Основи функціонування державних підприємств в сучасних умовах

У сфері державного регулювання пріоритетними напрямками мають стати макроекономічне планування і довгострокові програми модернізації національної економіки, орієнтовані на створення сприятливих умов для зростання виробництва, забезпечення суспільних потреб і соціальних гарантій. У сфері державного підприємництва держава повинна стати конкурентоспроможним власником, який виконує підприємницькі функції в рамках окремих підприємств.Формування   політики     подальшої    приватизації    великих    стратегічних підприємств має відбуватися з урахуванням попиту і пропозиції, а також ситуативних умов прискорення глобалізації, коли гостро постає питання необхідності розмежування понять економічної інтеграції й економічної інтервенції, прогнозування наслідків прийнятих рішень. Основою ринку є ефективні підприємства, на товари або цінні папери яких у достатній кількості існує попит платоспроможних суб’єктів. Будь-який товар, випущений на ринок за відсутності попиту, знецінюється або взагалі не має ринкової ціни. Головною метою великої приватизації слід визнати поліпшення індустріального стану держави, а оцінювати її слід не за кількісними показниками приватизаційного «валу», а за показниками роботи приватизованих підприємств і підприємств із державною часткою. У цьому контексті державне регулювання і державне підприємництво мають відповідати концептуальним уявленням про національну безпеку, суспільну мораль, духовні та культурні цінності суспільства.

Піраміда цілей державного регулювання економіки залежить від того, еволюційним чи революційним шляхом здійснюються зміни в тій чи іншій країні. У цей історичний момент державний сектор України потребує як нових методів державного регулювання, так і нових підходів до оцінки ефективності державного підприємництва як елементу регулювання, що характеризує діяльність держави з погляду соціально-економічної ефективності функціонування макросистеми в цілому. Важлива роль державного регулювання жодною мірою не применшує значення ринкової самоорганізації та саморегулювання. Але повний демонтаж системи державного регулювання економіки і дискредитація інститутів державної влади — не менш небезпечний процес, ніж повне знищення інституту приватної власності за радянських часів.

2.2 Проблеми та перспективи розвитку державного підприємництва в Україні

Часто можна почути, як державний сектор обвинувачують у неефективності. Адже  державна власність часто зосереджена в тих секторах економіки, які з різних причин малорентабельні і навіть збиткові, непривабливі для приватного капіталу, чим значною мірою пояснюється, чому державні підприємства найчастіше менш ефективні, ніж приватні.

Природно, що, розв’язуючи проблему ефективності державного підприємництва, країни з розвиненою ринковою економікою нагромадили великий досвід. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в «чистих» формах, тобто заснованих лише на державній власності, а в змішаних, корпоративних. Інакше кажучи, йдеться про інтеграційну форму державного регулювання шляхом володіння держчасткою у підприємствах зі змішаною формою власності.

Через відсутність ефективних платоспроможних структур, поганий стан об’єктів виникають складності з приватизацією великих державних підприємств. Водночас слід визнати, що багато підприємств уже приватизовано, однак приватна власність поки що не стала стабільним і вагомим соціально-економічним явищем в економіці країни та не може відігравати значної ролі у глобальних економічних процесах, забезпечувати розв’язання невідкладних соціальних проблем. Це означає, що державні підприємства і підприємства зі змішаною формою власності ще довго матимуть велику питому вагу в загальній чисельності підприємств, а держава муситиме нести на собі тягар підприємництва і вирішувати питання підвищення ефективності управління своєю власністю.

Корпоративна участь   держави   в    підприємництві, об’єднуючи державну і приватну власність, дає можливість нівелювати мінуси кожної із них і посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись із приватним, набуває великої гнучкості й мобільності. Водночас приватний капітал стає менш ризикованим, стабільнішим і прогнозованішим. Сьогодні кілька найбільших компаній світу — це підприємства зі змішаною формою власності.

Оцінюючи проблеми  державного втручання в економіку України, слід брати до уваги проблеми інституціоналізації приватної власності і бути обережними, покладаючи на неї тягар перехідного періоду. Формальна передача прав власності — це лише початок реформ. Інститут приватної власності забезпечує можливість відносної свободи у прийнятті економічних рішень господарськими суб’єктами, визначає їхні обов’язки і відповідальність, стимулює зниження витрат і раціональніше використання ресурсів. Однак спроба створити його шляхом перерозподілу власності ще ніде не приводила до бажаного результату, бо інститут приватної власності формується еволюційним шляхом через розвиток конкурентного середовища.

За даними Держкомстату, із 1992-го державну форму власності в Україні змінили 21 672 об’єкти, комунальну — 55 049.

Згідно з результатами діяльності за збитково працюють 66% реформованих підприємств. Обсяг промислової продукції виробленої  на українських державних підприємствах становить 23,8%, на підприємствах комунальної власності — 0,5% , на приватних підприємствах — 0,3%, на підприємствах колективної форми власності (власність господарських товариств, кооперативів тощо) — 75,0%, на підприємствах, заснованих на власності міжнародних організацій, — 0,4% [13, с.49].

