Инфляция и безработица

 

 

Продовження табл. 1

Вересень	102,2	101,1	100,8	102,9
Жовтень	102,9	101,7	100,9	100,5
Листопад	102,2	101,5	101,1	-
Грудень	102,1	102,1	100,9	-

 

З табл. 1 видно, що у 2007 році інфляційні коливання  не були значними, ситуація дещо погіршилась  наприкінці 2008 року, що було пов’язано  із початком кризових процесів в світових економіках і в економіці України зокрема. За даними Держкомстату річний показник інфляції у 2007 році становив 16,6 %, а у 2008, попри прогнози уряду, році він зріс на 5,7% і становив 22,3%. Та уже в 2009 році ситуація стабілізувалась, а індекс споживчих цін дорівнював 112,3%, зменшившись на 10% у порівнянні з попереднім показником. За попередніми прогнозами НБУ рівень інфляції у 2010 році не перевищуватиме 12%.[7,с.92].

В монетарному  огляді НБУ неодноразово йшлося про  те, що врегулювання інфляції монетарними  методами неможливе, а головною причиною інфляції є невідповідність між  темпами зростання зарплати і продуктивністю праці.[3,с.64] Зрозуміло, що необґрунтоване збільшення заробітної плати веде до загального збільшення грошової маси в країні. В цьому випадку виникає монетарне правило інфляції – «надто велика кількість грошей полює за малою кількістю товарів».

 Окрім  цього, на зростання інфляції  вплинула дисконтна політика  НБУ. Як відомо, у 2007 році було  знижено ставку рефінансування  з 8,5% до 8,0%. Це дозволило комерційним  банкам збільшити обсяги надання  кредитів юридичним і фізичним  особам. Таким чином, комерційні  банки додатково емітували готівкові  кошти в обіг.

Вищеназвані фактори вплинули на ріст грошової маси в країні, так у 2008 році вона зросла на 199,5 млрд. грн. і становила 515,7 млрд. грн. (таблиця 2).

Таблиця 2

«Динаміка облікової ставки НБУ та грошової маси у 2007-2010 роках»

 

	2007 рік	2008 рік	2009 рік	2010 рік
Грошова маса, млрд. грн	396,2	515,7	487,5	576,1
Облікова ставка, % (на кінець року)	8	12	10,25	7,75

 

Проаналізувавши дані таблиці 2, можна зробити висновок, що найбільш відчутною криза була наприкінці 2008 року, про це свідчить економічно необґрунтований ріст грошової маси та радикальні дії уряду, спрямовані на подолання зростання інфляції в країні.

В цей  час, банки, особливо гостро відчули  економічну кризу, оскільки кількість  безнадійних кредитів невпинно росла. Отож, банки воліють перекласти проблеми неповернутих кредитів на плечі колекторських  компаній, яких в Україні близько 100. У жодному із законів України  їхня діяльність не регламентована. Але  і прямо не заборонена. Відтак колекторські компанії знаходять лазівки, через  які і пропонують свої послуги  банкам, адже отримують вони за це 50 і більше відсотків від суми повернутих боргів. [16]

Колекторські  фірми – це фірми, основна діяльність яких полягає у збиранні боргів, на основі доручення банку. В Україні  такі фірми діють недавно, а щодо легальності їх діяльності точаться гострі дискусії. Багато аналітиків вважають, що такі фірми є нелегальними, оскільки банки звертаючись до таких фірм порушують банківську таємницю. Також  методи збирання боргів є досить суперечливими.

Впродовж 2009-2010 років ситуація налагоджується. І як повідомляє НБУ, економічні показники  покращуються, а індекс споживчих  цін щомісячно зменшується. Це і  послужило зменшенню у 2010 році облікової ставки до 7,75% .[11, c.118]

Разом з  цим зріс і рівень довіри населення  до банків. За даними НБУ, починаючи  з квітня 2009 року, спостерігався  щомісячний приріст депозитів населення (окрім незначного зниження у вересні), проте така динаміка не змогла компенсувати падіння депозитів населення  в першому кварталі й річні  темпи їх приросту залишилися негативними.

 Аналізуючи грошову масу, в Україні можна побачити, що швидкість даного показника може змінюватись як в межах року, так і щомісячно. Тож у антиінфляційній політиці така особливість повинна бути врахованою.

