Економіка праці й соціально - трудові відносини

По-друге, ділову активність знижують не стільки суми стягнених податків самі собою, скільки їхня кількість, заплутаність, великі витрати праці та часу, фактичне безправ’я платників податків, гіпертрофовані права органів, що займаються перевірками, і атрофовані – суб’єктів господарської діяльності. Законодавство побудоване так, що податкова адміністрація вирішує, як треба оцінювати ту чи іншу господарську операцію і визначати оподатковуваний оборот. Потрібно ж, як це роблять у розвинених країнах, щоб було навпаки: тлумаченням правил визначення доходів і витрат, у тому числі з метою оподатковування, мають займатися самі підприємства, їх бухгалтери, опираючись на облікові стандарти. А податкове законодавство тоді визначало б лише спеціальні податкові питання (наприклад, хто є платником, коли треба платити тощо), а не те, як розраховувати прибутки чи збитки.

По-третє, нині кримінальну відповідальність за порушення податкового законодавства несуть навіть за незначні суми. Практично це означає, що при бажанні за підсумками податкової перевірки будь-якого підприємства на його керівника і головного бухгалтера можна завести кримінальну справу, тому що при такому заплутаному законодавстві, як у нас, не припуститися помилки неможливо, навіть якщо взагалі залишити господарську діяльність і займатися тільки вирахуванням податкових зобов'язань. Санкції, що застосовують до платників податків, також дуже гіпертрофовані і слабко пов'язані з розміром збитку, фактично завданим державі внаслідок несвоєчасного надходження коштів. Зокрема, пеню нараховують з розрахунку облікової ставки НБУ, тобто відповідно до тієї ефективності використання грошей, що сьогодні в змозі забезпечити тільки банківська система, та й то лише на валютно-фінансових операціях. Тому не дивно, що будь-яке більш-менш значне порушення запускає такі механізми відповідальності, що можуть перетворити кожне, навіть процвітаюче, підприємство в банкрута.

Тому потрібно прагнути знижувати податковий тягар на підприємства шляхом полегшення насамперед тієї його частини, що пов’язана з технікою і витратами на стягнення податків. Саме це – важливий предмет роботи для фахівців і один з головних шляхів удосконалення податкової системи, а отже, значно цивілізованішого вирішення відповідних проблем підвищення ефективності роботи підприємств.

Для промисловості України дуже важливе значення мають енергетичні проблеми економіки загалом і вугільної промисловості зокрема. Крім того, проблеми, пов'язані з енергетикою, важливі нині для всього суспільства, оскільки мають і матимуть зростаючий вплив на загальний стан справ у країні. Тому необхідно терміново приступити до реального вирішення проблем паливно-енергетичного комплексу. Чергова спроба в цьому напрямку – це ухвалення програми «Українське вугілля» та розробка «Енергетичної стратегії України до 2030 року». І вже на цьому етапі для створення передумов, а потім і реалізації ефективної і діючої стратегії в галузі енергетичного забезпечення економіки необхідно нарешті об’єктивно оцінити стан справ у галузі енергетики, визначити основні завдання забезпечення енергетичної безпеки і механізми її оптимального досягнення.

Особливе значення в справі підвищення ефективності промислового виробництва має стимулювання інтеграції промислового потенціалу прикордонних регіонів України, що можуть утворювати економічний простір для спільної діяльності національних підприємств сусідніх держав, а також виступати за необхідності як буферна зона на шляху просування виробничих ресурсів на їхні внутрішні та зовнішні ринки. Він (потенціал) має стати найважливішим елементом загальнодержавної та регіональної політики.

Основними завданнями інтеграції промислових потенціалів прикордонних регіонів є забезпечення економічної стабілізації і прогресу регіонів, розвитку регіональних ринків продукції технологічного та соціального призначення. Особливості вирішення перелічених завдань значною мірою визначають за галузевою структурою прикордонних регіонів, рівнем наукової, технологічної та кадрової забезпеченості.

