Характеристика основних районів та центрів машинобудування в Україні

Розділ 4. Територіальна структура  машинобудівного  комплексу 

    Основними формами територіальної організації  машинобудування є машинобудівні  центри, вузли і райони.

    У машинобудівному центрі зосереджено машинобудівні підприємства певної спеціалізації. Машинобудівний вузол охоплює кілька машинобудівних центрів, населення яких значною мірою зайнято у машинобудівному виробництві. Машинобудівний район — це територіально-виробничий комплекс з чіткою спеціалізацією щодо випуску машинобудівної продукції. Охоплює звичайно територію однієї або кількох сусідніх областей.

    В Україні можна виділити понад 70 машинобудівних вузлів. Вони різні за величиною, спеціалізацією, рівнем сформованості.

    Найбільшим  машинобудівним вузлом України є Харківський. Переважний розвиток тут дістали тракторне і сільськогосподарське машинобудування, енергетичне, підйомно-транспортне, верстатобудування, електротехнічне машинобудування.

    Другим  за величиною є Київський машинобудівний вузол. Тут розвинуті приладобудування, а також машинобудування для харчової, хімічної промисловості, транспортне машинобудування.

    Потужний  машинобудівний вузол сформувався  в Дніпропетровську. Тут переважає  важке, сільськогосподарське машинобудування, електротехнічна промисловість.

    Одеський  машинобудівний вузол спеціалізується  на верстатобудуванні, підйомно-транспортному, сільськогосподарському машинобудуванні.

    У Львівському машинобудівному вузлі  переважають електротехнічна, автомобільна промисловість, приладобудування, у  Луганському — тепловозобудування і гірниче машинобудування, у Запорізькому — електротехнічна і автомобільна галузі.

    Великим вузлом важкого машинобудування  є Краматорськ, суднобудування —  Миколаїв, суднобудування і сільськогосподарського машинобудування — Херсон [1; с. 380-382].

    Підприємства  машинобудівного комплексу територіально  зосереджені в усіх областях. На цьому фоні особливо виділяються  вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ. На основі дії закону територіальної спеціалізації та комплексного розвитку в Україні сформувалося сім машинобудівних районів. Машинобудівні райони формуються навколо одного або кількох великих вузлів і охоплюють кілька областей.

    Машинобудівні райони України:

      Харківський (основні центри – Харків, Полтава, Кременчук, Суми) зі спеціалізацією на енергетичному, транспортному, тракторному, сільськогосподарському машинобудуванні та випуску електротехніки і приладів;

    Придніпровський (Дніпропетровськ, Дніпро-дзержинськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Кіровоград) з провідними галузями важкого і середнього машинобудування, верстатів, транспортних, енергетичних, електротехнічних і сільськогосподарських машин; наукоємної космічної техніки;

    Донецький (Донецьк, Краматорськ, Луганськ, Маріуполь, Горлівка, Дружківка) з виготовленням переважно металоємного обладнання: машин і устаткування для вуглевидобутку та чорної металургії, транспортних засобів;

    Центральноукраїнський (Київ, Житомир, Бердичів, Коростень, Чернігів, Черкаси) з випуском верстатів, устаткування для хімічної і будівельної індустрії, транспортних засобів, електротехнічних машин, приладів,ЕОМ;

    Подільський (Вінниця, Хмельницький, Тернопіль) з  розвитком сільськогосподарського й електротехнічного машинобудування, верстатів і приладобудування;

    Західноукраїнський (Львів, Луцьк, Рівне, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачево, Дрогобич, Стрий) з приладобудуванням, виробництвом телевізорів, верстатів, підйомно-транспортних машин, автобусів, вантажних несучих конвеєрів, вантажопасажирських автомобілів, товарів електроніки, сільськогосподарських машин;

    Південний (Одеса, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Ізмаїл, Керч), що спеціалізується на випуску суден, верстатів, сільськогосподарських  машин, кранів, приладів, кіноапаратів [2; с. 92-93]. 
 

