Робочій час, його склад і структура

Значна частина населення змушена  працювати не за фахом. Зокрема, у 2004 р. на посадах робітників працювала  половина зайнятих, які за освітою  є технічними фахівцями в галузі прикладних наук та техніки, чверть - молодших фахівців в галузі освіти, 2/5 службовців, пов'язаних з інформацією, та службовців, що обслуговують клієнтів. Майже половина осіб працюють на посадах, що не відповідають їхній освіті [7].

Неповна зайнятість. У 2005 p., незважаючи на 39,3% зниження відпусток з ініціативи адміністрації і 12,7% зменшення чисельності  працюючих за скороченим робочим  днем (тижнем), фактично 11,3% зайнятих працювали  менше 40 год. на тиждень (без урахування зайнятих в особистому підсобному господарстві та тимчасово відсутніх на роботі). У більшості цих випадків тривалість тижневого робочого часу взагалі  не було встановлено.

З числа опитаних, тільки кожний одинадцятий, працюючий у скороченому режимі, повідомив що не бажав мати роботу з повним робочим днем і кожний сімнадцятий мав такий графік роботи за станом здоров'я або у  зв'язку з сімейними обставинами. Більше половини працівників були переведені на умови неповного робочого дня (тижня) за ініціативою адміністрації, а понад чверть - працювали в  такому режимі через те, що не змогли знайти роботу з повним робочим днем (тижнем).

Взагалі поширення неповної зайнятості є ознакою гнучкості ринку  праці і спостерігається у  сучасному світі далеко не тільки за умов економічної кризи - воно є, скоріше, віддзеркаленням обраної  конкретним суспільством соціально-економічної  моделі. Але в Україні воно є  наслідком передусім низького рівня  завантаженості виробничих потужностей, недостатності сфери докладання праці. Про це свідчить, зокрема, і  помітне скорочення масштабів неповної зайнятості після подолання економічної  кризи. Порівняно з 1999 р. питома вага працівників, переведених на скорочений графік роботи в загальній кількості  працюючих знизилася на 31%, цей  процес тривав і в 2005 p., де їхня частка становила 11,3% [5].

Втрати робочого часу через неоплачувані відпустки та зайнятість неповний робочий  день (тиждень) з ініціативи адміністрації  в розрахунку на одного штатного працівника становлять 2,3% фонду робочого часу за 2005 рік.

Додаткова зайнятість. За існуючими  оцінками, значна частина дорослого  населення має додаткові заробітки, причому у половини додаткова  діяльність принципово відрізняється  від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров'я, освіти, науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну частину зайнятого населення) - працівники промисловості та торгівлі. Що вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість: для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів [4, 5].

Зростання попиту на робочу силу сприятиме  поширенню різних форм додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.

Попри позитивні зрушення, що спостерігаються  з часу виходу з кризи, у сфері  зайнятості населення України існують  серйозні проблеми: загальний низький  рівень зайнятості та її нераціональна  галузева структура, передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та секторі самостійної  зайнятості; поширеність вимушеної  неповної зайнятості; робота не за фахом.

Економічне зростання закономірно  віддзеркалилося у зменшенні  масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним  скороченням його тривалості.

Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання  вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2003-2005 pp. обсяги безробіття скоротилися на 5,7%. Рівень безробіття, визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у 2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2005 р. Найвищим він був у Донецькій та Львівській областях. Найнижчій у м. Києві, Севастополі, Київські та Чернігівській областях (табл. 2.3.) [6].

 

Таблиця 2.3.

Кількість зареєстрованих безробітних  за регіонами, тис. чол.

