Економіка праці й соціально - трудові відносини

Створення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП) та її цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадження в практику регулювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Становленню нової системи регулювання соціально-трудових відносин у промислово розвинутих країнах сприяв також розвиток у післявоєнний період інститутів громадянського суспільства, формування і розвиток демократичних процедур прийняття рішень як на рівні суспільства загалом, так і на рівні окремих підприємств. Як свідчить досвід цих країн, тільки тоді, коли діють розвинуті демократичні процедури прийняття рішень на рівні суспільства, існує ефективний зв’язок між керівництвом країни та її населенням. У цьому випадку уряд реагує на критичні виступи трудящих, а трудящі можуть сподіватися, що їхні виступи не будуть марними. З другого боку, наявність демократичної правової держави є гарантією, що роботодавці, у випадку порушення зобов’язань, зафіксованих у колективних договорах з робітниками, нестимуть повну відповідальність за їх невиконання.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є невід’ємною характеристикою системи соціального партнерства.

Будь-який колективний договір фіксує домовленість сторін з питань розміру заробітної плати та інших грошових виплат; індексації заробітної плати і доходів; грошових компенсацій за роботу в нічний час або святкові дні; зайнятість та перекваліфікацію; тривалість робочого дня, робочого тижня та оплачуваної відпустки; умов та охорони праці; основних обов’язків сторін (адміністрації і робітників); контролю за виконанням колективного договору. Зміст колективних договорів може і змінюватися.

У багатьох країнах система соціального партнерства реалізується через укладання не тільки колективних договорів на підприємствах, а й угод на рівні суспільства загалом або на рівні окремих регіонів (вертикальна система договорів і угод). Такі угоди укладаються між організаціями, що представляють найманих працівників, об’єднаннями роботодавців і державою. На рівні суспільства предметом переговорів стають основні напрями соціально-економічної політики держави, включаючи розробку показників соціального добробуту нації, системи соціальних гарантій для всіх прошарків населення, а також заходів із захисту інтересів суб’єктів трудових відносин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Моделі соціально-трудових відносин та соціального партнерства в зарубіжних країнах

 

Для прикладу, можна розглянути модель регулювання соціально-трудових відносин на основі моделі діючій в Російській Федерації.

Система нових соціально-трудових відносин може формуватися стихійно чи цілеспрямовано.цілеспрямований вплив необхідно виконувати на постійно діючій основі з допомогою системи засобів суспільного і державного регулювання (рис №1).

При виробленні підходів до регулювання соціально-трудових відносин і виборі найбільш ефективних методів прискорення трансформації суспільства, адаптації до ринкових реформ в економіці, необхідно виділити рівні регулювання цих відносин: державний, регіональний і основна господарська ланка (підприємства, організації). Оскільки цілі і задачі кожного рівня регулювання різні, і функції і регулятори на кожному рівні відрізняються.

В Російській Федерації законодавча база охоплює сферу регулювання соціально-трудових відносин за наступними напрямками: умови праці (оплата праці, відпочинок, охорона праці, соціальні гарантії); соціальна політика (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, медичне страхування, виплата соціальних допомого мало захищеним верствам населення, політика підтримання рівня життя і політика диференціації доходів населення); занятість (регістрація безробітних, яка включає „адміністративний тиск” на процес звільнення робітників, а також і інвестиційну діяльність держави); міграційна політика, яка регламентує переміщення робочої сили переселення населення, із несприятливих регіонів на основі „програм переселення”; демографічна політика, яка регулює природні процеси поповнення населення, на основі програм допомоги вагітним, виплата допомог на дітей, покращення здоровя і зниження смертності і ін.

Головний недолік російської нормативно-регулюючої системи – декларативний характер багатьох законодавчо правових і економіко-нормативних документів, відсутність ефективного механізму реалізації змісту конкретних документів в практичній діяльності.

Основним інструментом, який регулює соціально-трудові відносини, є державні програми федерального, регіонального галузевого і особистого характеру, які створюються на основі соціальних індикаторів (нормативів), і використовуються для поставлення цілей в програмах, а також для підбору методів, які б забезпечували реалізацію розроблених програм.

