Капітал в економічній науці

      

 

В Україні зараз  відбувається процес формування ринку  капіталів. В  умовах   переходу до ринкової економіки обмежуються можливості державного втручання в розподіл фінансових ресурсів, бо більшість суб’єктів господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і грошові ресурси на ринках, самі розпоряджаються своїми доходами. Саме ринок позичкових капіталів повинен забезпечити суб’єктам економіки доступ до необхідних для них грошових ресурсів.

Діяльність будь-якого  підприємства потребує періодичного використання різноманітних форм позикових коштів.

Їх використання прискорює  рух грошових і матеріальних ресурсів, забезпечує вищий фінансовий потенціал  розвитку підприємства і вищі можливості приросту рентабельності.

Як показує практика, ефективність використання позикового капіталу вища, ніж власного, але з його використанням пов’язаний більший фінансовий ризик і зменшення фінансової стійкості підприємства.

Підприємства України  використовують різні джерела позичкових ресурсів: короткострокові кредити банків, короткостроковий комерційний кредит, кредиторська заборгованість, податковий кредит і пільги. Менш поширеними є довгострокові кредити банків, кредити та позики небанківських фінансових установ, облігаційні позики, фінансовий лізинг.

Отже, з метою забезпечення ефективнішого формування фінансового капіталу необхідно, щоб підприємства усіх форм власності й організаційно-правового статусу використовували не тільки власні фінансові ресурси, a й кошти фінансового ринку. Проте для цього держава повинна створити сприятливі умови і нормативно-правову базу, щоб ресурси фінансового ринку були доступні підприємствам усіх форм власності і галузей народного господарства.

В Україні акціонерна форма господарювання почала формуватися недавно, з моменту проголошення самостійності. Поштовхом для цього стало:

а) необхідність мобілізації і концентрації індивідуальних капіталів для розбудови економіки й створення власного виробничого потенціалу ;

 б) необхідність  створення умов для тісного  поєднання безпосереднього виробника  з засобами виробництва шляхом перетворення його на співвласника підприємства;

в) роздержавлення й приватизація власності , яка має за мету створити багатоукладну економіку й ефективного власника.

Юридичною базою акціонування в Україні став Закон України  «Про господарські товариства» , прийнятий Верховною Радою України в 1991 році.

Бурхливий процес акціонування , який тепер проходить в Україні на основі приватизації державної власності , а також невпинне зростання державного як внутрішнього , так і зовнішнього боргу , породили початок формування вітчизняного фіктивного капіталу, в першу чергу титулами такого капіталу стали майнові й компенсаційні сертифікати , видані населенню під державне майно. Але,на відміну від країн Заходу , ці титули власності доходу людям не приносять , або цей доход настільки мізерний , що ніякої економічної ваги не має. Тому наявність і подальше зростання фіктивного капіталу в Україні ,по-перше ,буде головною перешкодою стабілізації економіки , по-друге стане найважливішим фактором загострення соціальної ситуації в країні.

  Торговельний капітал в умовах  торгівлі  в Україні.

В умовах тривалої депресії внутрішнього виробництва грошово-торговий капітал  переорієнтовується на більш стабільну  основу свого функціонування, тобто  — в умовах України — на виробничий капітал розвинених країн, перетворюючись на впливове лобі його експансії в Україну.

Формується відтворювальний цикл заміщення вітчизняного виробничого  капіталу іноземним торговим на внутрішньому ринку при активному сприянні українських торговельно-фінансових угруповань. Але останні отримують зиск з цього процесу лише в короткостроковій перспективі; надалі, в умовах скорочення внутрішніх джерел розвитку, вони поступово залишать місце своїм більш потужним конкурентам з-за кордону.

Цей процес супроводжується погіршенням становища грошово-торгового капіталу і розповсюдженням кризи на його складові частини, що й продемонстрували криза банківської системи та різке погіршення становища торгових підприємств у 1998 році.

Загострюються суперечності й всередині самого трейдерського капіталу, що об’єктивно викликається антагонізмом між різними елементами його реальної основи.

