Роль банківської системи на грошово-кредитному ринку

Реакцією на зазначену  обмеженість і внутрішнє протиріччя лихварства стало виникнення банківської  справи і формування позичкового капіталу. Лихвар та банкір як економічні суб'єкти ринку суттєво різняться між собою. Вони е представниками різних економічних відносин. Зміст цього питання зводиться до визначення того, як використовуються нагромаджені кошти. В руках лихваря з грошима, власне, не відбувається ніякої метаморфози. Вони лише формально переходять з рук у руки. Фактичне перетворення грошей на позичковий капітал відбувається лише тоді, коли вони опиняються в руках банкіра і використовуються в підприємницьких, у т.ч. виробничих, цілях. У забезпеченні такої трансформації і полягає головна функція банку.

Відповідно до цього  змінюється й обличчя позичальника, що протистоїть кредиторові —  банкірові. Банківський кредит, на відміну від лихварського, надається лише в тому випадку, коли є впевненість, що гроші буде використано як капітал. Він надається справжньому або потенційному підприємцеві.

Звісно, в реальному  житті кредити надаються не лише підприємцеві. З розвитком банківської  системи функціонування лихварського капіталу не припиняється. Грошовий капітал, що приносить відсоток і воднораз зберігає форму лихварського капіталу, надаваного для потреб особистого споживання, продовжує існувати. Ба більше — виникають спеціалізовані кредитні установи, що обслуговують його обіг Це, насамперед, кредитні асоціації та спілки, каси взаємодопомоги, різноманітні ощадні установи, що їх, як правило, організують профспілки або групи осіб, поєднані певною спільністю матеріальних інтересів. Такого штибу кредитні установи мають давню історію У Венеції та Генуї вони виникли ще в XIV ст Нині у США функціонує понад 18 тис. кредитних спілок, членством у яких охоплено майже 53 млн. осіб. Це, однак, не змінює зазначеного вище положення про те, що з розвитком банківської справи визначальним у системі кредиту стає обслуговування підприємництва.

На відміну від лихварського банківський кредит, що спрямовується на цілі підприємництва, спертий на нагромадження позичкового капіталу. Як уже згадувалося, позичковий капітал являє одну з форм грошового капіталу, що надається його власником з метою отримання прибутку у вигляді позичкового відсотка на тимчасове користування підприємцеві.

Позичковий капітал  характеризується такими ознаками. Він  безпосередньо не інвестується його власником у розвиток процесу продукування — виробництво, торгівлю, комерцію. Це здійснює інша особа — підприємець, якому зазначена форма капіталу передається на тимчасове користування. В результаті відбувається роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, власність на капітал залишається у кредитора навіть після того, як вона з його рук перейшла боржникові. Ця умова регламентується в кожній країні чинним законодавством і є непорушною. Отримавши сертифікат, ви вклали свої гроші на певний термін у банк, який розпоряджається ними на свій розсуд, але власником цих грошей протягом усього часу їх використання як позичкового капіталу лишаєтеся ви.

Позичковий капітал — це капітал, що реалізує себе як товар. У даному разі об'єктом купівлі-продажу є  самі гроші, однак не гроші як товар, а гроші як капітал. Особливістю позичкового капіталу, котрий функціонує як товар, є те, що на відміну вщ продажу звичайного товару він здається в позику — тобто відчужується від свого власника лише на певний час і за умови повернення з позичковим відсотком.

Гроші, як ми знаємо, за своєю природою не є капіталом. Вони стають капіталом, коли використовуються не як простий посередник обміну, а як гроші задля отримання прибутку, гроші як вартість самозростання. Отже, кредитор (особа А) передає підприємцеві (особі Б) не просто гроші, а гроші як капітал; він передає вартість, що в процесі свого функціонального використання не лише зберігає себе, а й зростає у своїх розмірах — приносить прибуток. Тобто особа Б бере в позику не просто гроші, а гроші як капітал, гроші як вартість самозростання. Але після цієї дії гроші ще не стали капіталом. Вонй*Ьцінюються лишень як можливий каштал. Тільки у процесі свого функціонального споживання гроші збільшують свою вартість і реалізують себе як капітал. Лише повернення боргу здійснюється грошима як реалізованим капіталом. Гроші даються в позику як грошовий капітал у потенції; вони повертаються до кредитора як реалізований капітал, як величина, що несе не тільки авансовану, а й нарощену вартість.