Нині в Україні налічується близько 4100 державних підприємств. Держава є власником пакетів акцій 2263 суб’єктів господарювання, до яких належать 2036 відкритих акціонерних товариств, 34 державні акціонерні і холдингові компанії та 193 закриті   акціонерні   товариства, товариства з   обмеженою відповідальністю й інші суб’єкти підприємницької діяльності [13, с. 50].

У сфері державного регулювання пріоритетними напрямками мають стати макроекономічне планування і довгострокові програми модернізації національної економіки, орієнтовані на створення сприятливих умов для зростання виробництва, забезпечення суспільних потреб і соціальних гарантій. У сфері державного підприємництва держава повинна стати конкурентоспроможним власником, який виконує підприємницькі функції в рамках окремих підприємств.

Формування політики подальшої приватизації великих стратегічних підприємств має відбуватися з урахуванням попиту і пропозиції, а також ситуативних умов прискорення глобалізації, коли гостро постає питання необхідності розмежування понять економічної інтеграції й економічної інтервенції, прогнозування наслідків прийнятих рішень. Основою ринку є ефективні підприємства, на товари або цінні папери яких у достатній кількості існує попит платоспроможних суб’єктів. Будь-який товар, випущений на ринок за відсутності попиту, знецінюється або взагалі не має ринкової ціни.

Головною метою великої приватизації слід визнати поліпшення індустріального стану держави, а оцінювати її слід не за кількісними показниками приватизаційного «валу», а за показниками роботи приватизованих підприємств і підприємств із державною часткою. У цьому контексті державне регулювання і державне підприємництво мають відповідати концептуальним уявленням про національну безпеку, суспільну мораль, духовні та культурні цінності суспільства.

Піраміда цілей державного регулювання економіки залежить від того, еволюційним чи революційним шляхом здійснюються зміни в тій чи іншій країні. У цей історичний момент державний сектор України потребує як нових методів державного регулювання, так і нових підходів до оцінки ефективності державного підприємництва як елементу регулювання, що характеризує діяльність держави з погляду соціально-економічної ефективності функціонування макросистеми в цілому. Важлива роль державного регулювання жодною мірою не применшує значення ринкової самоорганізації та саморегулювання. Але повний демонтаж системи державного регулювання економіки і дискредитація інститутів державної влади — не менш небезпечний процес, ніж повне знищення інституту приватної власності за радянських часів.

Завдання  розвитку державного сектору та державного підприємництва:

1. Створення програми реформування й управління державним сектором  у процесі соціально ринкової трансформації;

2. Інвестування розвитку прогресивних, наукомістких галузей науки і виробництва, проведення технічної та технологічної модернізації виробництва на державних підприємствах;

3. Здійснення конверсії військового  виробництва;

4. Демополізація економіки, суворий  державний контроль за діяльністю  суб’єктів природних монополій;

5. Забезпечення прогресивних змін  у виробництві й менеджменті  державних підприємств;

6. Розвиток державно корпоративних підприємств різних типів;

7. Зменшення кількості казенних підприємств, раціоналізація їхньої структури й діяльності;

8. Розвиток, раціональних і ліквідація  неефективних форм взаємозв’язку приватного і державного секторів;

9. Детінізація державного сектору;

10. Забезпечення розвитку державних  концернів, консорціумів, технополісів, технопарків;

11. Вирішення екологічних проблем;

12. Використання державного сектору економіки з метою раціонального  надходження у світове господарство.

2.3 Шляхи підвищення ефективності діяльності державних підприємств

Процес вимірювання очікуваного чи досягнутого рівня ефективності діяльності   державного підприємства (організації) методологічно зв’язаний передовсім із визначенням належного критерію і формуванням відповідної системи показників.

Критерій — це головна відмітна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва (діяльності) до яких здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності. Правильно сформульований критерій має якнайповніше характеризувати суть ефективності як економічної категорії і бути єдиним для всіх ланок суспільного виробництва чи господарської діяльності.

Суть проблеми підвищення ефективності виробництва (діяльності) полягає в тім, щоб на кожну одиницю ресурсів (витрат) — трудових, матеріальних і фінансових — досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва (доходу, прибутку). Виходячи з цього, єдиним макроекономічним критерієм ефективності виробництва(діяльності) стає зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці. Кількісна визначеність і зміст критерію відображаються в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської та іншої діяльності суб’єктів господарювання.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб’єктів господарювання, доцільно дотримуватися певних принципів, а саме:

- забезпечення органічно взаємозв’язку  критерію та системи конкретних  показників ефективності діяльності;

-  відображення ефективності використання всіх видів застосовуваних у діяльності ресурсів;

-  можливості застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві (діяльності в організації);

-  виконання провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва (діяльності).

Система показників ефективності виробництва (діяльності), що побудовано на підставі зазначених принципів, має включати кілька груп: 1) узагальнюючі показники ефективності виробництва (діяльності); 2) показники ефективності використання праці (персоналу); 3) показники ефективності використання виробничих (основних та оборотних) фондів; 4) показники ефективності використання фінансових коштів (оборотних коштів та інвестицій). Кожна з цих груп включає певну кількість конкретних абсолютних чи відносних показників, що характеризують загальну ефективність господарювання або ефективність використання окремих видів ресурсів(табл. 2)

СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА 
(ДІЯЛЬНОСТІ) ПЕРВИННИХ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ табл. 2