Антимонопольна політика в Україні

Семенова Л.Н. у своїй роботі аналізує і ті загальні принципи здійснення політики щодо захисту конкуренції, на яких базуються законодавства багатьох країн. Серед них є такі: законність, незалежність, гласність, рівність перед законом, комплексність, координованість, індивідуальний підхід, етапність проведення, охорона комерційної таємниці і таємниці слідства [стор. 31].

Законодавства країн світу, які захищають конкуренцію, формуються на загальній теоретичній базі. Різниця між ними полягає в тому, що вони розвивались на різних концептуальних засадах. Найбільшого поширення в світі набули дві концепції конкурентної політики.

Перша з них базується на пануванні ринку. Її суть зосереджується на необхідності зняття будь-яких обмежень в конкуренції. Застосування цієї концепції дозволяє підприємцям займати монопольне становище на ринках. Але вона не допускає зловживань із застосуванням ринкової влади.

Друга концепція базується на владі над ринком. Вона спирається на той факт, що влада над ринком є здатністю змінювати ціни, не змінюючи кількість продажів при відсутності альтернативних продуктів. Тому великі фірми можуть впливати на дії малих. Це потребує застосування заходів проти використання великими фірмами своєї влади над ринком.

Як уже згадувалося, у світі відомі такі різновиди політики щодо захисту конкуренції:

антитрестівська політика, характерним прикладом якої є законодавча система США;

конкурентна політика, якої найбільш суворо дотримуються законодавства країн ЄС;

антимонопольна політика, яка представлена законодавчою системою, що діє в Японії.

Законодавства щодо розвитку конкуренції в країнах із перехідною економікою мають свої особливості. Вони обумовлені різними чинниками. На відміну від розвинених країн світу, вони створюють та удосконалюють свої законодавчі системи не в період піднесення виробництва, а навпаки – за умови глибокої економічної кризи. Для багатьох з них нагальними проблемами є проведення демонополізації в процесі приватизації, створення конкурентного середовища, якого в багатьох галузях народного господарства раніше не існувало [стор. 37].

Як стверджує автор монографії, здійснення будь-якої підприємницької діяльності в умовах конкуренції – справа дуже важка. Тому підприємці, що працюють на ринку, завжди намагаються поліпшити існування шляхом посилення влади на ринку. Світова практика визначає два основні типи дій, до яких звертаються підприємці, щоб істотно послабити конкуренцію:

1) обмеження конкуренції по горизонталі, тобто свідоме об’єднання постачальників або потенційних конкурентів, що реалізують однакові товари на ринках;

2) обмеження по  вертикалі, які здійснюються підприємцями, що реалізують різні товари, але  мають тісний зв’язок за технологічним ланцюжком.

Проблеми горизонтальних та вертикальних обмежень і їх регулювання досліджені у вже згадуваній книзі Е.Гелхорна та В.Ковасика “Антитрестовское законодательство и экономика”.

У монографії ґрунтовно пояснена та законодавча та нормативна база, що регулює політику щодо захисту конкуренції в Україні. Оскільки ця книга була видана у 1999 р., то вона не містить аналізу Законів України “Про захист економічної конкуренції” та “Про природні монополії”, які у 1999 році були ще законопроектами. У книзі розглянуто Закони України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуреції у підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, “Про рекламу”.

Отже, ця книга є потужним стартом для вивчення політики держав щодо захисту конкуренції та антимонопольної політики України зокрема.

3. Статті

3.1. Анотація на статтю

Н.В. Задорожная. Предприятие на монопольном рынке// Экономика предприятия.-2001.-№1.- с.70-96.

Ця стаття професора, кандидата економічних наук із Київського національного економічного університету є українським варіантом теоретичних розробок західних економістів щодо діяльності підприємств-монополістів. Вона може слугувати одним із першоджерел ознайомлення і вивчення монополій, монопольної влади, впливу монополістів на добробут суспільства, дозволить у порівнянні краще осягнути вивчений матеріал про досконало конкурентні ринки. Ця стаття є систематизованим і корисним посібником для вивчення цього предмету, чогось особливо нового у змісті не містить, але дозволяє досконало розібратися у проблемах функціонування монополій на сучасних ринках.

Оскільки автор статті не ввела нових понять, а лише виклала загальновідомі теоретичні відомості, то просто назвемо основні пункти.