Як наслідок змінюється економічний  статус не лише особи Б, а й особи А І -кредитор, і боржник стають не просто власниками грошей, а власниками кашталу. Так відбувається капіталізація економічних відносин. Водночас слід враховувати, що у відносинах між кредитором і боржником головним суб'єктом капіталізації виступає не особа А, як це здається, а особа Б — підприємець, що бере гроші у кредит і забезпечує їх реальне самозростання

Існує декілька джерел нагромадження позичкового капіталу. Це передусім грошовий капітал, що тимчасово вивільняється у процесі обігу промислового (а також торговельного) капіталу. Таке вивільнення здійснюється: а) нагромадженням у вигляді амортизаційних відрахувань певної частки чолового капіталу; б) тимчасово вільні кошти утворюються за рахунок того, що продаж готової продукції та закупівлі нової сировини, палива й матеріалів, використовувані в подальшому виробництві, не збігаються в часі, в) таке нагромадження здійснюється внаслідок накопичення протягом певного часу і фонду оплати праці, а також частки доходу, що розподіляється між власниками засобів виробництва (скажімо, акціонерами), і тієї частки, яка виплачується у вигляді податків¹.

Друге джерело позичкового капіталу — капітали рантьє; грошовий капітал осіб, які самі не займаються підприємницькою діяльністю, а живуть за рахунок отримання відсотка од використання капіталу як власності — здачі нагромаджених коштів у кредит.

Третє джерело позичкового капіталу — частка грошових доходів і збережень різних верств населення, що тимчасово перевищує їх поточний фонд споживання. Призначені для реалізації в майбутньому відкладеного попиту, ці кошти зосереджуються на депозитних рахунках банківсько-кредитних установ і перетворюються на позичковий капітал.

Четверте джерело формування позичкового  капіталу — вільні кошти державного і шсцевих бюджетів, страхових компаній, пенсійних фондів, профспілок та інших організацій, що концентруються на відповідних рахунках і також можуть використовуватися банками як кредитні ресурси.

При розгляді процесу нагромадження позичкового капіталу слід розібратися і в такому питанні: якою мірою цей процес відображає реальне нагромадження дійсного капіталу, що виступає у продуктивній і товарній формах і використовується в процесі виробничого відтворення. Теорією та практикою доведено, що такої відповідності, як правило, не досягається. Позичковий капітал нагромаджується швидшими темпами, ніж реальний. Чинників, що визначають таке випередження, багато. Це і формування кредитною системою власних платних інструментів, і ефект кредитного мультиплікатора, і емісія та обіг облігацій або інших цінних паперів, не завжди пов'язаних безпосередньо з відтворювальними процесами. Класичним прикладом цього вважається емісія урядових цінних паперів, що випускаються не для фінансування реальних інвестицій, а для покриття видатків, пов'язаних із поточним споживанням.

Сформований у такий спосіб позичковий капітал дістав в економічній  теорії назву фіктивного капіталу. Йдеться про ту частку позичкового  капіталу, накопичення якого не відображає реальний процес нагромадження дійсного капіталу.

Нагромадження та обіг особливого різновиду  позичкового капіталу — капіталу фіктивного породжує неоднозначні економічні наслідки. У цьому процесі є як позитивні, так і негативні аспекти. Про це докладніше йтиметься при аналізі механізму кредиту. А тут зазначимо, що з мак-роекономічного погляду розмежування дійсного і фіктивного позичкового капіталу має принципове не лише теоретичне, а й практичне значення.

Нарешті, при розгляді нагромадження  позичкового капіталу треба враховувати залежність цього процесу від розвитку економічного циклу. Динаміка накопичення позичкового капіталу і рух норми позичкового відсотка відбуваються обернено до процесу циклічності. У наступному аналізі і це питання розглядатиметься глибше.

Як зазначалось у вступній частині теми, при визначенні природи й суті позичкового відсотка виникає багато теоретичних ускладнень, у змісті яких для усвідомлення теорії грошей потрібно розібратися. Найважливішими з них є питання, що визначають, як саме і за рахунок яких джерел формується позичковий (кредитний) відсоток. Багаторічні теоретичні дискусії на сторінках економічної літератури зосереджуються головно на з'ясуванні саме цих питань.

Найпоширенішою є позиція економістів  класичного напрямку теорії грошей, за якою позичковий відсоток розглядається як ціна капіталу, взятого у кредит. Логіка такого визначення досить проста' враховуючи те, що підприємець виступає покупцем капіталу — товару, то й відсоток, виплачуваний ним кредитодавцеві, представляє ціну цього капіталу.

Економісти неокласичної школи дають інше тлумачення позичкового вщсотка. Його суть розглядається як плата за жертву чи за збереження й відмову власника грошей негайно використати їх на придбання певних цінностей. Як писав австрійський економіст Е.Бем-Баверк, позичковий відсоток є результатом більш високої оцінки поточних потреб, аніж майбутніх. У цьому випадку величина відсотка визначається на базі суто психологічних чинників, як різниця в ціні між теперішніми та майбутніми благами. При цьому останні у зв'язку з невизначеністю перспектив економічного розвитку оцінюють нижче від теперішніх.

