Монетаристська теорія макроекономічного регулювання

Фундаментальною тезою  монетаризму є те, що грошова пропозиція -вирішальний чинник визначення рівня  економічної активності і рівня  цін. Більшість монетаристів не радять використовувати політику дешевих  і дорогих грошей для пом'якшення підйомів і спадів економічного циклу. М. Фрідмен запевняє, що свого часу дискретні зміни грошової пропозиції керівними кредитно-грошовими закладами насправді чинили дестабілізаційний вплив на економіку. З точки зору монетаристів, економічна нестабільність породжується, радше, неправильним кредитно-грошовим регулюванням, ніж внутрішньою нестійкістю економіки. Неправильне кредитно-грошове регулювання відбувається, згідно з монетаризмом, з двох причин: непередбачувані тимчасові проміжки часу і відсоткова ставка - помилкова мета. По-перше, хоча кредитно-грошовий вплив передається безпосередньо, зміни грошової пропозиції впливають на номінальний ЧНП лише через доволі тривалий і не-визначений період. Емпіричні дослідження М. Фрідмена свідчать, що період, за який зміна грошової пропозиції істотно змінює ЧНП, може бути як коротким (6-8 місяців), так і довгим (до двох років). Оскільки передбачити тимчасовий період вибраної акції практично неможливо, вірогідність того, що вибрана політика буде правильна, дуже мала. Справді, за невизначеної тривалості тимчасового періоду використання дискретної кредитно-грошової політики, для пристосування економіки до циклічних підйомів і спадів може мати зворотний ефект і посилити циклічні коливання. По-друге, монетаристи стверджують, що керівні кредитно-грошові заклади намагаються контролювати відсоткові ставки з метою стабілізації інвестицій і, відповідно, економіки. Але існує проблема, яка полягає в тому, що керівні органи не можуть стабілізувати грошову пропозицію і відсоткові ставки одночасно. Тому, намагаючись стабілізувати відсоткові ставки, центральні банки можуть дестабілізувати економіку. Отже, монетаристи доходять висновку, що керівні кредитно-грошові органи повинні стабілізувати не відсоткову ставку, а темпи зростання грошової пропозиції.

Таким чином, встановлюється монетарне правило, згідно з яким грошова пропозиція розширюється щорічно в тому ж темпі, що і щорічний темп потенційного зростання реального ВНП, тобто грошова пропозиція повинна чітко зростати на 3-5 % щороку. Таке правило, на думку монетаристів, усуває головну причину нестабільності економіки - мінливий і непередбачуваний вплив антициклічної кредитно-грошової політики. Оскільки грошова пропозиція зростає невпинно, будь-який рух до спаду має тимчасовий характер. Ліквідність, яку дає постійно зростаюча грошова пропозиція, сприяє розширенню сукупного попиту. Аналогічно, якщо пропозиція грошей значно не перевищує середнього темпу, то інфляційне розширення видатків ліквідується через нестачу засобів [7, с. 73-74].

Згідно з  монетаристською точкою зору, крива  сукупної пропозиції відносно стрімка. Це означає, що зміна сукупного попиту помітно впливає на рівень цін, але  викликає лише невелику зміну реального обсягу виробництва і зайнятості.

На думку  монетаристів, сукупний попит змінюється вправо або вліво здебільшого внаслідок відповідного розширення чи скорочення грошової пропозиції. Унаслідок зміщення сукупного попиту відбувається дуже незначне зростання реального обсягу виробництва, але відчутне підвищення рівня цін. За дуже незначне збільшення обсягу виробництва і зайнятості економіка платить високу "ціну" у вигляді інфляції. Монетаризм виступає за монетарне правило, яке пов'язує розширення грошової пропозиції з середнім зростанням реального обсягу виробництва. Крива сукупної пропозиції зміщується вправо, відображаючи середнє потенційне зростання реального обсягу виробництва. Розширення сукупної пропозиції відбувається під впливом реальних чинників, таких як залучення у виробництво додаткових ресурсів і вдосконалення технології. На думку монетаристів, монетарне правило гарантує, що крива сукупного попиту теж зміститься вправо. Унаслідок реальний ЧНП зросте, а ціни залишаться на попередньому рівні. Відповідно, стверджують монетаристи, монетарне правило забезпечить стабільність цін.

Отже, монетаризм став реакцією на тривале ігнорування  економічною наукою грошових чинників і їх впливу на розвиток інфляційних процесів. Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і насамперед в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на світ товарний, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики - на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка сьогодні є найважливішим важелем державного регулювання.

