Инфляция и безработица

У разі, якщо податкова система  країни має труднощі з адаптацією до

інфляційних процесів, виникають  такі складні проблеми:

По-перше, із зростанням рівня цін частка податкових виплат у загальному обсязі реальних доходів збільшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податків. Якщо б податки знаходилися у постійній пропорції до номінальних доходів незалежно від розміру останніх, у цьому не було б ніякої проблеми, оскільки в такому разі люди сплачували б однаковий, не залежний від рівня цін відсоток своїх доходів у вигляді податків. Але, оскільки, норма оподаткування при використанні його прогресивної форми має тенденцію зростати разом з рівнем номінальних доходів, то інфляція, призводячи до збільшення номінальних доходів, тим самим збільшує й частку податків у складі реальних доходів.

По-друге, із оподаткуванням капіталу. Це дуже складна проблема, оскільки зростання капіталу, пов’язане з приростом ринкової вартості активів, реагує на інфляцію більш оперативно, ніж реальні прибутки на цей капітал.

Жодній країні не вдалося  досягти суттєвого успіху у нейтралізації  наслідків впливу інфляції на оподаткування капіталу. Деякі фахівці у сфері податків навіть вважають, що найбільша шкода від інфляції полягає саме у тому, що вона збільшує фактичне оподаткування капіталу.

Подібна проблема оподаткування  виникає й по відношенню до доходів  у вигляді вiтсоткiв на капітал. Візьмемо простий приклад. Припустимо, що інфляція збільшується з 5 до 10 % й вiтсотковi ставки зростають разом з інфляцією в пропорції один до одного, як це й припускається залежністю Фiшера. Із збільшенням номінальної вiтсотковоi ставки на 5 пунктів реальна відсоткова ставка до сплати податків не зманюється. Але, якщо номінальний доход на відсотки оподатковується в розмирі, скажімо, 28 %, то уряд забирає у вигляді податку 1,4 відсоткового пункту, з сукупних п’яти пунктів інфляційної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходів по процентах після сплати податків, що отримують кредитори. У цьому разі кредитор фактично несе збитки в наслідок дії інфляції, тоді як уряд мас зиск. Такі умови дестимулюють кредиторів, що й є одним з негативних ефектів інфляції.

Слід відмітити, що теоретично можливим є більш швидке зростання  відсоткової ставки до сплати податків ніж збільшення інфляції, що зберігає реальну відсоткову ставку постійною.

Як бачимо, навіть очікувана  інфляція викликає  втрати в економіці, якщо

інститути влади адаптовані до неї не повністю. Подібні втрати стають особливо істотними в умовах контролю ставки банківського проценту, неадекватного оподаткування доходів й прогресивного зростання податкових ставок, що збільшують податкові платежі. Під адекватним оподаткуванням в умовах інфляції, мається на увазі такий метод затягування податків, за якого не оподатковується інфляційний компонент приросту активів. Розглянутий вище негативний вплив інфляції на податкову систему, змусив багато країн

«індексувати» податкові  закони, щоб запобігти збільшенню податків, яке спричиняється інфляцією. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання «стримуючої» податково-бюджетної політики є  одним із шляхів усунення загрози інфляції. Державний бюджет на наступний рік може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося із збільшенням чистих податків, компенсуючи очікуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторі економіки. Правильне поєднання: скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та підвищення податків втримає сукупний попит у бажаному положенні, а економічну систему, в станi стабільності.

Політика податкового  регулювання доходів (TIP) орієнтована  на використання податків i створення у фірм та робітників стимулів не піднімати ціни й зарплату.

TIP – це система, при якій за допомогою податкової системи фірми й зайняті на них робітники заохочуються або наказуються в залежності від зростання рівня цін й зарплати. [21]

Розглянемо ціновий різновид TIP. Фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних їми податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Наприклад, підвищення цін до 5 % не викликає ніяких штрафних санкцій, за кожний наступний відсотковий пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, скажімо на 2 пункти (з 25 до 27 %) за кожний відсоток приросту цін на продукцію фірми.

За умов реалізації такої  політики підвищення цін коштуватиме  фірмам надто дорого. Отже, в них з’являється стимул не допускати значного збільшення цін.

Зростання цін по всіх фірмах, таким чином, буде меншим, й темпи  інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований й у відношенні зарплати.

Згідно з вищесказаним, фахівцями пропонується ввести до схеми  розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення  – забезпечити зацікавленість товаровиробника у вiдповiдностi темпів зростання товарної I грошової маси, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

Оскільки ціни в окремих  періодах також можуть зманюватися, то для цілей планування, обліку i контролю виробничо-пiдприємницькоi діяльності зручніше вести розрахунок за обсягами реалізації продукції у вартісному вираженні (виручкою).

Для більш дійового i предметного  управління процесом товарного насичення ринку доцільно оцінювати не тільки загальну інфляцію, а й інфляцію по окремих товарних групах. У разі ж помітної ii вiдмiнностi по регіонах є доцільною I регіональна диференціація цього показника.