Внаслідок краху сировинно-експортної моделі в кризову ситуацію потрапили  всі підприємства та галузі виробничого  ланцюга, що орієнтувалися на зовнішній ринок. Від краху експортної моделі сировинного типу потерпають також політико-економічні угруповання, що були створені на основі торгового капіталу. Криза експортної моделі для цієї групи капіталу означає падіння рентабельності торгових операцій і, одночасно, заморожування великих капіталів в інвестиційних схемах, які ще не дають реальної віддачі.

За існуючих економічних умов грошово-торговий капітал не зацікавлений вкладати гроші  у виробництво, тобто переводити них в товарно-торговий капітал, практично відсутні масштабні інвестиційні програми. Представники грошово-торгового капіталу ще не бачать перед собою майбутнього в країні з квазіринковою економікою.

Слід враховувати, що грошово-торговий капітал може розвиватися більшою  мірою лише за умови інкорпорації у владні структури, які забезпечують їм зовнішньоекономічний протекторат та ”прикривають” тіньові схеми. Представники цієї групи найбільше залежать від державної політики.

Саме тому сьогодні спостерігається  ” псевдо – полівіння ” окремих представників цієї групи, оскільки такий ідеологічний ” дах ” дозволяє пояснити їхню зацікавленість у посиленні адміністративного впливу держави на економіку як засіб збереження прибутків.

Політика монетарних обмежень, яка  дозволяла банківським структурам одержувати додаткові прибутки на дефіциті грошей, тривалий час цілком відповідала інтересам фінансового капіталу. Це ж стосується і політики ”дорогої” гривні, яка стимулювала імпорт до України, даючи роботу торговому капіталу. Проте, крах сировинно-експортної моделі співпав із активними спробами Нацбанку обмежити падіння курсу гривні за рахунок додаткових монетарних обмежень, зокрема — зменшення ліквідності комерційних банків. Це викликало суперечності всередині самої групи.

У зв’язку із вичерпанням можливостей утримання монетарної стабільності без втручання в сферу інтересів банківського капіталу, можна прогнозувати загострення суперечностей між грошово-торговим капіталом і владою.

В значній мірі в основі несприятливого інвестиційного клімату в Україні  лежить прагнення окремих угруповань національного капіталу зарезервувати для себе з допомогою держави потенційно перспективні й інвестиційно привабливі сегменти національної економіки і, водночас, неспроможність цих угруповань реально забезпечити продуктивне використання виробничих ресурсів і потужностей з метою отримання свого ”приватного” прибутку. Реформи в Україні розглядаються тоді лише крізь призму власних фінансових (інвестиційних) можливостей. Тому здійснення реформ в масштабах, які дають змогу проникнення на фінансові ринки ”сторонніх” суб’єктів, насамперед — іноземного капіталу, що, відповідно, означає втрату контролю над певною частиною ринку, є для грошово-торгового капіталу небажаним. Так, з погляду іноземних інвесторів найбільше інвестиційне привабливими в Україні є також харчова промисловість і переробка сільгосппродуктів, оптова торгівля і посередництво в торгівлі, машинобудування  і фінансова діяльність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

В Україні випадки модернізації за рахунок внутрішніх інвестиційних ресурсів поки що є скоріше випадковістю, ніж правилом. Адже навіть великий в українських мірках, вітчизняний капітал неконкурентоспроможний у порівнянні з середніми міжнародними інвесторами. Винятком є схеми, за яких для обслуговування залученого іноземного капіталу використовується вітчизняний торговий капітал. Отже, поки обсяги українського торгового капіталу залишатимуться критично малими, тенденція до імпорту товарів та послуг виявлятиметься значно сильнішою за тенденцію до залучення в країну прямих іноземних інвестицій.

Сучасний курс на розпродаж державної  власності є свідченням розчарування держави в можливостях національного  капіталу. На даному етапі приватизація є предметом розколу між згаданими  вище групами капіталів: група реального  сектору втрачає матеріальну основу свого існування, попередньо втративши фінансову основу, грошово-торговий капітал одержує тимчасовий виграш на ” комісійних ”.

Але прихід до країни ”стратегічних  інвесторів ” з-за кордону обов’язково означатиме (і вже означає) прихід також іноземного банківського та страхового капіталів, оскільки вітчизняні не дозволяють забезпечити потреби національної економіки і не викликають довіри іноземних інвесторів. Таким чином, український грошово-торговий капітал також втрачатиме позиції і муситиме переходити на васальне становище.

