х роках  ХІХ ст. в Україні сформувався ліберально-буржуазний рух, який представляли громади. Активними діячами цього руху були: В. Антонович, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн. Одним із лідерів Київської “Старої громади” був видатний український історик, публіцист, етнограф, літературний діяч М.П. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Народився М. Драгоманов у  збіднілій дворянській сім’ї  в м. Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1864 — 1875 р. був приват-доцентом цього університету. У період посилення політичної реакції в Росії М. Драгоманова як політично “неблагонадійного” було звільнено з посади викладача. 1876 р. він виїхав за кордон, до Відня, потім — до Женеви, де видавав збірник, а згодом журнал “Громада”. 1889 р. він став професором Софійського університету.

М. Драгоманов посідав визначне місце  в громадсько-політичному та науковому  житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів “Старої громади”, брав активну участь в організації “недільних шкіл”. У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов опрацьовує питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об’єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. “Цей ворог, — писав М. Драгоманов, — може бути переможений лише спільними зусиллями всіх народів Росії, які й повинні для цього організуватися як всередині себе, так і між собою”. М. Драгоманов — прихильник об’єднання всіх слов’янських народів на демократичних засадах.

Величезні заслуги М. Драгоманова  в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз’єднання українських земель, розвитку національної культури, виступає проти насильницької русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою.

Водночас М. Драгоманов гостро засуджував реакційні консервативні напрямки в українському суспільному русі, з обуренням виступав проти аполітичності українофілів, доводячи цілковиту абсурдність їхніх намагань відокремити культуру від політики. На відміну від більшості громадівців, він не ігнорував соціальних проблем у національних рухах, підкреслював, що саме соціальними ідеями вимірюється сила різних “національних напрямів”. 
Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найбільш повно викладено ним у “Передньому слові” до першого числа збірки “Громада”. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами “громадівства” (соціалізму. — Л. К.), федералізму й анархізму. М. Драгоманов так і писав, що за кінцеву мету він бере “цілковите безначальство і цілковите громадство”.

Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займають економічні проблеми. Велику увагу  приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для суспільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спрямованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, “а й відібрала ту, яка в них була”. Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», писав М. Драгоманов.

Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, “головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.”. 
На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва М. Драгоманов намагається використати політичну економію. Високо оціюючи фундаментальні праці з політичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.

Саме відсутність економічної  літератури, зазначав він, негативно  позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першочерговим завданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас. 
Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це, передусім, «освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками». Крім того, писав він, необхідно домагатися підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.

Найпершу умову радикальної  зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.

Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів  такий спосіб виробництва, за якого  фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, “без яких інколи не можна обійтись”. 
Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом, громадівцем) полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому ґрунті — здійсненні соціально-економічних реформ.

Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики. 
Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом.

 

Розділ VІІ  (ЗМ 7). Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільства

Європейської  цивілізації (перша половина  ХХ ст.)

Тема 7. 1. Світове господарство у міжвоєнний період

 

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота  у вигляді  конспекта)

1. Економічні зміни в господарстві  воюючих країн.

2. Особливості кризи в Німеччині, Англії, Франції.

3. Причини Другої світової війни. 

 

Економічні зміни в  господарстві воюючих країн.

У Першій світовій війні брали участь 36 країн світу з населенням приблизно в один мільярд осіб, що становило 67 % населення Землі.

Основні воєнні дії розгорнувся  у Європі, яка на той час залишалася фінансовим центром, центром промислового та сільськогосподарського виробництва.

Під час війни було підірвано  господарство практично всіх країн-учасників, особливо європейських. Війною було знищено приблизно 1/3 їхніх матеріальних цінностей. Це зумовлювалося блокадою, обмеженими можливостями імпорту сировинних ресурсів, втратою контролю над шляхами сполучення.

Найбільшою трагедією стали людські жертви – 10 млн загинули, 20 млн були поранені та скалічені, більше 10 млн померли від голоду і епідемій.

Німеччина

Під час війни Німеччина опинилася  в економічній та морській блокаді. Це неминуче позначилося на її економічному стані. Забезпеченість промисловості ресурсами зменшилася на 45– 0 %. До війни Німеччина ввозила сировини на 10,7 млрд марок, дві третини залізної руди, 50 % кольорових металів, 90 % міді.