Монетаризм  у грошово-кредитній політиці вбачає основний інструмент регулювання економіки. Центральні банки повинні виконувати свої зобов'язання щодо забезпечення довгострокової стабільності цін. Вони повинні бути поза політикою, володіти досить високим ступенем економічної незалежності. При цьому, на думку монетаристів, керівництво центральним банком повинне складатися з "практиків", досвідчених економістів-банкірів. Роль держави у регулюванні банківської системи монетаристи вбачали у формуванні правового поля, а центральний банк повинен бути незалежним у здійсненні грошово-кредитної політики, а основною метою його діяльності повинно стати забезпечення стабільності грошово-кредитної системи та національної грошової одиниці.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ  ВПЛИВУ МОНЕТАРИЗМУ НА ЕКОНОМІКУ  ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА УКРАЇНИ

2.1. Аналіз впливу ідей монетаризму на економіку зарубіжних країн

На практиці монетарна політика на основі певного  правила реалізується як у розвинутих країнах, так і в економіках, що розвиваються. Прикладом такої політики, зокрема, є практика грошово-кредитного таргетування різних видів, які визначаються як обраним для регулювання показником грошового ринку, так і способами впливу на нього.

Досить поширеною стратегією в європейських країнах та США в 70-х - на початку 80-х років ХХ ст. було монетарне таргетування, що ґрунтується на обмеженні грошової маси. Воно спрямовувалося на підтримку стабільності грошового обігу з метою стримування інфляційних процесів. Небезпека посилення інфляції була зумовлена відмовою від жорсткого грошово-кредитного регулювання та безпосереднього впливу держави на жорсткі валютні курси, передбаченого правилами Бреттон-Вудської валютної системи. Криза та остаточний розвал цієї системи в 70-х роках ХХ ст. зумовили перехід до багатовалютного стандарту та плаваючих валютних курсів. Відповідно загострилася проблема дестабілізації не лише на світовому валютному ринку, а й в межах національних грошових ринків.

Таргетування  грошової маси спиралося на монетаристську модель макроекономічного регулювання та боротьби з інфляцією. В основу цього способу регулювання покладено відоме правило, згідно з яким без надмірного збільшення грошової маси в економіці можна не боятися загального довгострокового зростання рівня цін. Широко відоме монетаристське "грошове правило" передбачає необхідність поступового та помірного зростання грошової маси для забезпечення стійкого економічного зростання без інфляції. При цьому грошова маса певних обсягів розглядається як проміжна мета грошово-кредитного регулювання. Темпи приросту грошової маси повинні визначатися, з одного боку, стійким приростом валового національного продукту, а з іншого - швидкістю обігу грошової одиниці.

У другій половині 70-х років ХХ ст. багато країн застосовували регулювання обсягів грошової маси на основі визначення "коридору", або "вилки", що передбачало встановлення верхньої та нижньої меж збільшення кількості грошей. Наприклад, у Великобританії в 1976-1977 рр. було встановлено "коридор" для грошового агрегату М3 в межах допустимого зростання від 9 до 13 % за рік, а в 1979-1981 рр. обмеження щорічного приросту грошової маси становило 7-11 % [6, с.113].

Починаючи з 1975 р. монетарне таргетування широко застосовується в Німеччині Бундесбанком, де щорічно публікуються цільові показники регулювання грошової маси. Вони мають як точковий характер (наприклад 8 %), так і характер коридору (4-6 %) [19, с. 144]. Із 80-х років ХХ ст. монетарна політика в Німеччині націлена на підтримку стабільного економічного зростання в середньостроковому періоді. Темпи нарощування грошової пропозиції підпорядковуються очікуваним темпам зростання потенційного валового національного продукту. Окрім цього, грошово-кредитне регулювання спрямоване на підтримку економічної активності та бажаної кон'юнктури на національному ринку без прискорення зростання цін понад прогнозований рівень. Загалом застосування стратегії монетарного таргетування в Німеччині виявилось досить успішним. Воно дало змогу забезпечити стабільність національної грошової валюти та помірний рівень інфляції. Велика заслуга в цьому Бундесбанку, що забезпечував надійний контроль, створення ефективних важелів впливу на прогнозовані параметри грошового ринку.

З 1974 р. монетаристське правило активно використовується для грошово-кредитного регулювання також у Швейцарії. Тут орієнтиром слугує показник припустимого зростання грошової маси М1. Загалом для країн - членів Європейського економічного співтовариства були прийняті параметри зростання грошової маси не більше, ніж на 5-8 % на рік [29, с.34].

У 80-х роках  ХХ ст. деякі країни, встановлюючи грошові  орієнтири, починають використовувати  замість "широких" грошових агрегатів "вужчі". Причина цього полягала в посиленні стихійних процесів на міжнародному ринку капіталу, виникненні великих спекулятивних потоків грошового капіталу, що підривало стійкість пропорцій на національних грошових ринках та утруднювало контроль за "широкими" грішми. "Вузькі" грошові агрегати контролювати було значно легше. Успіх стрімкого економічного зростання японської економіки за низьких темпів зростання цін (5 %) теж значною мірою пов'язують з ефективним контролем центрального банку над пропозицією грошей.