У всякій економіці капіталізація залежить від двох факторів: мотивації щодо інвестування, яке його стимулює, та збережень, які його обумовлюють. В Україні існує дуже великий попит на капітал, який зараз не може бути задоволений внутрішніми джерелами: вкладами домогосподарств, інвестуванням національних виробників або саме державою саме через скрутне економічне становище Україні. Слабкість внутрішніх інвестицій обумовлює те, що будь-яке вкладення капіталу в яку-небудь сферу є обмеженим або безплідним, тому що малий об’єм ринку та негнучкість попиту при низькому рівні реального доходу збільшує ризик, пов’язаний із інвестуванням. Історичний досвід економічного розвитку показує, що найефективніша політика є в тому, щоб створювати, так би мовити, полюси розвитку, з яких буде виходити прогрес для всієї економіки. Визначення цих напрямків залежить від того, які сфери в економіці країни є найбільш розвинутими та перспективними. Тому ми можемо бачити, що розвиток саме торгового капіталу є перспективним в нашій країні та може призвести до значного економічного зростання.

Але це не можна робити однобічно, тобто без розвитку інших галузей промисловості. Для України історично це є насамперед виробництво товарів народного споживання та продукції агропромислового комплексу. Так, зростання виробництва ТНС і продукції АПК дозволить забезпечити первинне генерування фінансових ресурсів та поступово відновити відтворювальний процес на підприємствах та в народному господарстві загалом, відновити економічно обґрунтований механізм визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Критеріями успішності економічної стратегії на даному етапі є:

• зближення рівнів прибутковості виробничого та торговельно-фінансового капіталів;
• забезпечення відтворювальних процесів достатньою грошовою масою та належними умовами платіжно-розрахункових відносин;
• зниження фіскального тиску на промислові підприємства, нормалізація процесів ціноутворення.

Крім того, встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає встановлення дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Значні труднощі, з якими все більше пов’язане забезпечення валютно-грошової стабільності, наповнення державного бюджету, утримання інших показників макроекономічної стабілізації, сприяють розгортанню процесу масового усвідомлення взаємозв’язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак — і необхідності активного впливу останніх на виробку державою макроекономічних рішень.

Саме в контексті державного будівництва взаємовідносини влади з бізнесом набувають стратегічного значення. Від того, який саме тип відносин складається між ними вже зараз, залежить, який тип держави утвердиться в Україні в ХХІ столітті. На нашу думку, лише цивілізоване партнерство держави і бізнесу здатне забезпечити такий перехід в нове тисячоліття, який дозволить Україні зайняти гідне місце в європейському і світовому співтоваристві.

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Базилевич В.Д. та ін. Мікроекономіка, опорний конспект лекцій.

– К., 1997, 177-180ст.

2.Базилевич В. Д.  Економ. теорія,  - К: Знання – Пресс ,  2001.         ст. 254-265

3.Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 528с.

4. Башнянин. Економіка підприємств. Під Ред. Покропивного С. Ф. К.: 1995р., 275-286ст.

5. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. К.:МП «ИТЕМ» ЛТД, - 1995Г., 66-69ст.

6. Будаговська С.та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. – К., 1998,86-90ст.

7. Бандурка О.М. Фінансова діяльність підприємства. К.: «Либідь», 1998г.- 45ст.

8. Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478с.

         9.Гальперин В. М та ін. Макроекономіка – СПб, 1997, 70-74ст.

10.Гош О. П. Політична економія. – К.: «Пресса України», 1999р., 36-37ст.

11.Дадаян В.С. Макроекономіка для всех. – Дубно, 176- 184ст.

12.Дорнбуш Р., Фишер С., Макроекономіка. – К. : Основи, 1996., 197ст.

13. Енгельс Ф., Маркс К. Твори. – Т.23.4, 275ст.

14.Костюк В.Н., Макроекономіка. – М., 1998, 104-107ст.

15.Климко Т.Н., Нестеренко В.П., Основи економ. теорії: політ.економічний аспект. 2-ге видання перероб. і допов. – К : Вища школа . – Знання, 1997. ст. 236

16. Кривенко К.П., Савчук В.С., Беляєв О.О., та ін. – К : КНЄУ, 2005, ст. 207-231ст.