Для керівництва господарством було створено Воєнно-промисловий комітет, який регулював:

– витрати сировини;

– виробництво фабрикатів;

– розподіл продуктів та товарів.

Була розроблена мілітарна господарська “Програма Гіндебурга”, що передбачала збільшення випуску військової продукції до 75 % від загального обсягу виробництва всієї продукції. Виробництво гармат збільшилося до 22 тис. на місяць, снарядів з 1 млн до 11 млн на місяць.

28 червня 1919 року Німеччина підписала Версальський мирний договір, визнавши свою поразку у Першій світовій війні. Було втрачено 73 тис. кв. км, або 13,5 %, території з населенням 6,5 млн ос. На втрачені території (зокрема, Ельзас, Лотарингію, Саарську область) припадало 75 % видобутку залізної руди, 20 % – вугілля, 20 % – виплавки чавуну. Німеччина втратила практично всі свої колонії в Азії, Африці, у Тихому океані. Згідно з Версальським договором Німеччина повинна була сплатити репарацій на суму 132 млрд золотих марок. У рахунок репарацій було конфісковано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. молочних корів, постійно відбувалися поставки Франції, Бельгії та Італії, вугілля, будівельних матеріалів, хімікатів та інших товарів. Військово-промисловий комплекс країни було зруйновано. Німеччині заборонялося мати важку артилерію, танки, підводні човни, військову авіацію. Рейнська область стала демілітаризованою зоною.

Великобританія

На економічному становищі негативно позначилася “підводна війна Німеччини”, але ці дії були непослідовними, що дало можливість вижити Англії. Загальний обсяг виробництва зменшився (вугілля – на 21 %, чавуну – на 9 %, суднобудування – на 1/3), а воєнної промисловості – збільшився.

Англія втратила ринки у Канаді, Аргентині, Китаї.

Разом з тим  у Англії зростає сільське господарство у зв’язку з дефіцитом продуктів харчування, що надходили з колоній. З 1913 до 1918 рр. посівні площі пшениці зросли на 140 %, а валовий збір зернових збільшився у 1,5 разу.

Франція

Зазнала найбільших збитків. Промисловість, яка в основному розміщувалася на сході, була окупована. Відбувається активізація виробництва у центральних та південних районах. Загальний обсяг виробництва зменшився більш як на 50 %. Порівняно з 1913 р. зменшилося виробництво чавуну на 27 %, сталі – на 46 %, вугілля – на 47 %, руди – на 8,3 %.

Відбувається  поступова мілітаризація економіки.

Мобілізація до армії вдарила по сільському господарству (60 % чоловіків), посівні площі зменшилися на третину.

 

 

США

Перебували у вигідних умовах. Початковий нейтралітет дав можливість збільшити  поставки зброї і боєприпасів  та продуктів харчування у воюючі країни.

США встановлюють контроль за ринками збуту, сировини і у сфери капітальних вкладень в інших країнах. Зростають виробничі  потужності і зайнятість населення.

Обсяг виробництва товарів за 1914–1916 рр. збільшився з 1 млрд дол. до 3 млрд дол. Випуск промислової продукції збільшився на 26 %, виробництво пшениці зросло у 1,5 раза.

Борги США у 1913 р. становили 7 млрд дол., що перетворились у 1918 р. у борг воюючих країн США на суму 9,8 млрд дол. Золотий запас за 1914–1928 рр. збільшився з 1 891 млн дол. до 488,7 млрд дол.

Капітальні вкладення за кордон зросли з 3,5 до 6,5 млрд дол. Основні центри виробництва в роки Першої світової війни змістилися до США.

 

Особливості кризи в  Німеччині, Англії, Франції.

До кінця 20-х років економічна система провідних капіталістичних країн досягла високого рівня складності. Механізми ринкової саморегуляції (т. з. ”невидима рука”) перестали працювати. Для забезпечення стійкого економічного та соціального розвитку потрібне було втручання держави. Надшвидкі темпи розвитку та глибинні економічні диспропорції призвели до ”перегріву економіки” США. 29 жовтня 1929 року у ”чорний понеділок” стався крах Нью-Йоркської фондової біржі, що поклало початок найжорстокішій економічній світовій кризі надвиробництва.