    Розділ 5. Основні проблеми і перспективи  розвитку машинобудівного  комплексу України

    Однією  з організаційних проблем є реструктуризація комплексу та перереєстрація підприємств  відповідно до класифікатора КВЕД. У подальшому заготівельні виробництва доцільно залучити до складу металургійних підприємств (комбінатів), зокрема до галузі чорної металургії, або навпаки, виокремити відповідні підрозділи в їх складі, що зумовить зміни і у сфері управління.

    Іншою організаційною проблемою є необхідність створення великих об’єднань підприємств і організацій різних видів економічної діяльності, включаючи торгівлю і банки, з тим щоб забезпечити конкурентоспроможність виробництва й продукції на всіх етапах її створення і реалізації, а також можливість протистояти великим міжнародним корпораціям на внутрішньому та світовому ринках. У великих структурах можуть вирішуватись два завдання – концентрація виробництва невеликої номенклатури та її розширення.

    Формами таких об’єднань можуть бути фінансово-промислові групи, холдингові компанії, консорціуми, кластери тощо, а також нові форми, відмінні від звичних. Не виключається співробітництво з зарубіжними компаніями, особливо з відновленням на новому рівні зв’язків з підприємствами країн СНД. Це є особливо актуальним для підприємств, спеціалізованих по галузях, що належать до військово-промислового комплексу і діяльність яких була високоефективною в умовах єдиного комплексу СРСР. Зараз зв’язки з підприємствами інших країн СНД розвиваються в авіаційній, автомобільній промисловості та інших галузях.

    До  організаційних проблем належить також  проблема підготовки та перепідготовки кадрів. За останні десять років  комплекс зазнав великих втрат кадрів, а вимушена бездіяльність підприємств  і частини кадрових працівників  призводить до втрати кваліфікації, до відставання від сучасного рівня науково-технічного розвитку. За світовим досвідом у кризові періоди фірми активізували, посилювали конструкторсько-експериментальну діяльність, впровадження інновацій, оновлення виборничого апарату.

    Залишається проблемою оновлення продукції. Ця проблема має економічні, психологічні організаційні корені. Поряд з  високою якістю і високим науково-технічним  рівнем значної кількості машинно-технічної  продукції у цілому галузь продовжує  втрачати конкурентоспроможність, відсутні ознаки переходу на інноваційний шлях розвитку.

    Доцільно  використати досвід ВПК, де очолює підприємства машинобудування конструкторська  організація чи підрозділи, яким підпорядковується  подальша виробнича діяльність і  які несуть відповідальність за техніко-економічний рівень продукції, маючи для цього відповідні права.

    Необхідно відновити престижність інженерної праці, винахідницької діяльності, поряд  з підготовкою у вищих навчальних закладах забезпечити випускників  – молодих спеціалістів робочими місцями на машинобудівних підприємствах і в організаціях, враховуючи потребу в кваліфікованих і досвідчених кадрах. Те саме стосується і підготовки кваліфікованих робітників.

    За  досить чітко вираженої галузевої  спеціалізації виробництва і  відмінностей підприємств за формами власності, технологією, тривалістю виробничих циклів, масогабаритних характеристиках виробів, класифікацією машинобудівні галузі в цілому являють собою єдиний комплекс із взаємозв’язаними підприємствами. Незалежно від кваліфікаційної належності у підприємств є загальні для всіх інтереси в інформаційному, фінансовому, маркетинговому забезпеченні, в підтримці на внутрішньому та зовнішньому ринках, в організації постачання й збуту.

    Необхідно мати загальнодержавний орган управління комплексом, пристосований до сучасних ринкових умов, який здійснював би функції державного регулювання, координації, прогнозування і планування розвитку комплексу.

    Проблемою залишається стан виробничого апарату  галузі, з чим пов’язана недостатня сприйнятливість до змін в номенклатурі попиту та впровадженні досягнень науки і техніки. Причина цього – в надзвичайно низькому рівні роботи проектних організацій і проектів, за якими переважно здійснено реконструкцію, розширення діючих і навіть будівництво нових підприємств. Підприємства за технікою і організацією виробництва орієнтовані переважно на серійне чи масове виробництво, не мають гнучких технологій та організації виробництва. Вузька або звужена спеціалізація призводить до дисбалансу виробничих потужностей, нестачі одних або надлишку інших. Покращення проектної справи, підвищення її рівня є одним з найважливіших завдань комплексу.