Підприємство називаєть “чистою” монополією, якщо воно є єдиним продавцем унікального товару, функціонує на ринку, що має значні бар’єри на входження, і володіє повною інформацією про функції своїх витрат.

Підприємство має монопольну (ринкову) владу, якщо воно може підвищити ціну і збільшити прибутки шляхом обмеження власного обсягу виробництва і збуту продукції. Сила ринкової влади окремого підприємства залежить від еластичності попиту, кількості підприємств на ринку і розподілу між ними загального обсягу продажу, особливостей ринкової поведінки підприємств.

Не існує єдиного універсального способу діагностування монопольної влади. Є цілий арсенал показників, кожний із яких характеризує певний симптом і тенденції ринку до монополізації (коефіцієнт перехресної еластичності, індекси концентрації ринку, Лернера, Херфіндаля-Хіршмана та ін.), однак разом вони дозволяють достатньо об’єктивно ідентифікувати тип ринкової структури.

Ринок, який із найменшими витратами обслуговується одним підприємством, має назву природної монополії. Пряд із природними монополіями виділяють патентні, моноцінові, дискримінаційні, відкриті, закриті та інші види монополій. Із метою обмеження можливостей зловживання ринковою владою, діяльність природних монополій, як правило, регулюється державою.

У статті описані відмінності становища чистого монополіста і досконало конкурентного підприємства. На основі досліджень закономірностей ринкової поведінки чистої монополії спростовано деякі стереотипні уявлення про монополії.

3.2. Анотація на статтю

В. Полуянов. Монополізованість промисловості України і тенденції формування ринкових суб’єктів господарювання// Економіка України. 2001.-№9.-с.36-42.

Автор цієї статті обстоює думку, що державне реформування економіки України при переході від командно-адміністративної системи до ринкових відносин мало декілька вад, котрі спричинили не бажане зростання ефективності промислового виробництва, а його спад. Одна з причин такої ситуації – поспішна приватизація державного майна. Ще до початку реформ як аксіома бралося твердження про те, що підприємство недержавної форми власності працює ефективніше. Але досвід роботи приватизованих підприємств показав, що зміна власника автоматично не забезпечує ефективну роботу.

Автор розмірковує над тим, що економіка Радянського Союзу, яка керувалася на принципах планової адміністративно-командної системи, по суті, являла собою величезну корпорацію, всередині якої будь-яка конкуренція у тому вигляді, в якому вона розуміється у ринковій економіці, була відсутньою. Основними формами суспільної організації виробництва були концентрація (збільшення розмірів виробництва), спеціалізація (обмеженість номенклатури продукції виробничих одиниць), кооперація (встановлення тривалих виробничих зв’язків між підприємствами), комбінування (об’єднання в межах підприємств кількох технологічно різних, але взаємозв’язаних між собою виробництв). Саме ці форми розглядалися як найпрогресивніші, всебічно заохочувалися і використовувалися.

Орієнтація на принципи концентрації виробництва призвела до того, шо радянська економіка виявилася наймонополізованішою у світі. За даними Держкомстату СРСР, у 1988 р. у машинобудуванні налічувалося 166 абсолютних монополістів і 180 монопольних виробництв. Монополізованість того чи іншого ринку створює ситуацію, за якої зміна власника не тільки формує умови для підвищення ефективності функціонування підприємства, але швидше, є небажаною. Це утруднює рух до ринку. Але і розукрупнення підприємств не завжди є доцільним з технологічних, технічних або економічних причин.

Як констатує автор, рівень монополізованості економіки України є високим. Наприклад, залишкова вартість основних виробничих фондів (ОВФ) ВАТ “Маріупольський комбінат імені Ілліча” становила у 1992 р. 9,12% від вартості усіх основних засобів промисловості Донецької області. Залишкова вартість 10 найбільших підприємств Донецької області становить 46,7%. Ста найбільшим підприємствам належить 94,7% усіх основних фондів промисловості області.

Порівнявши структуру чисельності підприємств України у розрізі форм власності і структуру залишкової вартості ОВФ, автор зробив висновок, що основна частина найбільших підприємств залишається у руках держави. Монополію державної власності ще далеко не подолано: 60,38% залишкової вартості ОВФ в економіці перебувають, станом на перше півріччя 2000 р., у державній власності.

