Антимонопольна політика в Україні

Автор порівнює два закони: Закон “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” і Закон України “Про природні монополії”. Перший закон спрямований на розвиток конкурентних відносин на товарних ринках. На відміну від нього Закон України “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції, а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних монополій є малоефективною. У зв’язку з цим на законодавчому рівні правомірно визнається домінуюче становище виробника. І держава через механізм ліцензування обмежує вихід на такі ринки інших суб’єктів господарювання. Таким чином, робить висновок автор, Закон “Про природні монополії” не можна відносити до традиційного антимонопольного законодавства.

 поняття природної  монополії у вітчизняній економіці, регламентує підходи до визначення параметрів функціонування і розвитку ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі оптимального збалансування економічних інтересів усіх заінтересованих суб’єктів – виробників, споживачів і держави. Закон “Про природні монополії” легалізує саме

Автор зауважує, що оскільки прородна монополія виникає внаслідок технологічних особливостей виробництва, його матеріально-технічної бази, то дуже зростає роль часу, бо ринки у реальному світі є динамічними тому з розвитком науково-технічного прогресу, зміною ринкових умов умови для існування париродної монополії можуть зникнути.

3.4. Анотація на статтю

В. Базилевич, Г Филюк. Роздержавлення природних монопольних структур в Ураїні// Економіка України. – 2002. – №3. – с. 35-42.

Автори статті обстоюють думку про надзвичайну необхідність приватизації природних монопольних структур в Ураїні, аналізують специфіку цього процесу у нашій державі, роль підприємців та уряду у регулюванні природних монополій.

Врахувавши особливості функціонування підприємств на ринку природної монополії, автори дійшли висновку, що державний вплив на природних монополістів повинен обмежуватися певними рамками. З одного боку, робота щодо регулювання функціонування природних монополій, у першу чергу, має бути спрямована на захист інтересів споживачів товарів та послуг, на недопущення зловживань з боку суб’єктів природних монополій економічною владою на відповідних ринках, а з іншого – регулювання діяльності цих компаній покликане створити основу для їх ефективного функціонування та розвитку шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих витрат підприємців і адекватного інвестування у розвиток виробництва.

У статті стверджується, що необхідними елементами процесу реформування природних монопольних структур є створення сприятливого режиму для функціонування та розвитку компаній, а також стимулювання модернізації виробництва з метою підвищення якості обслуговування споживачів і зниження собівартості продукції. У цьму контексті вагома роль належить реалізації комплексу заходів щодо запровадження принципів комерційної експлуатації об’єктів природних монополій на основі їх роздержавлення та часткової приватизації, що сприятиме створенню прийнятних умов для активізації інвестиційних процесів.

Автори наводять причини, що зумовлюють необхідність трансформування відносин власності у сфері діяльності пиродних монополій в Україні. Основною з них є неефективність підприємств державного сектора, який довів свою неспроможність раціонально інвестувати і керувати. Це пояснюється тим, що для переважної більшості підприємств державного сектора є властивим певний системний дефект, який не залежить ні від якості чинного законодавства, ні від адміністрації. Це так звані “м’які бюджетні обмеження” поведінки державних підприємств. Вони полягають у тому, що:

1) акції цих компаній  не випускаються на фондовий  ринок, через що практично неможливо  оцінити їхню реальну вартість  у котируваннях; приватні інвестори  не зацікавлені інвестувати державне виробництво;

2) на противагу  приватній власності, державна знижує  стимули у суб’єктів господарювання (а тим більше – у монополіста) до розширеного відтворення, динамічного  розвитку, мінімізації затрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів;

3) керівництво таких  фірм змушене покладатися на  рішення урядових чиновників  щодо обсягів виробництва та  реалізації продукції, а також  рівня цін на неї. Керівники  підприємств призначаються урядом  і тому орієнтуються не на  попит споживачів, а на ієрархію  влади.

Стратегічною метою приватизаці природних монопольних структур має бути не проста заміна юридичного права власності, а підвищення мотивації менеджерів та ефективності управління і господарювання. Для зміни стимулів до виробництва, політики керівництва та поліпшення результатів господарської діяльності підприємства приватизація покликана закласти ефективний механізм корпоративного управління. Це означає запровадження системи, яка захистить інвесторів від самовільних дій менеджерів і забезпечить власникам капіталу отримання максимального прибутку на інвестиції.