Наприклад, Росія завжди була основним партнером Донецької області (Україна) в зовнішній торгівлі. Її частка ніколи не була нижчою, ніж 1/5 загального товарообігу області та 3/4 товарообігу з державами СНД і Балтії. Проте протягом останніх років спостерігається тенденція до зниження частки Російської Федерації в загальному обсязі експорту області при постійному зростанні частки імпорту. Загалом ці зв’язки, як і в інших регіонах України, зовсім недостатні та не відповідають загальним завданням економічного та соціального розвитку прикордонних областей, всієї України та сусідніх держав.

Вивчаючи розвиток цих зв'язків, варто звернути увагу на необхідність використання насамперед таких характерних моделей співробітництва, як експортно-орієнтована інноваційна модель економічного розвитку, що забезпечує підвищення науково-технічного потенціалу прикордонних регіонів; інтеграційна модель, що базується на відновленні старих і розвитку нових коопераційних зв'язків, в основі яких лежить «сировинна» структура експорту; інтеграційна модель, що забезпечує поглиблення спеціалізації і кооперації в створенні готового продукту, який має попит на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Перелічені проблеми, як і багато інших проблем, необхідно терміново вирішувати. Для цього нині є всі можливості, науково обґрунтовані відповідні рішення, розроблені механізми практичного характеру. Вони можуть бути реалізовані шляхом розробки в Україні та втілення 2–3-річної програми подальших перетворень, що забезпечить закріплення вже досягнутих позитивних тенденцій в економічній сфері та реалізацію відповідних подальших можливостей. Але таку програму потрібно обов'язково супроводжувати важливими досягненнями соціального характеру. Тоді її виконання можна вважати завершальним етапом найскладнішого в нинішніх умовах стартового періоду соціально-економічного становлення промислового комплексу незалежної України, його високотехнологічного, трудового й інтелектуального потенціалу.

Однак навіть після завершення періоду здійснення запропонованої короткотермінової програми соціально-економічного характеру показники функціонування промислового комплексу мабуть будуть набагато нижчими від необхідних значень для ефективного забезпечення економіки і соціальної сфери, досягнення високого рівня життя населення. Тому потрібно ставити кардинальне завдання – досягнення рівня життя основної частини працівників промислового комплексу, як і всього населення держави, що перевищував би рівень життя у початковий період незалежності України.

Одночасно треба визначити й основні тенденції розвитку промислового виробництва в ХХІ ст. Для цього варто використати нагромаджений у минулому багатий досвід прогнозування і перспективного планування соціально-економічного розвитку і розробити концепцію перспективного розвитку промисловості на ближніх 10–20 років та подальшу перспективу. Найліпше, якби ця концепція була складовою аналогічної загальнодержавної чи сукупності регіональних концепцій. Подібні документи мають бути розроблені в регіонах і охоплювати шляхи вирішення перспективних проблем технологічного, економічного, екологічного та соціального характеру, інвестиційного і кадрового забезпечення, організаційний механізм реалізації, роль центральних, галузевих і регіональних органів влади, трудових колективів, внесок науки та системи освіти в поступальний збалансований і гармонійний розвиток промислового комплексу та економіки України загалом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             3. Міжнародний досвід регулювання соціально-трудових    

                 відносин зайнятості

 

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (націонаьного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення –найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об”єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв”язків.

Ринок праці, як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних заходів розвитку суспільства.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентноспроможністю.

Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на :

забезпеченні соціального партнерства суб”єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії , реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;

забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;

профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

організація громадських робіт;

посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

розвиток служби зайнятості тощо;

До пасивних заходів належать:

виплата допомоги у зв”язку з безробіттям

надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м”яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення.

Важливим напрямом політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв”язання кадрових завдань, пов”язаних із раціоналізацією зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб ззамовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств  у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікацій), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження комп”ютерної системи державної служби зайнятості “Internet”.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентноспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується  певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги. Розрізняють довгострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.