	1996	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Україна	126,9	1174,5	1155,2	1008,1	1034,2	988,9	981,8
Автономна республіка Крим	3,5	33,4	26,2	27,8	42,1	41,1	40,8
області
Вінницька	2,9	35,0	39,3	40,6	35,9	31,3	41,3
Волинська	5,6	37,8	34,3	33,2	24,9	27,1	26,7
Дніпропетровська	2,9	86,6	89,5	78,2	79,1	73,1	63,5
Донецька	8,5	95,7	95,1	72,1	76,0	71,6	64,3
Житомирська	6,0	53,4	59,3	39,7	33,4	37,5	38,4
Закарпатська	6,4	41,5	44,1	37,1	40,2	32,9	28,2
Запорізька	2,8	36,6	38,5	38,8	39,0	38,0	36,9
Івано-Франківська	11,4	50,0	44,9	38,6	38,0	34,1	35,2
Київська	5,0	52,4	53,5	43,7	39,5	31,5	29,7
Кіровоградська	3,5	34,4	31,6	26,1	30,3	33,8	31,3
Луганська	6,9	53,4	57,9	48,4	47,3	42,9	36,9
Львівська	15,5	110,1	90,9	61,4	60,0	59,1	60,5
Миколаївська	2,4	27,6	28,0	24,7	24,8	27,6	28,3
Одеська	1,8	12,8	15,9	19,2	27,3	31,0	31,3
Полтавська	3,8	44,1	47,3	44,7	41,7	38,0	40,3
Рівненська	5,6	45,4	45,6	44,7	43,8	36,9	39,6
Сумська	3,4	49,9	46,7	38,1	33,5	30,7	31,1
Тернопільська	4,8	39,3	42,6	39,8	42,4	41,8	48,0
Харківська	4,8	63,7	60,2	55,9	56,1	51,9	52,2
Херсонська	3,0	20,3	25,3	28,9	41,7	40,0	34,2
Хмельницька	4,5	26,5	29,1	28,2	26,4	27,8	31,9
Черкаська	3,0	33,8	33,9	32,4	37,3	42,1	43,7
Чернівецька	2,3	22,0	21,8	23,1	33,9	30,5	32,0
Чернігівська	5,2	50,4	38,0	29,4	28,1	27,2	26,2
міста
Київ	1,1	15,6	13,9	11,4	9,6	7,5	7,5
Севастополь	0,3	2,8	1,8	1,9	1,9	1,9	1,8

Таблиця побудована за даними Держкомстату України

Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість  працюючих в умовах вимушеної  неповної зайнятості. Скорочення часткового безробіття, яке розпочалося у 2000 p., набуло значних темпів у 2001 р. і  збереглося у 2002-2003 pp. Темпи його зменшились у 2004 та 2005 рр.

Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді [3].

Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність  будь-яких виявів тендерної дискримінації.

Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в  Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний  для більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо  динамічного розвитку економіки, невисокої  мобільності робочої сили та загальної  негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також  поширення незареєстрованої зайнятості.

Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним  бажанням, з економічних причин (у  зв'язку з реорганізацією, ліквідацією  виробництва, скороченням чисельності  або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального  закладу.

Зневірені. Активне вжиття заходів  щодо стабілізації соціально-економічної  ситуації в країні обумовило залучення  до складу економічно активного населення  осіб, які раніше не пропонували  свою робочу силу на ринку праці  через відсутність надії знайти роботу. Після 2001 р. спостерігається  помітне зменшення чисельності  осіб, які припинили пошук роботи у зв'язку з втратою надії на працевлаштування, як у містах, так  і в селах України.

Допомога по безробіттю. Стандарти  тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної  організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився він є нижчий за прожитковий мінімум.

Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечує необхідного соціального  захисту безробітних і є однією з причин того, що більшість з  них не реєструється у центрах  зайнятості.

На позитивну оцінку заслуговує істотне збільшення частки виплат допомоги по безробіттю, що надається авансом  для відкриття власної справи. Всього за 2005 р. таку допомогу отримали 39,2 тис. осіб, які завдяки цьому  зайнялися (на умовах самозайнятості чи підприємництва) фермерством, птахівництвом, тепличним господарством, торгівлею, пошиттям одягу, автосервісом, транспортними послугами тощо. Але з огляду на 2,8 мільйона осіб, які отримали соціальні послуги та матеріальне забезпечення протягом року, ця група є надто малою [4].

Поряд з безумовними позитивними  зрушеннями останніх 3 років у сфері  безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у  складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низький  рівень соціального захисту безробітних.

Особливу стурбованість викликає рівень безробіття в сільському господарстві. Так, рівень безробіття в сільській  місцевості традиційно був нижчим ніж  в місті до 2000р. (див. рис.2.2.).

Рис. 2.2. Рівень зареєстрованого безробіття за типом поселення

Джерело: Державна служба зайнятості

Однак в 2000р. рівень безробіття в сільській  місцевості перевищив середнє значення по Україні. Це було зумовлено, в першу  чергу, реформуванням аграрного  сектора: в цілому по країні в цьому  році вивільнення зросло на 6%, а в  сільському господарстві - більше ніж  в 3 рази. Незважаючи на це, лише 12-17% незайнятих громадян проживає на селі [7].

Згідно з наявною інформацією, основні причини звернень селян  до центрів зайнятості - низький  рівень доходів, отриманих від обробітку  землі, відсутність ринків збуту  власної продукції, низька платня за здану сільськогосподарську продукцію, недостатньо розвинута інфраструктура села.