Вивчаючи  причини сучасних інфляційних процесів багато вчених зазначають, що домінуючою є інфляція витрат, яка характерна не тільки для української економіки, а й для світових економік. Тому, на нашу думку, перш за все необхідно  вжити заходів боротьби з інфляцією  витрат. Варто відзначити, що дана інфляція розпочалась через зростання  цін на імпортні товари, зокрема  на енергоресурси та сировину. З  цією метою, уряду слід проводити  більш м’яку зовнішню політику, оскільки створення різного роду економічних та митних союзів значно спростить процедуру ввезення іноземних  товарів на Україну, а отже і знизиться  ціна на дані товари.

З огляду на те, що в період 2007-2008 років банківська система характеризувалась певною нестабільністю, рівень довіри населення  до банків зменшився. А інфляційні очікування значно вплинули та високий ріст курсу  іноземних валют. Внаслідок невизначеності економічних суб’єктів комерційні банки зазнали значних втрат. Але уже в 2009 році ситуація стабілізувалась, повідомляє НБУ, і у квітні 2009 року вперше з початку року спостерігався  чистий приплив грошових коштів. Однак  цих припливів грошових коштів не вистачає, і восени банки знову  відчули погіршення становища, оскільки зменшення кредитного портфеля зменшило їх реальні доходи.

 В  результаті проведеного дослідження  виявлено, що для української  економіки характерне значне  коливання економічного стану  в цілому і рівня інфляції  зокрема. В період світової  економічної кризи це було  найбільш відчутно, оскільки економічна ситуація то стабілізувалась, то йшла на спад. В даний момент відчувається стабілізація економіки, оскільки індекс споживчих цін зменшується. Про що свідчить  зменшення НБУ рівня облікової ставки. Отже, інфляція є складним і багатофакторним явищем, тому для ефективного державного регулювання інфляційного необхідно знати причини, що лежать в її основі. З цією метою, виявлено, що на зростання інфляції в Україні вплинули необґрунтований ріст зарплат, зростання грошової маси в країні та інфляційні очікування населення. [4,с.47]

 

 

 

2.2.  Інфляція розвинутих у країнах Заходу

 

 

У розвинутих країнах Заходу основними причинами інфляції є: монополістичні тенденції в економіці та панування монополій — гігантських компаній, які зосередили в своїх руках основну частину виробництва і диктують ціни на ринку. За панування монополій виразно проявляється тенденція до загального підвищення цін, які під час економічних криз знижуються дуже мало, а в окремі періоди навіть зростають. Це посилює невідповідність між грошовою та товарною масою; 
крах золотого стандарту; надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, зумовленого різким розширенням непродуктивного державного споживання, насамперед військовими витратами. Так, у США військові витрати за 1938—1990 pp. зросли з 1 до 300 млрд. дол., або становили майже 40 тис дол. на кожного працівника.[14, c.55] Держава у цьому разі з метою покриття державного дефіциту випускає в обіг зайву кількість грошей. Іншими причинами інфляційних процесів у цих країнах є також розвиток диспропорцій у народному господарстві, кризові явища у валютно-фінансовій системі та ін. Розрізняють причини інфляції щодо товарів (інфляція пропозиції") і щодо грошей (інфляція попиту). 
Причини інфляції пропозиції формуються в самому процесі виробництва (наприклад, монополізація виробництва, диспропорція в економіці та ін.). Конкретнішими причинами цієї інфляції є зростання цін на сировину та електроенергію, а також випереджаюче зростання реальної зарплати порівняно з продуктивністю праці. При незначній інфляції (до 10% на рік) ціни зростають швидше заробітної плати. У підприємців з'являється додатковий стимул нарощувати виробництво товарів. Водночас населення намагається придбати більше товарів, оскільки очікує ще швидшого зростання цін. Але це не означає, що інфляції притаманні позитивні сторони. Поява у підприємців додаткового стимулу діяльності (як позитивна сторона інфляції") нівелюється іншими негативними чинниками, про які йтиметься далі.