З урахуванням того, що в руках держави залишилися найбільші підприємства, автор доходить таких висновків:

- технічна і технологічна  структури промислового виробництва  в Україні говорять про монополізацію ринку в базових галузях економіки. Тому зміна власника у цих галузях без кардинального розв’язання проблеми упорядкування структури підприємств не вирішує проблеми монополізму, а тому нині не може бути визнана доцільною;

- створення ринкових  відносин необхідно інтенсивно підтримувати лише в тих галузях, де проблему монополізму вирішено;

- має всебічно  заохочуватися політика розвитку  в монополізованих галузях дрібного  і середнього бізнесу, який би  брав на себе спеціалізоване  виконання робіт допоміжного характеру, виключивши зі структури монополіста непрофільні та допоміжні виробництва.

Автор статті зауважує, що оцінка монополізованості промислового виробництва за часткою державної власності не досить повно характеризує глибину проблеми. Насправді спеціалізація виробництва в економіці України досягла такої стадії, коли той чи інший продукт із заданими властивостями випускався практично одним, принаймні, двома-трьома виробниками. Роки реформування не тільки не внесли істотних змін у даний процес, але й значно його погіршили.

Високий рівень концентрації характерний для чорної металургії України. 98% чавуну і 97% сталі на початку реформ виплавлялися на підприємствах з річним обсягом виробництва понад 1 млн. тонн. За рівнем концентрації виробництва чорних металів Україна посідає одне з перших місць у світі. Проблема монополізму посилюється природною наявністю підприємств-монополістів, до яких за Законом України “Про природні монополії” відносять підприємства, що працюють у таких сферах:

1) транспортування нафти і нафтопродутів трубопроводами;

2) транспортування  природного газу і нафтового  газу трубопроводами та його  розподіл;

3) транспортування  інших речовин трубопровідним  транспортом;

4) передача і  розподіл електроенергії;

5) користування  залізницями та об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

6) управління повітряним  рухом;

7) зв’язок загального  користування;

централізоване водопостачання і водовідведення;

9) централізоване  постачання теплової енергії;

10) спеціалізовані  послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів.

Автор підсумовує статтю тим, що завдання побудови ринкових відносин в економіці України наштовхується на серйозну проблему монополізованості базових галузей промисловості та істотної частини всієї економіки. Приватизація підприємств цих галузей не змінює у загальному плані рівень монополізації за широким спектром товарних ринків, з чого випливає висновок про те, що заміна державної власності на приватну не може бути визнана у таких галузях доцільною. Суть проблеми полягає в тому, що в Україні монополізм державної власності може бути замінений тільки монополізмом окремого виробника, що аж ніяк не сприяє завданню формування суб’єктів ринкового господарювання. Більше того, монополізм окремих виробників вимагає досить жорсткого контролю з боку держави і ніяк не забезпечує автоматичного діяння ринкових регуляторів, а також ставить під великий сумнів питання формування ефективного власника.

3.3. Анотація на статтю

Г.Филюк. Економіко-правові засади державного регулювання природних монополій в Україні // Економіка України. – 2001. – 8. – с. 48-52.

Автор цієї статті твердить, що монопольна організація ринків, які за суттю своєї діяльності є природними монополістами, зумовлена, передусім, чинниками організаційно-технологічного та економічного характеру. Свобода споживачів їх продукції обмежена конфігурацією та пропускною спроможністю мереж поставок, а також значною економією від масштабів виробництва. Продукція цих сфер підприємництва є унікальною в тому значенні, що вона не має замінників і задовольняє першочергові потреби житлового сектора та інших галузей і сфер суспільного виробництва.

Ситуація, зазначає автор, ускладнюється тим, що природні монополісти в Україні функціонують у період трансформування господарського механізму та економічних відносин. Здобуття значних управлінських і комерційних свобод у процесі реформ за мінімальної відповідності умовам “досконалого ринку” призводить до порушення цими організаціями об’єктивних економічних законів. Так, близько 42% усіх видів прорушень антимонопольного законадавства припадає саме на природних монополістів (у 1998 р. – 42%, у 1993 р. – 41,2%).

У статті автор аналізує прийнятий ВРУ Закон України “Про природні монополії”. Автор впевнений, що цей Закон має стати першим актом цілісного законодавства загальнодержавного значення у сферах регулювання ринків, що перебувають у стані природної монополії. Закон покликаний встановити чіткі, “прозорі” та досконалі правові засади, які мають бути досить гнучкими при вжитті заходів державного впливу щодо запобігання проявам монополізму на таких ринках з боку суб’єктів господарювання.