У цьому ж методологічному ключі  розглядав природу відсотка і  Дж. М. Кейнс. Він визначав суть останнього як «плату за розставання з ліквідністю». Як зазначалось у попередньому розділі, в теорії Дж-М.Кейнса формування відсотка регулюється дією провідного психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Звідси відсоток є оплачувана власникові капіталу компенсація за тимчасове розлучення з грошовою формою багатства. Величина позичкового відсотка, за Кейнсом, залежить від двох чинників: 1) вона прямо пропорційна «перевагам ліквідності», 2) обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу.

В економічній теорії є й інші підходи до визначення природи позичкового відсотка; кожен з них,як і при аналізі суті капіталу, відображає різні аспекти функціонування цього економічного феномена і тому потребує відповідної уваги.

Водночас, звертаючи увагу на визначення відсотка, слід враховувати і такі принципові положення, які поглиблюють розуміння змісту цього поняття. Взагалі побичковий відсоток являє частину прибутку, котру позичальник сплачує за взятий у позику грошовий капітал. Його джерелом є прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного використання позичкового капіталу. Зазначений прибуток розподіляється між самим підприємцем і його кредитором. Перший стримує підприємницький доход, другий — позичковий відсоток. Пропорція розподілу прибутку на ці дві частини залежить від рівня конкуренції на позичковому ринку — попиту і пропозиції на позичковий капітал.

Величина позичкового відсотка характеризується його нормою. Остання визначається як відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, помноженого на 100. Якщо на капітал у 1000 млн.крб., відданий у кредит, отримано річний доход у вигляді відсотка в сумі 40 млн.крб., то норма позичкового відсотка становитиме 4%.

Виникає й таке питання: чи можливо встановити економічний закон, який обгрунтував би принципи визначення ринкової ціни за використання грошового капіталу або норми позичкового відсотка? На це досить значуще за будь-яких обставин питання економічна теорія не дає чіткої відповіді Вважається, що норма відсотка може коливатися від нуля (це її мінімальна межа) до середньої норми прибутку — її максимальної межі. Іноді ці межі можуть бути перевищені. Однак за рівності всіх інших обставин норма відсотка загалом мусить бути вищою, що вищою є норма прибутку.

Слід звернути увагу і на таку обставину. Ринкова норма відсотка, що встановлюється на підставі попиту і пропозиції, які формуються на даний момент на ринку позичкового капіталу, схильна до частих і різких коливань. Свого максимуму вона досягає в період найбільшого загострення економічної кризи, тобто саме тоді, коли норма прибутку падає до мінімуму. Таке явище можна спостерігати в економіці всіх без винятку країн, що входили до колишнього СРСР, в т.ч. й України. Це пояснюється тим, що пщ час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобом платежу і значно зростає попит на позичковий капітал.

Після кульмінаційного  пункту кризи норма відсотка знижується; мінімальною вона стає в період депресії, коли вщбувається масове вивільнення  з виробництва й торгівлі грошових капіталів, що пропонуються в позику. Однак у цей період попит на них стає досить обмеженим. Тоді ж спостерігається зростання норми прибутку. Така динаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність змін норми відсотка та норми прибутку має розглядатися з урахуванням циклічних коливань економічного розвитку, тобто в межах відповідних фаз виробничого циклу.

Нарешті, слід враховувати  й те, що норма позичкового відсотка — об'єкт державного регулювання. Тому при аналізі її динаміки слід зважити й на цю обставину. В наступних темах це питання буде розглянуто вичерпніше

Розглянуті питання, що характеризують процес нагромадження позичкового капіталу, утворюють необхідні теоретичні передумови з'ясування змісту й функціонального призначення кредитних відносин, їх впливу на розвиток усього комплексу економічних перетворень суспільства¹.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Нагормадження  позичкового капіталу

 

 

Питання про межі кредиту  є відносно новим у теоретичних  дослідженнях кредиту, мало вивченим і досить спірним. Одні автори взагалі не говорять про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху і принципи кредитування¹. Інші не просто погоджуються з наявністю об'єктивних меж розвитку кредиту, а й налічують їх таку велику кількість, яка істотно ускладнює розуміння економічної сутності цього явища і його практичного значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількісні, перерозподільні, емісійні та інші межі кредиту . Такий різнобій думок з цього приводу можна пояснити низьким рівнем дослідження самої сутності кредиту та недостатнім усвідомленням об'єктивного характеру його руху та ролі у відтворювальному процесі.