Причини інфляції попиту — це насамперед надлишкова емісія грошової маси. Конкретнішими  причинами цієї інфляції є випереджаюче зростання сукупного платоспроможного попиту (формується, як відомо з попередніх тем, переважно із сукупних грошових витрат домогосподарств, держави, підприємців, його відрив від зростання обсягів  ВВП. 
Кожна складова частина сукупного попиту зумовлена певними специфічними чинниками. Так, державні витрати формують надлишковий попит за зростання непродуктивних витрат — передусім на військові цілі. 
Причини інфляції в колишньому СРСР та в Україні. Деякі з наведених причин зумовили розвиток інфляції у країнах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, в 80—90-х роках XX ст., проте, на відміну від відкритої інфляції у розвинутих країнах Заходу, вона мала до кінця 80-х років прихований (або придушений) характер. [14, c.63] Ознакою такої інфляції є зникнення або дефіцит товарів, погіршення їх якості. Це означає, що в умовах збереження гострого дефіциту товарів і послуг за них часто треба було переплачувати або надавати інші послуги. Ознакою відкритої інфляції є зростання цін на товари і послуги.

Найважливішими  причинами інфляції у пострадянських країнах, у тому числі в Україні, є: глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами "А" і "Б". Це означає, що в галузях групи "А" виробляються переважно засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення. Але зайняті там працівники отримують заробітну плату. Це підвищує платоспроможний попит населення, який не задовольняється, збільшує грошову масу в обігу. Таку інфляцію називають структурною. 
Надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на військові цілі витрачалося наприкінці 80-х років не 70 млрд. крб. (як зазначалося в офіційних джерелах), а майже 250 млрд. крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не зараховували витрати на виробництво устаткування для військових заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, на видобуток руди для виплавлення металу, який використовувався на військові потреби). Наприкінці 1990 р. частка військової продукції у загальному обсязі машинобудівного комплексу становила 63% (з них 32% — устаткування, яке призначалося для військових підприємств) і лише 5% — споживчі товари.

Як зазначалося  вище, із розпадом СРСР і утворенням суверенної України на її території  залишилося майже 30% ВПК колишнього Радянського Союзу. Крім того, в Україні  у 90-х роках відбувався масовий, слабокерований процес конверсії. Надмірні витрати  на військові цілі призвели до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовив зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей. 
Значна монополізація економіки країн СНД і України, тобто наявність великої кількості крупних підприємств, які були єдиними виробниками продукції й провадили політику монопольного ціноутворення. Так, у 1994 р. більше 900 промислових підприємств посідали монопольне становище у виробництві понад 2300 найважливіших видів продукції. Специфічною для України причиною інфляційних процесів у 1992—1994 pp. були недостатньо обґрунтовані рішення влади, які збільшували дефіцит державного бюджету. Такий дефіцит у 1992 р. був на 697 млрд. більшим від розміру доходів, а нічим не забезпечена емісія грошей становила 1 трлн 325 млрд. крб., що дорівнювало майже 35% ВНП.[13, c. 243] Фінансово-кредитна система вважається здоровою, коли цей показник не перевищує 5%. Руйнування старої грошово-кредитної та фінансової систем і запізніле формування нової, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес. Значні витрати уряду на управління та ін.

Існують також зовнішні причини інфляції. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, протягом 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна, зросли у 300 разів. Однією з причин інфляції є адаптивні інфляційні очікування. Так, при зростанні цін населення, очікуючи подальшого їх збільшення, закуповує товари "про запас", не заощаджуючи гроші. Це може призвести до ажіотажного зростання попиту, а отже до загального зростання сукупного платоспроможного попиту, його значного розходження з товарної масою, що зумовлює інфляційне зростання цін. 
Внаслідок кумулятивної дії цих факторів темпи інфляції становили в 1992 р. майже 3000%, в 1993 р. — понад 10 000, в 1994 р. - 860, в 1995 р. - 280, в 1996 р. - 139,7, в 1997 р. - 110,1, в 1998 р. - 120%.[18]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

АНТИІНФЛЯЦІЙНА  ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

 

 

 

1. Антиінфляційна політика держави

 

 

 

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін. [19]

Світовий досвід виробив  дві головні концепції антиінфляційних  заходів, що спираються на кредитно-грошову i фіскальну політику. Це заходи: або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності.

Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування (як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати.

Другий – це індексація доходів, застосування механізму коректування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах

інфляції.

Адаптаційна політика має  свої недоліки: кошти на компенсаційні  надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції. Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiсю цi методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити труднощі, припадаючи на долю економіки країни.[8, c.154]

 

 

3.2.   Методи антиінфляційного оподаткування

 

 

          

В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари. Розглянемо тi спотворення в оподаткуванні, якi викличе неочікувана інфляція, тобто випадок, коли цей елемент економічної системи країни до дій в умовах інфляції не пристосований.[15, c.79]