Наведені причини безробіття на селі є одноразово докором українським  законодавцям, фахівцям з аграрної економіки, органам місцевого самоврядування, широким верствам інтелігенції за недосконалість організаційно-економічної та освітньо-професійної  роботи на селі. Законом України  “Про особисте селянське господарство” основні напрями діяльності останнього визначені. В ньому окреслені також напрями і форми підтримки особистих селянських господарств, але переважно вони мають “розмитий ” характер. Так, наприклад, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні сприяти в організації кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надані інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг. Однак, як конкретно виглядатиме надання цих послуг, хто несе за це персональну відповідальність і т.д. чітко не визначено .

Що стосується членів особистих  селянських господарств, то до категорії  зайнятих, згідно з названим законом, зараховується населення в разі, якщо робота в цьому господарстві є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або  перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

Таке визначення зайнятості, на нашу думку, - одне з найслабших місць  Закону України “Про особисте селянське господарство”, бо воно орієнтує не на інтенсивну сільськогосподарську діяльність, а на пошуки мотивів її применшення. Адже величина доходів у сільському господарстві часто детермінується не розмірами земельної площі, а інтенсивністю господарювання, характером спеціалізації, товарності виробництва тощо. Це знали давно, ще на рубежі ХІХ - ХХ ст. велися з того приводу дискусії між економістами-аграрниками. На селі ніколи не бракує відсталих господарств, власники яких можуть апелювати до влади за відповідними компенсаціями. Такі компенсації можуть стати оплатою відсталості. Між тим, усі економічні механізми повинні стимулювати інноваційність, у тому числі і в сільському господарстві [2, c.73].

З того погляду Закон України  “Про особисте сільське господарство” вимагає додаткового економічного наповнення і конкретизації. Добре, що він передбачає соціальні, пенсійні та інші гарантії для селян. Однак потрібно пам'ятати, що селянство за господарською поведінкою та економічною ініціативою не є однорідною верствою. Цей аспект потрібно мати на увазі, трактуючи селянське господарство у контексті зайнятості та соціального захисту селян. Останній величезною мірою залежить передусім від модернізації селянського господарства, виходячи з вимог ринкової економіки.

3. Практичне завдання

Чисельність населення району на початок року становила 800 тис. осіб, з яких 450 тис. - особи працездатного  віку. Чисельність інвалідів І  та ІІ груп у працездатному віці та осіб, що одержали пенсії на пільгових  умовах дорівнювала 30 тис. осіб. У народному  господарстві було зайнято 330 тис. працездатних осіб працездатного віку та 50 тис. пенсіонерів  та підлітків.

Протягом року досягли  працездатного віку 10 тис. осіб, пенсійного - 20 тис. осіб, з них продовжили працювати 8 тис. осіб. За цей же період стали  інвалідами або ж вмерли в працездатному  віці 1400 осіб, на постійне мешкання приїхало 7 тис. осіб, а виїхало - 6 тис. осіб працездатного  віку.

Розрахувати чисельність  трудових ресурсів на початок і кінець року, коефіцієнти природного, механічного  та загального приросту трудових ресурсів. Визначити прогнозовану середньорічну  чисельність трудових ресурсів при  терміні прогнозу 2 роки.

Р І Ш Е Н Н Я

1. Чисельність трудових  ресурсів на початок року

2. Чисельність трудових  ресурсів на кінець року

3. Середня чисельність  населення

4. Коефіцієнт природного  руху населення

5. Коефіцієнт механічного  приросту

6. Коефіцієнт загального  приросту

7. Прогнозна середня чисельність  трудових ресурсів при терміні  прогнозу 2 роки

4. Практичне завдання

З 530 робітників 92 особи мають  ІІ розряд, 249 - ІІІ, 118 - ІV, 52 - V, 19 - VІ розряд. Трудомісткість місячної програми, яку  виконують зазначені робітники, становить 112500 нормо-годин, у т.ч. за ІІ розрядом - 3620, за ІІІ - 67440, за ІV - 31200, за V - 8340 та за VІ - 1900 нормо-годин.

Обчислити середній розряд робітників, середній розряд робіт  і коефіцієнт використання кваліфікацій робітників. Зробити висновки відносно необхідності підвищення кваліфікації робітників.

Р І Ш Е Н Н Я

1. Обчислимо середній  розряд робітників

2. Обчислимо середній  розряд робіт

3. Коефіцієнт використання  кваліфікацій робітників

Список використаної літератури

1. Гришкова О.А. Економіка  праці та соціально - трудові  відносини: Підручник. - 3-е вид., випр. і доп. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2007. - 559 с.