З огляду на стратегічне значення об’єктів природної монополії в Україні, автори визначають особливу роль держави у регулюванні цієї сфери. У державній власності має залишатися, принаймні, блокувальний пакет акцій підприємств – природних монополістів. Водночас у ринкових умовах державі як суб’єктові господарювання необхідно змінити свою поведінку: з пасивного власника блокувального або контрольного пакету акцій вона повинна перетворитися на активного учасника корпоративно-акціонерного управління компаніями. Активізація її ролі у цьому процесі стимулюватиме підвищення ефективності роботи підприємств – суб’єктів природних монополій, що, у свою чергу, сприятиме продуктивнішому використанню обмежених ресурсів.

3.5. Анотація на статтю

В.Кучеренко, С.Дзезик. Антимонопольне регулювання діяльності підприємств водопостачання // Економіка України. – 2001. – 3. – с.40-43.

Автори цієї статті обстоюють думку про те, що демополізація виробничої сфери і формування конкурентного середовища не повинні здійснюватися автоматично, під впливом штучно створених для цього умов, а мають базуватися на відповідних розрахунках економічної ефективності та соціального значення цих заходів, а також на основі чинних законодавства і нормативної бази.

В антимонопольному законодавстві України відсутня класифікація монопольних утворень, на основі якої можна було б розробити єдиний підхід до оцінки їх діяльності: визначення і регулювання частки ринку і подрібнення підприємств, що випливає з цього. Так, відповідно до статті 16 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” примусовий поділ монопольних утворень не здійснюється у випадках наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних пдірозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства становить менш як 30%. Процес автоматичного поділу монопольного утворення має свої особливості та наслідки.

Автори статті твердять, що стврення на базі єдиного комплексу самостійних підприємств не приведе до формування конкурентного середовища. Поділ єдиного підприємства може призвести лише до складних взаємовідносин уже між двома монополістами.

Виробництво, яке стало монопольним з природних причин, не може стати конкурентоспроможним шляхом створення для цього лише штучних умов. Такі дії, навпаки, здатні призвести до зростання тарифів і зниження суспільного благополуччя. Тим часом головною метою антимонопольного регулювання, як будь-якого регулювання економіки, має бути забезпечення суспільної злагоди і добробуту населення.

На погляд авторів, до першого розділу згаданого Закону необхідно внести зміни і дати чітке пояснення головної мети антимонопольного регулювання, окреслити його головні завдання та методи здійснення. Важливо також додатково включити до антимонопольного законодавстсва відповідну статтю про незастосування санкцій до окремих монополістів у випадках, коли їх діяльність спрямована на підвищення або досягнення соціальних результатів.

До таких висновків автори статті дійшли, проаналізувавши діяльність природного монополіста з водопостачання і водовідведення Одеси ЗАТ “Одесаводоканал” та обласного комунального пдіприємства “Луганськводпром”. Особливістю таких підприємств є те, що система водопостачання має єдину мережу комунікацій, а окремі виробництва тісно пов’язані між собою. У ході дослідження було з’ясовано, що у випадку поділу водопровідного підприємства на дві господарські одиниці тариф для кінцевих споживачів значно зросте, а основною причиною цього є подвійне нарахування рівня рентабельності. У цій ситуації порушується принцип синергізму, коли ефект відокремленого застосування факторів виробництва є нижчим, ніж при їх спільному використанні, особливо при тісному технологічному зв’язку між даними підрозділами. Негативими факторами при поділі виробника -монопліста у сфері водопостачання є виникнення додаткових затрат на встановлення необхідного обладнання, приладів, оплату праці додаткового персоналу; зниження оперативності водопостачання та спільних напрямів досліджень при запровадженні нових технологічних методів, кадрові проблеми, труднощі в матеріально-технічному забезпеченні відокремлених виробництв.

Ще раз наголосимо, що демонополізація виробничої сфери і формування конкурентного середовища повинні здійснюватися не автоматично, а на основі детального аналізу конкретних ситуацій.

3.6. Анотація на статтю

Сива Т.В. Конкуренція на ринку банківських послуг// Фінанси України. – 2002. – 7. – с.127-132.

Однією зі сфер, яку повинна регулювати антимонопольна політика України, є ринок банківських послуг. Тривалий час українська банківська система була монополізована. У колишньому Радянському Союзі працював механізм централізованого розподілу кредитних ресурсів. Сфера діяльності банків, яких було лише шість, була поділена за галузевим принципом, і банківські послуги надавалися для уряду, зовнішньої торгівлі, сільського господарства, промисловості, соціальних послуг та нагромадження заощаджень. За такої ситуації і кількості банківських установ про існування в країні конкурентного середовища не могло бути й мови.

Конкуренція у банківській сфері України почала розвиватися після проголошення незалежності, коли стало можливо самостійно формувати власну банківську систему. Станом на 1 жовтня 2001 року у Державному реєстрі банків України була зареєстрована 191 банківська установа.