Вплив на реалізацію програм здійснюється адміністративними і економічними методами. Адміністративні методи носять регламентуючий і організаційний характер. Економічні методи регулюють соціально-трудові відносини з допомогою проведення амортизаційної, фіскальної, податкової і фінансово-кредитної політики.

Соціальне партнерство - система колективних відносин між працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками), органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, яка спрямована на забезпечення узгодження інтересів працівників і роботодавців з питань регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин.

          Основні принципи соціального партнерства:

- рівноправність сторін;

- повноважність представників сторін;

- повага і врахування інтересів сторін;

- зацікавленості сторін щодо участі в договірних відношеннях;

- сприяння держави у зміцненні і розвитку соціального партнерства на    

  демократичних засадах;

- дотримання сторонами та їхніми представниками вимог трудового

  законодавства та інших нормативно-правових актів про працю;

- свобода вибору в обговоренні питань, що є складовими сфери праці;

- добровільність прийняття сторонами на себе зобов'язань;

- реальність обов'язків, які приймають на себе сторони;

- обов'язковість виконання колективних договорів, угод;

- контроль за виконанням прийнятих колективних договорів угод;

- відповідальність сторін за невиконання прийнятих на себе

  зобов'язань;

- гласність.

Рівні соціального партнерства:

- державному;

- галузевому (міжгалузевому);

- адміністративно - територіальному;

- виробничому.

Сторони соціального партнерства

Сторони соціального партнерства формуються на дво- і тристоронній основі. Тристороння основа діє на державному, галузевому та територіальному рівнях. Двостороння - на виробничому рівні.

Сторонами соціального партнерства на державному, галузевому та територіальному рівнях є представники об'єднань працівників, представники об'єднань роботодавці і представники органів державної виконавчої влади.

Сторонами соціального партнерства на виробничому рівні є працівники і роботодавці в особі уповноважених ними представників. Інтереси працівників представляє одна або декілька профспілкових організацій в особі уповноважених ними органів або їх спільний представницький орган. За відсутності профспілок - інші представники працівників, які обираються загальними зборами (конференцією) працівників.

Форми соціального партнерства

Соціальне партнерство здійснюється його сторонами у формі:

- участі у підготовці, укладенні та забезпеченні контролю за реалізацією міжнародних угод з питань взаємного працевлаштування, впорядкування видачі ліцензії на посередництво у працевлаштуванні громадян України за кордоном;

- спільних консультацій (переговорів) з питань регулювання трудових відносин, забезпечення гарантій трудових прав працівників, здійснення їхнього соціального захисту й удосконалення трудового законодавства та інших нормативно-правових актів про працю;

- укладення колективних договорів і угод;

- спільного розв'язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організації примирних та арбітражних процедур;

- діяльності органів соціального партнерства;

- участі працівників в управлінні підприємством, установою, організацією;

- спільного управління представниками сторін правліннями і наглядовими радами Фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування;

- розгляду і вирішення розбіжностей щодо інтересів сторін, що можуть виникати між сторонами соціального партнерства відповідного рівня;

- обміну необхідною інформацією між сторонами соціального партнерства;

- контролю за виконанням спільних домовленостей.

Порядок здійснення соціального партнерства визначається сторонами, якщо інше не встановлене трудовим законодавством та іншими нормативно-правовими актами про працю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

 

1. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

 

2. Медведев В.А., Абалкин Л.И., Политическая экономия: Учебник для вузов – М.: Политиздат, 1990.

 

3. Михеев В.А. Основы социального партнерства: теория и политика.— М., 2001. С. 297.

 

4. Синдяшкина Е. Занятость в неформальном секторе экономики // Экономист. - 1998. - №6. - С. 51-58.

 

5. Указ Президента України „Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” від 24 травня 2000 року N 717/2000

 

6. Шаленко М. Сучасні тенденції розвитку ринку праці України // Економіка України. - 1996. - №9. - С. 25 - 34.