Водночас  не у всіх країнах практика таргетування грошової маси виявилась ефективною. Поразку цього методу грошово-кредитного регулювання в США та Канаді, а також Великобританії в 70-80-х роках ХХ ст. пов'язують з недостатньо відповідальним ставленням монетарної влади в цих державах до цільових орієнтирів регулювання, відсутністю надійного зв'язку між ціновими змінними показників інфляції, виробництва та грошових агрегатів [12, с.234]. Йдеться про те, що важливою умовою дієвості монетарного обмеження є стабільність швидкості обігу грошей, стійкість співвідношення між такими показниками, як грошова маса, рівень цін і реальний ВНП. Якщо швидкість обігу грошей з певних причин різко змінюється, то монетарне таргетування застосовувати недоцільно. Між тим швидкість обігу грошей в американській економіці з 50-х по 80-ті роки ХХ ст. постійно зростала і характеризувалася непередбаченими коливаннями. Вимоги американського конгресу щодо жорсткого контролю над грошовою масою з боку Федеральної резервної системи фактично саботувались. Так, грошові орієнтири встановлювались одночасно для п'яти грошових агрегатів і пристосовувались до вже досягнутих рівнів приросту грошової маси. Внаслідок цього грошова пропозиція швидко зростала, що призвело до прискорення інфляції. Лише загроза стрімкого зростання цін спонукала монетарну владу поставити в центр уваги проблему стиснення грошової маси.

Згубний вплив  монетарного обмеження на економіку  Великобританії проявився в гальмуванні  ефективного попиту. Внаслідок цього  істотно скоротились обсяги виробництва та зайнятості. Однак інфляцію вдалося приборкати. Така грошова політика була складовою цілеспрямованої програми уряду Маргарет Тетчер з оздоровлення економіки і створення фінансової бази для структурної перебудови. Подальше монетарне послаблення в 1985-1987 рр. спричинило швидке зростання грошової маси М1 та М3 (відповідно на 78 та 20 % за рік).

Загалом "грошове  правило" монетаристів у жодній з  країн не використовувалося в повному обсязі. Водночас практика монетарного таргетування викликала різку критику багатьох відомих економістів, які підкреслювали суперечливість її впливу на економіку та можливі негативні наслідки. Характерною в цьому плані є оцінка англійського економіста - кейнсіанця Н. Калдора, який називає застосування західними урядами суворих монетарних приписів одним з найуразливіших епізодів в історії, які можна порівняти хіба що з періодичними спалахами масової істерії. "Насправді, я не знаю іншого випадку, коли в зародку помилкова теорія про причинні зв'язки в господарстві змогла б протягом всього декількох років домогтися настільки великого успіху", - писав він [33, с.4].

Втрата монетаристським  регулюванням грошової пропозиції авторитету як засобу впливу на обсяги виробництва та рівень цін створювала базу для відродження ідей щодо посилення державного регулювання грошового ринку. Одночасно формуються посткейнсіанські ідеї, згідно з якими сама грошова маса почала розглядатись як функція номінального доходу.

Необхідно відзначити, що монетаристи, своєю чергою, спростовували  звинувачення у посиленому впливі стабільно  зростаючої грошової маси на прискорення швидкості обігу грошей і нагромадження внаслідок цього інфляційного потенціалу в економіці. Навпаки, різке прискорення грошового обігу у 80-х роках ХХ ст. вони вважали наслідком розгортання інфляційних процесів. Поряд з цим, прибічники монетарного обмеження постійно підкреслювали недоцільність використання "вузьких" грошей як проміжної мети монетарної політики, вважаючи цей показник дуже нестабільним і мало прогнозованим. Практика підтвердила тезу про значно більшу стабільність попиту на гроші та швидкості грошового обігу щодо "ширших" грошових агрегатів, зокрема М2. Це зумовило переорієнтацію американської системи грошово-кредитного регулювання на таргетування "широких" грошей.

Але необхідно  мати на увазі, що в такому випадку грошова маса є досить неоднорідною. Вона включає компоненти, що обслуговують різні специфічні економічні процеси. Відповідно попит на складові "широких" грошей визначається різними факторами, як і швидкість їх обігу. Сумування різнорідних частин грошової маси при цьому є досить умовним. Крім того, зменшення обсягів одного компонента може компенсуватись збільшенням іншого. Все це істотно ускладнює передбачення поведінки грошової пропозиції та її впливу на показники реальної економіки.

Водночас економісти підкреслюють, що на практиці при застосуванні кількісної теорії в процесі грошово-кредитного регулювання необхідно враховувати такі моменти: 1) те, що приріст грошової маси розподіляється серед суб'єктів господарювання в іншій пропорції, ніж грошові активи; 2) це, своєю чергою, спричиняє зміну в структурі доходів і нерівномірність у зростанні цін; 3) відповідно схильність до заощаджень та інвестиції у різних груп отримувачів доходів змінюється; 4) пристосування економіки до зміни маси грошей відбувається нерівномірно та вимагає часу.