Економіка праці й соціально - трудові відносини

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

попередження розвитку безробіття  і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільскій місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників і практичній реалізації деферинційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

Глибока і затяжна економічна криза зумовила спад виробництва, що привело до вивільнення значної кількості робочої сили у промисловості, сільському господарстві та будівництві. Нестача вільних коштів і незначні іноземні інвестиції не дозволяють створити достатню кількість нових робочих місць, що породило таке явище, як масове безробіття наших співвітчизників. Проблема зайнятості набула в Україні гострого характеру й уже стала вельми відчутним чинником, що впливає як на економічне, так і на політичне життя країни, замовивши різке зубожіння нашого населення. Тому метою дослідження було вивчення зарубіжного досвіду вирішення проблеми зайнятості, аналіз моделей ринку праці у високорозвинених країнах Європи, вироблення відповідних рекомендацій для запровадження позитивного досвіду механізмів регулювання зайнятості населення для нашої країни. Автором досліджена діяльність служб зайнятості населення і вироблені пропозиції щодо використання їхнього досвіду організації державних служб зайнятості в Україні.

Роль держави у регулюванні ринку праці зарубіжних країн, насамперед, проявляється через сприяння зайнятості як на макроекономічному, так і на регіональному рівнях. Важливою складовою цієї політики ряду країн є державні програми економічного та соціального розвитку.

Сучасна політика зайнятості включає систему заходів. спрямованих на регулювання ринку праці та підвищення якісного рівня трудових ресурсів: створення системи профнавчання та працевлаштування, збір і поширення інформації про стан попиту і пропозиції на ринку праці, створення фондів страхування на випадок безробіття, розвиток системи соціального забезпечення. Сучасний механізм державного впливу на ринок праці проявляється у розвитку нових форм зайнятості, стимулюванні росту заробітної прати разом із створенням умов для активації політики інвестування та зростання зайнятості, зниження віку виходу на пенсію та збільшення терміну отримання освіти як до початку, так і в періоді трудової активності.

У реалізації державної політики зайнятості будь-якої країни певне місце займають служби зайнятості. У зарубіжних країнах для регулювання ринку праці було створено низку установ, функції яких досить схожі. Крім традиційних, однією з важливих їх функцій є сприяння у здобутті професій, підвищення кваліфікації і перепідготовці безробітних.

У більшості країн профнавчання найчастіше ведеться на базі різних навчальних закладів та на підприємствах, з якими служби зайнятості уклали угоди. Однак, у деяких державах, таких як Фінляндія, Німеччина, США і Швеція відбувається зворотній процес: змінюються зв'язки між службами профорієнтації, профпідготовки і працевлаштування і створюються єдині центри зайнятості, які надають комплекс послуг. Крім державних служб зайнятості, в багатьох країнах є ще й приватні, куди можуть звернутися як безробітні особи, так і працюючі.

В Україні доцільно було би запровадити навчання пошуку роботи. Адже дослідження, проведені в США, підтвердили, що воно є дуже результативним у плані скорочення тривалості безробіття.

Державна активна політика зайнятості розвинених країн передбачає розробку програм сприяння зайнятості, котрі поділяються на три типи: громадські роботи, профпідготовка для молоді, допомога безробітним, що не мали роботи впродовж тривалого періоду.

Успіх Швеції у досягненні повної зайнятості був здійснений завдяки активній політиці зайнятості. На профпідготовку працівників і на створення робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж будь-яка інша країна.

У Великобританії діє програма зайнятості, в основу якої покладено навчання і профорієнтацію безробітних.

Система трудових відносин в Японії грунтується на "пожиттєвому наймі". Щодо скорочення трудових витрат на робочу силу, то в японських фірмах це здійснюється завдяки переміщенням у середині підприємства чи між підприємствами, а не за рахунок звільнення працівників, як це здійснюють американські фірми. Ринок праці Японії характерний тим, що молодих людей приймають на роботу в першу чергу, а людей старшого покоління примусово звільняють.

Для США характерна децентралізація ринку праці, оскільки в кожному штаті країни є своє законодавство про зайнятість. Держава застосовує прямі та непрямі методи регулювання ринку робочої сили. Державна політика, перш за все, спрямована на стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць, підготовку та перепідготовку працівників, сприяння найму робочої сили.

Одним із шляхів вирішення проблем безробіття, які гостро стоять і перед Україною, є, на нашу думку, той, яким іде Німеччина. Використання позитивного досвіду Німеччини у скороченні безробіття через створення нових робочих місць дасть подвійний ефект як в економічному, так і в соціальному розвитку. По-перше, будуть створюватися нові конкурентні продукти і, по-друге, знизиться рівень безробіття та соціальна напруга в Україні.

Європейський союз надає приоритетне значення зайнятості. Частка безробітних у ньому поступово скорочується. Незважаючи на це, боротьба з ним офіційно оголошена завданням номер один усієї діяльності Європейського союзу.

Однією із структурних проблем ринку праці Європейського союзу залишається нерівномірність рівня безробіття серед окремих вікових груп, насамперед, масове - серед молоді. Саме тому приоритетним напрямком державної молодіжної програми стало поліпшення системи середньої і початкової професійної освіти, яка особливо ефективно впроваджується у Німеччині.

Державна політика зайнятості включає професійну перепідготовку безробітних, субсидіювання додаткових робочих місць у державному і приватному секторах, підтримку зайнятості серед груп, що знаходяться в особливо невигідному становищі на ринку паці, молоді та інвалідів.