Тож, антиінфляційний коефіцієнт виконує функції стабiлiзацiї економіки. Причому на відміну від такого стихійного регулятора, як співвідношення «попит-пропозицiя», який реагує i на вплив випадкових чи уявних факторів, антиінфляційний коефіцієнт забезпечує більш тривалий i сталий характер регулювання діяльності товаровиробників. Це зумовлено наявністю у структурі цього коефіцієнта такого показника, як індекс інфляції, що характеризує стан економічної системи в цілому.

Отже, можна зробити висновок, що на практиці існує дуже тісний взаємозв’язок між оподаткуванням та контролем цін i цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету поставити у невигідне становище тих господарюючих суб’єктів, якi надто інтенсивно піднімають ціни на товари та послуги. Таке корегування цін державою за допомогою податкової системи відноситься до непрямих методів контролю за цінами.

 

 

 

    

 

 

 

3.2.1.  Скорочення податків у світі «концепція пропозиції»

 

 

   

Як відомо, будь-яке втручання  в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції буде стримувати темпи інфляції.

Аналогічного ефекту можна  було б досягти, якщо б було можливо  вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як «концепція пропозиції».

Основне питання полягає  в тому, яким чином здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники «концепції пропозиції» як один із способів досягнення цього результату розглядають зміни у податковій політиці. Вони звернули увагу на те, що на протязі 70-х років відбулося припинення зростання природного рівня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильників «концепції пропозиції», стала діюча в США податкова система. Вона ніяким чином не сприяла розвитку процесів накопичення та інвестування, а також зацікавленості у високопродуктивній праці. Інфляція ще більш посилила проблему. Не тільки корпорації i дуже заможні люди страждали від високих податків. Поєднана дія інфляції, прогресивного податку на доход вводила звичайних робітників, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за більш високою ставкою. Основою економічної програми прибічників «концепції пропозиції» стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування. [12, c.62]

По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників.

По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) – це стимулювало б накопичення та інвестиції.

По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову  систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.

3.2.2. Регулювання цін в умовах інфляційної нестабільності

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами, особливо в умовах кризису економіки i виходу з нього.

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність  цілого ряду заходів – від помірних обмежень, до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

Одним з підходів є перевірений  у світовій практиці метод тимчасового

заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає  у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував на протязі базового періоду перед «заморожуванням».

При цьому підвищення цін  вважається:

• допустимим, – якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом цін на імпортні вироби (тобто коли збільшення витрат неможливо контролювати);
• недопустимим, – якщо, його причиною стало невиправдане підвищення

зарплати, що стимулювало  підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.

Заморожування цін дозволяє долати iнфляцiйнi очікування населення,

господарюючих суб’єктів, кредитної  системи, внести деяке заспокоєння  в економіку.[9, c.39]

В ролі альтернативи прямому  державному регулюванню цін іноді  розглядаються картельні згоди про ціни, якi можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, що беруть в них участь буде Уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.

3.2.3. Максимальній рівень ціни

Максимальній  рівень ціни – являє собою законодавчо встановлену

максимальну ціну, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар  або

послугу. [22]

В широких масштабах максимальні  рiвнi цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці. Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Якi ж будуть наслідки введення цього обмеження? Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит даних товарів. Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту даної продукції, уряду приходиться приймати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення більш справедливого розподілу.

Це здійснюється, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак

використання карткової  системи не вирішує іншої проблеми. Дійсно з’являється велика кількість покупців, що прагнуть купити товар по цiнi, що перевищує встановлений максимум.

I, звичайно, для продавців  вигідніше реалізувати його по  більш високій цiнi. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що

супроводжує, як правило, введення контролю за цінами, нелегальні «чорнi

ринки» – ринки, на яких товари купуються й продаються по цінах, вищих за

встановлені межі – отримують  широке поширення.

Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна  також пояснити значними адмiнicтративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи інших видів товарів або який-небудь галузі. Поступово, по мipi подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пільги  зростає, й, в кiнцi-кiнцiв, це надзвичайно ускладнює контроль.[9, c.57]

Інша проблема полягає  у тому, що уряд може спробувати зберегти ціновий контроль в силі  вже після завершення проміжного періоду й початку нового підйому. В цей період контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погіршити ситуацію.

Хоча політика державного регулювання цін несе значний  позитивний ефект i має особливе значення в кризові періоди, її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.

У короткостроковому плані  пряме регулювання цін сприятиме  стабiлiзацiї національної економіки. Так, у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін i це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. «Заморожування» цін i заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.

Як приклад можна навести  спроби уряду США ввести пряме  регулювання внутрiшньоамериканських цін на енергоносії, якi, відбиваючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у 1974 – 1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування інфляційної спіралі в країні. «Заморожування» внутрішніх оптових цін на нафту, нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток інфляційних тенденцій, призвело до ряду негативних наслідків в американській економіці. Нестача інвестицій в енергетичне господарство, відсутність зацікавленості у видобувних корпорацій щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу, через контроль над рівнем внутрішніх цін, призвели до того, що чистий імпорт нафти до США, незважаючи на зростання світових цін, продовжував аж до 1981 року збільшуватися високими темпами.