    Стан  виробничого апарату погіршився через те, що галузь упродовж останніх 10-12 років вкрай недостатньо фінансувалась, тому зростало моральне і фізичне старіння основних фондів. Складність у тому, що в найближчому майбутньому треба розраховувати на фінансування технічного переоснащення підприємств, як правило, за рахунок власних коштів. Використання запозичених коштів ускладнюється високою відсотковою ставкою кредитів, яка перевищує можливий рівень рентабельності. У такій ситуації важливо сконцентрувати ресурси на тих напрямах, на яких може  бути швидко досягнута конкурентоспроможність, або на особливо важливих для економіки країни.

    В Україні визначені пріоритетні  напрями науки і техніки. Затверджено  низку державних наукових і науково-технічних  програм, програм розвитку пріоритетних галузей і виробництв машинобудування. Серед галузей – енергетичне  машинобудування, авіаційна і ракетно-космічна промисловість, автомобільне і сільськогосподарське машинобудування, суднобудування тощо. Велике значення для розвитку як машинобудування, так і інших галузей економіки має випереджальний розвиток наукомістких галузей – електротехнічної і радіоелектронної, приладобудування, інформаційних та комунікаційних систем, виробництва медичної техніки, товарів народного споживання для тривалого користування. Під час розроблення нових зразків техніки мають бути вирішені завдання ресурсозбереження, виробничої і екологічної безпеки.

    Важливим  для всієї економіки і для  самого машинобудування є розширення зовнішніх ринків збуту продукції, заміна експорту металу, матеріалів на експорт машин і устаткування, забезпечення позитивного сальдо у  зовнішній торгівлі своєю продукцією. Для цього необхідно збільшити частку комплексу у виробництві продукції з 12 % у 2001 до 20-25 % протягом найближчих років.

    Переоснащення галузі з використанням гнучких  виробничих і управлінських систем, високих технологій, підвищення рівня  управління комплексом є необхідною умовою. Це нерозривно пов’язане із завданням переходу на інноваційний шлях розвитку, пожвавленням інвестиційної діяльності.

    Незважаючи  на величезні втрати, машинобудівний комплекс має перспективи для  прискореного розвитку, що визначається наявністю невикористаних виробничих потужностей, значного науково-технічного потенціалу України, а з іншого боку – усвідомленою державною економічною необхідністю мати досить потужний машинобудівний комплекс, відновлений на новій науково-технічній основі [1; с. 395-398]. 

Висновки

    Машинобудівний  комплекс України – це потужна галузь промисловості. Вона визначає рівень економічного та промислового розвитку країни. Комплекс обумовлює науково-технічний прогрес як власних підприємств, так і підприємств усіх галузей промисловості.

    Машинобудівний  потенціал України спеціалісти  порівнюють з потенціалом Англії та Франції разом взятих. Одним  з підтверджень цього є те, що Україна має такі унікальні підприємства важкого машинобудування, як «Азовмаш»  у Маріуполі, Новокраматорський машинобудівний завод, об’єднання «Луганськтепловоз», Харківське науково-виробниче об’єднання (НВО) «Турбоатом», Сумське НВО ім. Фрунзе і десятки інших заводів та об’єднань. Однак машинобудівний комплекс України і спеціалізовані територіальні системи не сформувалися. Однією з причин цього є те, що часто навіть підприємства-сусіди перебували у різних відомствах, були різко розмежовані. З Москви планувалися господарські зв’язки, взаємні постачання, визначалася спеціалізація окремих підприємств. Тепер, коли Україна стала незалежною, територіальна організація машинобудування визначилась як одна з найважливіших проблем його розвитку. Взагалі в Україні вклалися прекрасні умови для розвитку машинобудівного комплексу, але через відсутність матеріально-технічної бази країна неспроможна повністю реалізувати свій потенціал. Це пов’язано ще з тим, що всі розвинені країни світу давно перейшли на безвідходне та маловідходне виробництва, чого Україна знову ж не може зробити через відсутність фінансів. Але, не зважаючи на це, уряд України приділяє не мало уваги проблема машинобудування. Сучасна стратегія державної промислової політики України передбачає збільшення темпів випуску наукоємної продукції високого рівня, освоєння нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості та ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.