Жорстка конкуненція на ринку капіталу призводить до того, що у банківському секторі відбуваються структурні зміни – злиття, або об’єднання. Об’єднання невеликих банків у велику фінансово-кредитну установу зі значним обсягом капіталу дає змогу надавати клієнтам більшу кількість послуг, зменшити витрати, створити й поліпшити розгалужену мережу філій тощо. До групи найбільших (із чистими активами понад 1200 млн. грн.) належать 8 банків: “Аваль”, Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, Укрсиббанк, “Райффайзенбанк Україна”.

Нині в Україні помітно загострилася конкуренція на ринку банківських продуктів. Безперечну перевагу над своїми конкурентами мають банки, які пропонують клієнтам велику кількість послуг. До основних продуктів банку належать: видача грошових кредитів; прийом депозитів; здійснення грошових розрахунків та платежів; випуск кредитних та платіжних карток; консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Щоб сформувати справедливу конкуренцію між суб’єктами фінансового ринку, держава має протидіяти будь-яким проявам монополізму та недобросовісній конкуренції у банківській сфері, ухвалити окремий нормативно-правовий акт про конкуренцію у банківській сфері чи на ринку фінансових послуг. У зарубіжних країнах такі законодавчі акти прийнято. У Росії, наприклад, закон про конкуренцію на ринку фінансових послуг.

Автор наголошує на тому, що перед урядом та Національним банком України стоїть важливе завдання щодо підтримки мережі фінансових установ, які, у свою чергу, формуватимуть конкурентний ринок банківських послуг.

3.7. Анотація на статтю

Т.Бень, В. Сиченко. Методи визначення рівня монополізму на ринках промислової продукції// Економіка України. – 1999. –3. – с. 36-41.

Дослідження різних ринків, де функціонують монопольні утворення, повинні однозначно з’ясувати, хто конкретно може вважатися монополістом, якою часткою ринку повинне володіти підприємство (чи група підприємств), щоб істотно впливати на нього у власних інтересах.

Автори цієї статті пропонують до розгляду три методи, які використовуються у вітчизняній та світовій антимонопольній практиці для визначення рівня монополізму:

1) метод розрахунку  частки підприємця на ринку (він полягає у визначенні частки підприємства на конкретному ринку і наступному порівнянні одержаного результату із законодавчо встановленою граничною часткою, перевищення якої дає підставу вважати підприємця монополістом. Перевагами методу є його простота і можливість швидко провести необхідні розрахунки. На цьому методі ґрунтується “Методика визначення монопольного становища підприємців на ринку”. Згідно з українським законодавством, монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Основний недолік методу пов’язаний із необхідністю використовувати граничну частку підприємця на ринку, що не враховує специфіку кожної галузі і встановлюється як єдина, усереднена величина для всіх галузей (та відповідних ринків) в економіці країни);

2) метод розрахунку  частки фіксованої кількості  підприємств (ним визначається концентрація  ринку, тобто ступінь переважання  на ньому кількох великих підприємств. Показникам, застосовуваним у вимірюванні  концентрації ринку, є коефіцієнт концентрації N фірм. Він показує процентне співвідношення обсягів продажу продукції певною кількістю (N) підприємств і загального обсягу продажів цієї продукції на ринку. Недоліки цього методу полягають у тому, що: а) він дає змогу характеризувати не усю сукупність підприємств та її структуру, а лише позиції найбільших учасників ринку, що знижує оцінки; б) не враховується різниця між тими ринками, де діє одна домінантна фірма, і тими, де діють три чи кілька великих фірм на приблизно паритетних засадах).

3) метод визначення  рівня монополізму за допомогою  індексу Херфіндаля-Хіршмана (IXX).Цей  індекс долає недоліки попереднього  методу. Він являє собою суму  квадратів частки кожного з  підприємств, яке діє на ринку. Із збільшенням концентрації  ринку величина індексу зростає, досягаючи 10000 для повної монополії.

3.8. Анотація на статтю

О.Мельникова. Особливості національної монополії// Економіка України. – 2001. – 2. – с.50-53.

Сьогодні у розвинутих країнах законодавство регулює присутність монопольних і конкурентрих сил з тим, щоб взаємодія попиту і пропозиції узгоджувалася з виробленою економічною стратегією і встановленим ступенем монополізації ринку. Підтримуючи ринково-конкурентні сили шляхом реалізації відповідної бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики, держава відкриває простір для існування у базових галузях високоефективних компаній (монополій), які завдяки високим кредитно-інвестиційним можливостям мають значні переваги у використанні новітньої техніки і технології, економії на загальних витратах, продуктивності праці.