Проведені узагальнення існуючої практики виплати допомоги у разі безробіття в розвинутих країнах свідчить про дієвість і різноманітність підходів до застосування обов'язкового державного страхування. Їх слід було б використовувати при сучасному порядку виплати допомог у разі безробіття в Україні.

Заслуговує також на увагу передбачена законодавством низки країн практика збільшення основної частини допомоги громадянам у разі безробіття (наявність дітей, утриманців) та позбавлення права на її отримання за певних умов (звільнення за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або відмова від запропонованої роботи, яка відповідає фаху та кваліфікації безробітного).

Накопичений досвід формування ринку праці в Україні, а також осмислення теоретичних моделей, які вже реалізовані в країнах із розвиненою ринковою економікою, свідчить, що доцільнішою для умов України є модель регулювання, яка адекватна соціально-ринковій організації, оскільки саме вона поєднує принцип ринкової свободи господарювання (тобто збереження власної мотивації до праці та механізму саморегуляції виробництва) із принципом соціального вирівнювання (тобто забезпечення рівних стартових умов, життєвих шансів для кожного).

Україна не повинна сліпо копіювати досвід економічно розвинених країн з системою їх соціального захисту та соціальної політики. Наш уряд і Верховна Рада повинні опрацювати власні приоритети та засоби їх досягнення. Проте не можна і нехтувати світовим досвідом, треба його аналізувати, виходячи з власних потреб.

Одним із важливих шляхів покращення діяльності роботи служб зайнятості є запровадження єдиної технології обслуговування населення, перехід до якої, що був розпочатий у 2001 році, дасть можливість підвищити роль державної служби зайнятості на ринку праці, сприятиме зниженню безробіття. Підвищення ефективності роботи служб зайнятості сприятиме розвиток та підтримка системи самозайнятості або підприємницької ініціативи. Дуже перспективним є ведення та розповсюдження гнучких форм модульного навчання безробітних згідно з міжнародними методами. Крім того, у зв'язку із запровадженням нових підходів у діяльності служб зайнятості виникає необхідність перегляду нормативно-правової бази.

Отже, вивчення світового досвіду в галузі функціонування ринку праці, його державного регулювання, а також шляхи вирішення проблем безробіття має важливе значення для визначення політики зайнятості на ринку праці України

4. Міжнародний досвід соціально-трудових відносин для поліпшення організації та ефективності праці

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виникла одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як суб’єкти трудових відносин. Оскільки їхні інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало питання про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник стихійно і обмежувався боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні у робітників було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу, котрих активно підтримувала держава, передусім у визначенні оплати робітникам і закріпленні у законодавчо-примусовому порядку певної тривалості робочого дня.

Для власного захисту та з метою протистояння капіталу і «тиску» на державу робітники почали об’єднуватися, змушуючи таким чином владу приймати закони, які враховували б і інтереси найманих працівників.

Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття в індустріальних країнах поступово почало формуватися і трудове законодавство. Однак у ХХ столітті потрібно було майже 50 років, щоб в теорію і практику регулювання соціально-трудових відносин між найманими робітниками і роботодавцями увійшло поняття соціальне партнерство. За цей період посилилася концентрація капіталу, зросли масштаби виробництва, розвинулася міжнародна кооперація праці та інтернаціоналізація виробництва. За цих умов страйки робітників обернулися для власників підприємств вже набагато більшими втратами, ніж раніше.

Крім того, розвинуті капіталістичні країни охопили масштабні політичні, економічні та соціальні потрясіння, насамперед, світова економічна криза 1929–1933 років та Друга світова війна, внаслідок чого позиції капіталу були серйозно підірвані, що змусило його шукати шляхи співробітництва з профспілками.

Водночас змінювалася і роль держави. У першій половині ХХ ст. за умов посилення концентрації виробництва, ускладнення економічних зв’язків, загострення соціальних проблем, мілітаризації економіки тощо відбулося розширення економічних функцій держави. Держава активніше почала втручатися в регулювання економічних і соціальних відносин. У багатьох країнах Західної Європи і США під тиском лівих сил і профспілок набуло розвитку соціальне законодавство. Після Другої світової війни сформувалася ідеологія держави всезагального благоденства (Welfare State).

До державної політики соціального благоденства у 40–50 рр. ХХ століття входили програми досягнення високого рівня життя населення шляхом створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, програм соціального захисту, регулювання мінімального розміру заробітної плати тощо. Пізніше вони були доповнені демографічними, екологічними та іншими програмами. У програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях ФРН, Франції та Іспанії з’явився термін соціальна держава.

За ідеологією «держави всезагального благоденства» і «соціальної держави», соціальна політика дає змогу стабілізувати суспільство, залагодити конфлікти та досягти утвердження солідарності й партнерства. Саме у післявоєнний період у деяких країнах Західної Європи завдяки зусиллям держави було розроблено та затверджено систему мінімальних стандартів соціального забезпечення громадян, гарантованих державою. Підсумком цієї діяльності держави стала досить чітка фіксація тієї частини соціально-трудових відносин (мінімальна заробітна плата, середня тривалість робочого тижня, відпусток, розміри соціальної допомоги тощо), в яких держава виступала гарантом. Одночасно держава визначила сферу, де соціально-трудові питання могли стати предметом переговорів найманих робітників і власників капіталу (питання оплати праці, зайнятості, соціального забезпечення, що встановлюються понад гарантований державою мінімум). Завдяки зусиллям держави у більшості європейських країн було створено національні соціально-економічні ради, до складу яких входили представники об’єднань підприємців, профспілок та держави.